Знайдена дитина з такою пожадливістю пила гарячий чай, що дорослі чоловіки, дивлячись на це, не могли стримати сліз...

Діти люблять шукати пригоди на свою голову. Ось і у с. Ланчин на Прикарпатті 4-річний малюк, прийшовши разом із рідними на поле, вирішив прогулятися околицями самостійно. За дитиною спохопилися надто пізно, коли за нею вже й слід простиг. Зниклого шукали майже добу, в тому числі й вночі, піднявши на ноги кілька сотень чоловік. Навколо ліси зі здичавілими собаками, болота й озера — страшно було подумати, що могло статися з беззахисною дитиною. На щастя, все обійшлося — наступного дня малюка знайшли живим і неушкодженим. Як з’ясували потім рятувальники, у пошуках мами хлопчик пройшов полями й лісами близько десяти кілометрів.

Старший брат нафантазував, що бачив, як Андрійко впав із кладки у воду

Мама хлопчика той п’ятничний день дотепер згадує зі здриганням.
— Ми ж тільки картоплю пішли посадити на свою ділянку, — наче виправдовується Марія Яновська. — Дітей взяли з собою, не залишати ж їх у хаті самих. У мене їх п’ятеро: двоє дівчат 13 й 10 років і троє хлопчиків — 6, 4 і 3 років. Гралися собі на краю ниви, поки ми садили картоплю, а через якийсь час я звернула увагу, що стало тихіше. Подивилася — немає Андрійка. "Де братик?" — питаю дітей. Вони у відповідь лише знизують плечима, ніхто й не помітив, як він пішов. Ми з батьками одразу кинули картоплю й взялися шукати дитину. Через кілька хвилин до нас приєдналися сусіди й родичі, всього близько двадцяти чоловік. Обійшли околиці, заходили в ліс, гукали на весь голос — нічого. Я кілька разів поривалася дзвонити в міліцію, але родичі відговорювали: "Не переживай, він десь тут, не міг далеко піти". І тільки після п’ятої вечора, коли вже до сутінок було недалеко, і я перелякалася не на жарт, ми подзвонили до голови сільради, котрий одразу зв’язався з працівниками МНС...
Слід віддати рятувальникам належне — вони зреагували дуже оперативно. За кілька хвилин по тривозі були підняті чотири гарнізони МНС — усього понад 170 чоловік. На пошуки хлопчика підключили також лісників із місцевого лісгоспу й кінологів із райвідділу міліції. Професійній "армії" рятувальників допомагали й кілька сотень місцевих селян. Однак, незважаючи на велику кількість людей, шукати дитину виявилося дуже непросто, в першу чергу через особливості місцевості. Територія між селами, де загубився Андрійко, дуже неоднорідна — тут є і ліс із заростями кущів, і великі закинуті поля, і кілька озер та глибоких потоків, і болотисті ділянки, і навіть залізниця. У лісі, що починається відразу біля селянських наділів, повно лисячих нір, а околицями бігають зграї здичавілих собак. Шість років тому бродячі собаки напали біля лісу на 11-річну дівчинку. Від неминучої смерті її врятували селяни, що випадково опинилися неподалік. Дитині згодом довелося перенести кілька серйозних операцій, а жахливі шрами від укусів на обличчі так і не вдалося повністю вилікувати.
— Хлопчик міг піти з поля в будь-якому напрямку крім села (там його відразу побачили би дорослі), — розповідає начальник обласного управління МНС Володимир Чернецький, котрий особисто керував пошуками дитини. — Ми розділили територію в двісті гектарів між населеними пунктами на сектори й розподілили між групами рятувальників. Кожна з них була екіпірована мегафоном і ліхтариком, адже ми знали, що пошуки доведеться вести і вночі. З самого початку нас помилковим слідом направив старший брат Андрійка 6-річний Василько. Хлопчик чомусь сказав, що бачив, як його брат упав із кладки в потік. І хоча службовий собака повів нас в інший бік і паралельні пошуки не припинялися у всіх напрямках, ми зобов’язані були переконатися, що слова Василька — всього лише дитяча фантазія. Довелося провести велику роботу — наші люди розчистили потік від повалених дерев, після чого кілька рятувальників у прогумованих костюмах перевірили русло. За ними водолази ретельно обстежили дно потоку на півкілометра нижче і вище від кладки, а потім перевірили ще й два озера неподалік. На щастя, хлопчика у воді не було (зізнатися, ми навіть не повідомили про слова Василька його мамі, котра й без того місця собі не знаходила від переживань). Службові собаки повели нас до лісу, однак біля струмка втратили слід. Ми обстежили той ліс і прилеглу територію вздовж і впоперек, ходили з ліхтарями й мегафонами і кликали хлопчика цілу ніч. Важко повірити, що Андрійко не чув нас, напевно, він бачив людей у формі й з ліхтариками. Річ у тім, що діти в екстремальних ситуаціях поводяться не зовсім адекватно. Замість того, щоб відгукнутися чи самим шукати порятунку, вони можуть причаїтися десь у схованці й не подавати й звуку. Тому я орієнтував підлеглих на те, щоб вони зазирали під кожен кущик, у кожну улоговинку. І дійсно, згодом хлопчика так і знайшли — на полі під кущиком.

