КОМУ ВІЙНА, А КОМУ...

Яка муха вкусила Саакашвілі та Медведєва, коли саме магічної дати 08.08.08, на старті чергової Олімпіади, під час яких, як відомо з історії Олімпійського руху, будь-які озброєні конфлікти завжди припинялися, вони розв’язали війну в Південній Осетії? І чи варто з’ясовувати сьогодні, хто саме зробив перший провокаційний постріл, коли кавказький котел кипить уже століттями?

Цікаво, чи не готувалася часом до зрадницької „підступності” грузинів Росія, коли вчинила неприпустиме в міжнародному праві – надала громадянам Грузії можливість отримати паспорт громадянина РФ? І чи варто заради торжества ідеї незалежності та суверенітету проливати кров мирних громадян ? Про це, кожен на свій лад, не говорить нині тільки лінивий („РІО”).

Головною новиною минулого тижня, незаперечно, став віроломний напад Грузії на Південну Осетію. А до чого тут Україна, спитає інший, не перевантажений рефлексією, читач? А до того, що Україна, формально знаходячись осторонь від конфлікту, активно цьому конфлікту сприяла.

Чим? Та хоча б продажем української зброї в Грузію. Думаєте, це качка? Як би не так. „Військово-технічна співпраця України з Грузією є повністю легітимною і відповідає як дружньому характеру відносин між державами, так і нормам міжнародного права”. Це із заяви українського МЗС. А от слова міністра оборони Єханурова: „ Якщо українську зброю хтось купує, це означає, що вона користується попитом у світі. Ми маємо багато лишньої зброї і намагаємось її продавати”. Що ж, для панів на кшталт Єханурова виглядає головним – прибуток. І нехай ті, що купують в України зброю, використовують її як їм заманеться – Юрій Іванович буде спати спокійно („Вісті тижня”).

Найбільше, що вражає у нинішній кавказькій війні – це її цілковитий прагматизм. Зазвичай, війни ведуться під якимось яскравим прапором – за віру, за демократію, за національні інтереси, за життєвий простір тощо. Тут сидять у різних кабінетах чоловіки в однакових піджаках і з однаковим виразом обличчя. Очі зблискують, як цифри у калькуляторі. Бо з усіх різновидів бізнесу саме війна приносить найбільшу норму прибутку. А Кавказ – це нафта і газ, транзитні трубопроводи і взагалі геополітика. Тому люди там на задньому плані. Звісно, на перебіг війни наклала свій відбиток особистість М. Саакашвілі, якого називають грузинським Жириновським. Для Медведєва теж дуже важить продемонструвати, який він крутий мачо. Але в тому і трагізм ситуації, що суб’єктивний фактор у цій війні важливий тільки на перший погляд („Фест”).

Ця сутичка у малесенькій Грузії є знаковою для цілого світу. Очевидно, мова йде про зміну цілого світового порядку. Росія остаточно дала знати перш за все США, що вона повністю вийшла з кризи, до якої призвів розвал Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Росія показує США, що вони ніяк не можуть вплинути на те, що відбувається не стільки у Грузії ( і буде відбуватися по всій периферії Російської Федерації включно з Україною), але, що головне, у самій Росії. Причиною цього є і загальний розвиток геополітичної ситуації у світі й ряд помилок, яких допустилися США. Як от визнання незалежності Косова. Навіщо це було США – загадка і для самих американців („Новини Закарпаття”).

Ситуація показала, що застосування збройної сили, на жаль, ще залишилася одним з інструментів для використання „заморожених” конфліктів на пострадянському просторі з метою загострення ситуації в інтересах інших держав. Перебіг подій на Кавказі був певним чином передбачуваним. За останні роки відбувається посилена мілітаризація цього регіону, зростає і конфліктний потенціал в цілому у Чорноморському регіоні, який стає однією з основних зон протистояння між Росією та Заходом, зокрема, за доступ до енергоресурсів та маршрутів їх транспортування. Джерелом цих конфліктів виступає не тільки зовнішній чинник. Для України вони тісно пов’язані із зменшенням ефективності та впливу державної влади, її ерозією. За таких умов зовнішня конфронтація стає одним із засобів відволікання суспільної уваги від внутрішніх негараздів („Трибуна”).

Виглядає, що для українських політиків стало правилом використовувати будь-яку резонансну подію з максимальною політичною вигодою для себе, при цьому намагаючись як можна більше очорнити конкурента. Подібним чином в кінці липня, коли від наслідків повені страждала Західна Україна, вчинила прем’єр-міністр Юлія Тимошенко. Голова Кабміну зуміла використати помилку свого самого непримиренного останнім часом опонента президента Віктора Ющенка ( який в розпалі стихійного лиха поїхав відпочивати в Крим) з користю для власного рейтингу.

Однак через тиждень гаранту вдалося відігратися. Приводом для того, щоб принизити ЮВТ, став військовий конфлікт на Кавказі. До речі, безпринципність, з якою Банкова розгорнула пропаганду проти прем’єра, вкотре продемонструвала, що війна між Ющенком і Тимошенко за майбутні президентські регалії ведеться з особливим цинізмом і жорстокістю. І в такій війні для супротивників – всі засоби і прийоми прийнятні („Європа Центр”).

„Україна понад 300 років ішла до своєї незалежності, і після 18 років з часу її здобуття, через особисті амбіції головних українських політиків, перебуває на порозі втрати суверенітету української держави” – прокоментував бездіяльність уряду Тимошенко й незрозумілі дії так званої української опозиції щодо збройного конфлікту на території Грузії народний депутат України, голова Єдиного Центру Ігор Кріль ( „Старий замок”).

Українська влада повинна зайняти жорстку і принципову позицію по відношенню до грузино-осетинського конфлікту і вимагати від грузинського керівництва, особисто від президента Михайла Саакашвілі, припинити знищення мирних міст та сіл. Сьогодні зітерли з обличчя землі декілька населених пунктів, в руїнах Цхінвалі, загинули мирні мешканці, в тому числі жінки та діти. Це злочин перед своїм народом. Кровопролиття, тим більше розв’язане грузинською владою напередодні відкриття Олімпійських ігор, що протирічить здоровому глузду і світовим традиціям, ризикує призвести до „вибуху” всього Північного Кавказу. Цей вибух неминуче зрикошетить і по Україні, на яку може перекинутися вогнище війни („Чиста політика”).

Микола КОШУТА

Газета "Трибуна"

 

23 серпня 2008р.