ЧИ НАВЧИЛИ НАС ЧОМУСЬ 850 РОКІВ?

Здавалося би, це було так давно, то чим воно може бути цікавим для нас та ще й в умовах виборної кампанії? Саме тим, що політична психологія змінюється дуже повільно. Навпаки, значення особистісного фактору у нашій політиці зараз зростає. Тому сьогодні спостерігаємо практично ті ж самі пристрасті, які непокоїли великого князя. Змінюються тільки форми їхнього прояву, але не суть.

Юрій був сьомим сином Володимира Мономаха. Зрозуміло, що старші брати посіли найбільш вигідні уділи, то ж йому довелося правити у ведмежому закутку тодішньої Русі – поміж Окою і Волгою, де зараз саме серце Росії. Його столицею стала Суздаль, де він княжив з 1108 по 1155 роки. Зараз це місто є історико-архітектурним заповідником, тоді ж воно було такою собі військовою базою посеред ворожого середовища. До Суздалі стікалися утікачі з цілої Русі – хтось рятувався від інших князів, хтось від боргів, хтось від кровної помсти. За дружин брали собі жінок із місцевих угро-фінських племен – мордви, мері, чемерисів тощо.

Так почав формуватися новий, контактний етнос – слов’янський в основі, але зі значною домішкою угро-фінської, а потім і тюркської та монгольської крові. Його стали звати великоруським або російським. Сам же він зве себе “русским” – це один з небагатьох у світі народів, чия національність позначається прикметником, а не іменником. Мовляв, належний до Русі, прийшлий з Русі у неруські землі. Спершу руське населення Суздальщини складали тільки княжі дружинники, що збирали данину з навколишніх племен, та купці-розбійники (у ті часи різниця між цими двома іпостасями була дуже умовною). Люду було зовсім небагато. Усе нагадувало пізніший Сибір, куди донські й уральські козаки прийдуть ще через кілька віків і буквально кількома тисячами підкорять його увесь. Тільки у ХІІ столітті “віднайдення батьківщини”, мабуть, відбувалося ще більш жорстоко.

Досить швидко княжа дружина набула неабиякого досвіду на каральних операціях проти угро-фінських туземців, максимально “зачищуючи” ближчі і дальші підступи до столиці від місцевого люду. Апетити ростуть під час їди. Юрій, чий політичний досвід сформувався в ході колоніальних війн, врешті-решт звернув свій погляд до Києва. Поки там правив його найстарший брат Мстислав, якихось правових підстав для боротьби за столицю не було. Так коли по смерті Мстислава там спробували утвердитися його діти, Юрій запротестував: “А чому діти, а не брати? Хай племінники підкоряться дядькові!” Війни за Київ тривали понад двадцять років, та особливої затятості набули тоді, коли головним противником Юрія став далеко не найстарший, але найсильніший з усіх його небожів – Ізяслав.

Цю добу М. Грушевський назвав "найбільш бурхливим і найбільш докладно описаним в наших джерелах і тим інтересним періодом нашої історії". Їй присвячено центральну частину Київського літопису ХІІ ст. М. Котляр охарактеризував це як "воістину грандіозну громадянську війну в державі, до якої були втягнені князі не лише південної, а й північної Русі. Ця війна тривала понад п’ять років. Принесла тисячі жертв, завдала лиха людям, призвела до загибелі міст і сіл".

Iзяслав мав союзників в Угорщині, Польщі, Візантії, Німеччині й Італії. Усі ці сили єдналися проти Юрія, та його це не лякало. Б. Рибаков вказує, що Юрій постійно "мішався до чужих справ", а його спроби заволодіти Києвом прямо характеризує як "південні авантюри". Своє характерне прізвисько князь отримав за "невтримний потяг до далеких чужих володінь. Його зовнішня політика визначалася трьома напрямками: війни з Волзькою Булгарією, торговим конкурентом Русі; дипломатичний і військовий тиск на Новгород і виснажливі та марні війни за Київ, що заповнили останні дев’ять років його княжіння". Під час великого княжіння Всеволода Юрій демонстративно уникав того, щоб надавати допомогу Україні-Русі, яка потерпала від половецьких нападів. Він вичікував максимального послаблення цих земель, але врешті-решт почав діяти.

Кілька років Юрій та Ізяслав поперемінно займали Київ, максимально виснажуючи війська. Війна загрожувала бути нескінченною і, справді, закінчилася тільки зі смертю Ізяслава. Проте й Юрій пережив його тільки на два з половиною роки. Навіть утвердившись остаточно в Києві, Юрій так і не знайшов там опори. Для киян він і його дружинники назавжди лишилися чужинцями. Київські "кращі люди" ще були дуже сильними і впливовими, однак десятилітня усобиця суттєво виснажила їхні багатства, тому вони були вкрай незавдовлені Юрієм. Врешті-решт, 15 травня 1157 р. його отруїли на бенкеті у боярина Петрила. Уже наступного дня князя поспішно поховали, "і побивали суздальців по городах і по селах, а добро їхнє грабуючи". За повідомленням В. Татищева, кияни кричали Юрійовим приспішникам: "Вы нас грабили и разоряли, жён и дочерей наших насильствовали! Несть нам братия, но – неприятели!". Суздальців у Києві було нещадно перебито. Через п’ятнадцять років син Юрія Гліб, прокняживши у Києві два роки, теж буде отруєний. Ні Юрій, ні його діти не були популярними у Києві. Політична доктрина Юрія полягала в отриманні князівства за чисто спадковим правом, тобто без ряду з феодалами Києва та Руської землі. Це був відгомін імперської політичної традиції, що не відповідала новим реаліям.