Йду собі потихе-ньку, і тут із-за ку-щика слабенький голосок: "Мамо..."

Разом із рятувальниками цілу ніч у пошуках Андрійка провела й мама (батько хлопчика вже понад рік, як на заробітках у Москві).
— Я повернулася додому лише над ранок і присіла на кушетку трохи відпочити, — каже Марія Василівна. — Поруч примостився племінник. Він згорнувся калачиком, точно, як мій Андрійко, ще й промовив спросоння: "Мамо, мені так холодно" і щільніше загорнувся в ковдру. Я теж намерзлася в лісі, адже температура вночі була не більше п’яти градусів. Сиджу, а з думки не йде синочок — як йому зараз? Напевно, дуже страшно, холодно і голодно... Задрімала біля племінника і бачу сон — наче в хаті повно людей, а з вікон таке приємне світло ллється... Вранці пішла доїти корову. У цей час Андрійко завжди прибігав у хлів із горнятком, щоб попити теплого молока, а тепер його немає. Дою корову, а сльози так і котяться по щоках... Нарешті прийшла сестра, і ми знову вирушили шукати сина. Розповідаю про свій сон, а вона у відповідь: "Мені здається, що мине зовсім небагато часу, і ми обидві так будемо радіти!" І дійсно — після дев’ятої години мені подзвонили: "Здається, знайшли Андрійка в сусідньому селі й повезли до лікарні. Та ви не переживайте — з ним усе гаразд".
Знайшов дитину на околиці с. Красна місцевий селянин Дмитро Лозяк, причому зовсім випадково.
— Я саме коней виганяв у поле, — каже Д. Лозяк — колоритний чоловік із буйною сивою шевелюрою, що нагадує кіношного Будулая. — І зустрів у центрі села нашого голову. "Ти знаєш, що дитина пропала? — питає. — Люди зранку збираються на пошуки". "Я б із радістю допоміг, але мушу зорати ниву, син уже чекає". "Ну, хай Бог помагає!" — побажав Федорович, і я пішов собі. Завжди йду на свою ділянку одною дорогою, але цього разу чомусь потягнуло в інший бік. Напевно, Бог мене туди направив. Виходжу за село і думаю про дитину — украв хтось чи сама загубилася, хто його знає. А тут ще донька напередодні розповідала, що біля Мукачева якась чупакабра завелася, що кров ссе з домашніх тварин. Страхіття якесь... Йду собі, значить, потихеньку, і тут із-за кущика слабенький голосок: "Мамо..." Я аж злякався. А потім підходжу обережно — хлопчик за кущиком. Стоїть собі, зігнувшись, і ручки гріє між колінами. "Іди до діда, йди!", — кажу йому (я ж знаю, як із дітьми поводитися, у самого внуки є). А він не йде, лише дивиться, сил немає. Я тоді тихенько підійшов, узяв його на руки, загорнув у піджак і поніс назад у село. Хлопчик відразу пригорнувся, голівку на плече опустив й хотів заснути, але я не дав — весь час говорив, запитував про що-небудь. Нарешті зустрів односельчанина Василя й кажу: "Дзвони Федоровичу, хай дає відбій. Знайшлася дитина ваша". А сам думаю — а якщо це не той хлопчик? Так ще й пару кийків зароблю від міліції за те, що вкрав чужу дитину!.. Але ні, той виявився. Гарний такий хлопчик, злякався, напевно, неборака. Ну, нічого, нехай росте здоровий!..
У центрі села Дмитро віддав дитину працівникам МНС. Хтось із них одразу взявся розтирати Андрійкові замерзлі ручки, інший побіг у магазин і купив колготки й туфлі (дитина була в гумових чобітках на босу ногу), третій приніс чаю й печива. Хлопчик так пожадливо пив гарячий напій, що дорослі чоловіки, дивлячись на це, не могли стримати сліз... Пізніше рятувальники відновили приблизний маршрут, який Андрійко пройшов із минулого вечора. Від своєї ділянки він вирушив у ліс, перейшов через струмок і заглибився в зарості ожини й малини. Далі набрів на стежину і дійшов до околиці сусіднього села. Тут дитина побачила незнайомі хати й вирішила повернутися назад. Але повернула не в той бік і вийшла в поле, де її й застала ніч. Прямою від поля до місця, де знайшли Андрійка, — вісім кілометрів, але оскільки хлопчик увесь час петляв, то пройшов набагато більше.

