Звернення Вселенського Патріарха до українського народу

“Ця ініціатива є зобов`язанням, оскільки всі великі нації повинні якнайревніше оберігати свою історичну пам`ять, особливо щодо подій, які міцно сформували справжню духовну ідентичність їхньої національної свідомості і меншою чи більшою мірою визначили їхній значний внесок у спільноту народів”, - зазначив Патріарх.

За його словами, “ці святкові події є чітким вираженням вдячності побожного українського народу Великому Князеві Володимиру за його особисту турботу і мудре рішення щодо вибору релігії для свого народу, як описано в літописі київського монаха Нестора (ХІ ст.)”.

“У цьому сенсі Київський князь через хрещення киян місіонерами Вселенського Патріархату не лише встановив нерозривні духовні зв`язки побожного українського народу з Церквою-Матір`ю - ці зв`язки ще більше зміцнились через візантійську євангелізацію інших удільних Руських князівств - але й заклав нові перспективи їхнього ставлення до решти Християнського світу тепер вже як співучасника Візантійської духовної спадщини і православної традиції. Київ став адміністративним центром поширення Візантійської культурної спадщини на всі удільні Руські князівства, а Великий Київський князь був тим, хто активно підтримував цей процес”, - наголосив Варфоломій І.

Він зауважив, що Вселенський Патріархат не шкодував сил і жертв для цього багатовікового процесу євангелізації. “На основі цього критерію православна традиція сформувала, з одного боку, особливий духовний зв`язок між Церквою і нацією, а з іншого боку, - загальноприйняті стосунки між Церквою і Державою, оскільки, як "розсіяння" народів у Старому Заповіті, так і Новозавітне "збирання" їх через хрещення визначило національну свідомість православних”, - сказав Вселенський Патріарх.

За його словами, “православна традиція залишається вірною місії Церкви проповідувати "всім народам", не підпорядковуючи її тим національним прагненням, котрі є чужими та суперечать характеру Церкви”.

Як наголосив ВАРФОЛОМІЙ І, джерелом духовного зв`язку Церкви з тілом віруючих (corpus fidelium) є хрещення, в якому відбувається духовне відродження людини і церковне тіло формується в межах тіла нації чи громади. “Тому Церква чітко усвідомлює, що тіло Її членів складає громаду вірних так само, як Держава чітко усвідомлює, що вона складає спільноту громадян. Проте в розбудові і функціонуванні цих двох спільнот є конкретна відмінність, адже Держава народжується з її громадян, а Церква народжує Своїх членів у новому духовному відношенні, яке є іншим, але не відміняє правових стосунків між громадянами”, - зазначив Патріарх.

За його словами, “православна Церква є впорядкованою спільнотою автокефальних чи автономних Церков, яка в той же час чітко усвідомлює себе автентичною спадкоємницею Єдиної, Святої, Вселенської і Апостольської Церкви”.

“Кращим прикладом служби Вселенського Патріархату в Православній Церкві в ущерб його власних прав на розвиток стосунків із значною серед дочірніх Церков - Українською Церквою, яка сім століть належала до канонічної юрисдикції Вселенського Патріархату, тобто від часу хрещення Великим Київським князем (988 р.) аж до її анексії до Російської держави за Петра І (1687)”, - сказав Патріарх.

“Таким чином, після анексування України Росією і під тиском Петра І, Вселенський Патріарх Діонісій IV розсудив, що за тогочасних обставин стало необхідним церковне підпорядкування Української Церкви Московському Патріархатові (1687 р.), щоб не примножувати бід побожного українського народу і щоб він був під православним політичним проводом - хоча українська ієрархія сильно і одностайно противилася цьому рішенню, рішенню, що дорівнювало нанесенню явної шкоди канонічним правам Церкви-Матері”, - зауважив ВАРФОЛОМІЙ І.

Він наголосив, що “Вселенський Патріархат, як, гарант єдності Православних Церков, завжди виконував свої зобов`язання настроюючи свої духовні антени на потреби православних і на особливі обставини кожного періоду, але завжди в усталених межах Православної традиції”.

“Церква-мати радіє разом з побожним українським народом, тому що це хрещення залишається невисихаючим джерелом сили, яка не лише підтримує його внутрішню, духовну єдність, але й застосовує його повною мірою у важливій сфері міжнародних відносин”, - підкреслив Патріарх.

Він висловив переконання, що політичний, церковний і, в цілому, інтелектуальний провід українського народу має спільний обов`язок використати якнайширше даний Богом дар хрещення не лише для невідкладного виправлення різної плутанини і травм історичного минулого, але й для відновлення об`єднуючої ролі, яку відігравала Православна Церква у свідомості Христолюбної української нації”.

“Різноманітні політичні і церковні труднощі, викликані існуючою плутаниною, є очевидними і відомі з довгого історичного минулого, але всім також відомо, що піклування про оборону і відновлення церковної єдності є нашим спільним обов`язком, що переважує будь-які політичні чи церковні цілі у відповідності до повчання божественного Засновника Церкви: "Щоб всі були одно" (Івана 17:21)”, - підсумував Вселенський Патріарх ВАРФОЛОМІЙ І .

 

26 липня 2008р.