Як державний діяч Юрій значно виділявся серед князів свого часу. Він був добрим адміністратором, особливо чітко розумів роль міст в загальній системі колонізації. Він чудово розбирався у міжкнязівських стосунках, віддавав належне політичній ролі духовенства, з яким підтримував тісні зв’язки. Візантійські ієрархи знаходили в його особі найвірнішого союзника і захисника. Юрій був природженим дипломатом. У нього склалися відмінні стосунки з рядом європейських держав, половцями, візантійськими Комнінами. З сестрою імператора Мануїла I Юрій був одружений. На військовій же справі Юрій знався не надто добре. Він був розумною, енергійною людиною, правда, з деякими рисами непостійності і капризності у характері. Найгіршою рисою його вдачі був брак навичок до повсякденої систематичної роботи, яку він постійно перекладав на своє оточення. Цим він різко конрастував зі своїм сином Андрієм. Юрій як справжній аристократ не лише за народженням, а й за вихованням, не вважав за потрібне опускатися до дрібниць. За влучною оцінкою Ю. Лимонова, він уособлював собою той класичний російський соціально-політичний феномен, що згодом отримав назву "великий барин".

В результаті князювання Юрія Довгорукого Київ опинився у надто скрутному становищі. М. Берлінський оцінює його так: "Княжіння сього Георгія Володимировича не тільки призвело до крайнього ослаблення південної сторони Росії, через що багато земель перейшло під владу чужих народів, та й саме особисте перебування його у Києві викликало невдоволення". З цим перегукується і некролог, поданий у В. Татищева: "Сей великий князь был росту немалого, толстый, лицом белый, глаза невелики, великий нос долгий, накривленный, брада малая. Великий любитель жен, сладких пищ и пития, более о веселиях, нежели о расправе и воинстве прилежал... И хотя несмотря на договоры... многие войны начинал, обаче сам мало что делал, но больше дети и князья союзные. Для того весьма худое щастие имел и три раза от оплошности своей из Киева изгнан был". Ще загальнішу характеристику дає Б. Греков: княжіння Юрія "з повним правом може бути назване тим історичним моментом, коли роздроблення Русі цілком визначилося, причім Київська земля в системі феодально-роздробленої Русі зайняла вельми скромне місце. Київщині навіть не довелося скластися в особливе політичне ціле і виробити внутрішню організацію під управлінням своєї місцевої династії". Ю. Лощиць характеризує Юрія і його сина Андрія як "князів-владолюбців, жадібних до чужих земель, нерозбірливих у засобах, вони безсоромно порушували обіцянки і клятви, відверто вклонялися грубій фізичній силі. Чи не виглядають білокам’яні, прикрашені чудовим різьбленням будівлі жалюгідними острівцями в морі насилля і зрад, руйнівних пожеж і братовбивчих нашесть?"

Доля Юрія Довгорукого дуже повчальна у кількох відношеннях. По-перше, ставка на грубу силу і чисельну перевагу дає тільки тимчасовий виграш, що врешті-решт завершується цілковитим крахом. У ХХІ ст. такою силою є адмінресурс, у ХІІ ст. – княжа дружина, наймані половці та інші союзники. І тоді, і зараз багато важать інтриги, та не цей шлях веде до стабільної. По-друге, для обох епох був би важливий політик, здатний піднятися над протистоянням двох величезних таборів, над особистими амбіціями різних вождів – заради єдності держави і спокою народу. У ту добу такої консолідуючої фігури, що примирила би Юрія й Ізяслава, не знайшлося. Найближче до того були руські митрополити, задумувалася над тим же і київська боярсько-купецька еліта, та далі мрій не пішла. Чи з’явиться подібний консолідатор у нас час, покажуть близькі вибори. По-третє, особистісний конфлікт окремих політиків за певних умов може перейти у конфлікт етнополітичний, вести до відокремлення регіонів, як і сталося із Суздальщиною, що пішла зовсім окремим від Києва шляхом. Зрозуміло, що для сучасної України такі сценарії є геть неприйнятними. Ну і нарешті, княжі усобиці призвели врешті-решт до ослаблення і занепаду всіх руських земель в цілому, до завершення історичного проекту під назвою “Київська Русь”. Міський торгово-ремі-сничий прошарок тоді ще лише переживав своє становлення, тому не зміг сказати вирішального слова, як у Західній Європі. У сучасній Україні середній клас теж ще тільки формується, але на даних виборах таки має зіграти свою конструктивну роль.

Сергій ФЕДАКА

Трибуна

 

27 серпня 2007р.