"Якби таку пригоду пережила міська дитина, навряд чи це закінчилося би для неї без наслідків..."

Знайденого хлопчика відразу відвезли до дитячої районної лікарні, де медики після всебічного обстеження встановили, що він абсолютно здоровий — ні температури, ні кашлю, ні нежитю.
— Організм у дитини загартований, — пояснює цей феномен заввідділенням інтенсивної терапії Мирослав Длябога. — Якби подібну пригоду пережила міська дитина, навряд чи це закінчилося би для неї без наслідків... Перші кілька годин Андрійко виглядав трохи наляканим і замкнутим. А коли прийшла мама, так вчепився в неї, що неможливо було відірвати.
— Мене не пускали до сина, поки лікарі не закінчили всі необхідні процедури, — каже Марія Василівна. — А коли дозволили ввійти в палату, Андрійко як кинеться мені на шию!.. Години три не відпускав від себе, а потім відійшов трохи, заспокоївся і взявся ганяти відділенням. Та так, що за руку його треба було ловити. Він у мене дуже спритненький, наче з моторчиком усередині... Те, що син не захворів після проведеної в лісі ночі, для мене не дивина. Взимку, коли в нас 25—28 градусів морозу було, а надворі намело півтораметрові кучугури снігу, його неможливо було втримати в хаті. Постійно надвір просився, ліпив снігову бабу, копав тунелі. І жодного разу не хворів, тепер уперше потрапив до лікарні.
Поспілкуватися з самим Андрійком виявилося непросто, оскільки він був зайнятий важливою справою — намагався відкрити коробку з цукерками, яку йому принесли працівники МНС.
— Де ти ходив, Андрійку? — запитую хлопчика. Той у відповідь лише зосереджено сопе носом, намагаючись дістатися до цукерок.
— А хто тебе знайшов — пам’ятаєш?
— Так, дід знайшов! — відповідає дитина, на мить відірвавшись від свого заняття.
— Що ти робив стільки часу в лісі?
— Маму шукав. Тільки її не було ніде. Я кликав-кликав... А потім дядько-рятувальник чай з печивом дав. І мештики (туфельки — Авт.) з колготками подарував. І ще руки розтирав від холоду.
— Ти чув у лісі, що тебе кликали?
— Чув.
— І відзивався?
— Нє-а...
— А чому?
Дитина у відповідь знизує плечима. Коробка нарешті відкрита й Андрійко, забувши про все на світі, починає ласувати солодощами, примруживши від задоволення очі.
— Я дуже вдячна всім людям, що шукали мою дитину, — каже на прощання мама Андрійка. — Синочок потім розповідав, що не хотів відпускати дядька, котрий подарував йому туфлі й пригостив чаєм, настільки він йому сподобався. Справді хороші, чуйні люди, що відразу прийшли на допомогу. Дай Боже їм здоров’я!.. А ми й далі ходимо на свою ділянку, і дітей із собою беремо. Андрійко свою нічну пригоду не забув і тепер від мене — ні на крок...

Ярослав Галас
РІО

 

08 травня 2010р.