Смерть в очікуванні маршрутки, або Сила мистецтва

Я подумав було, що це — снігова людина, але потім збив кулаком крижану кірку з його обличчя і побачив — свій… русин. Або принаймні українець з угорськими коренями. Тоді вже подобрішав і залив у ротову дірку на змарнілому дядьковому обличчі сто грамів горілки, і він, перевівши дух, заговорив вільніше:

— Як зробили в маршрутках оплату за проїзд у дві гривні — то ці гицелі-шофери лишень наберуть необхідну виручку — поспішають додому до жінки під ковдру, а наше чекання — коту під хвіст. У свята вони взагалі плювали на все. І Бога не бояться.

— Та ну?! — здивувався я, бо ходив лише пішки, щоб не відчувати на своїй шкірі міських нововведень.

— Ось тобі й "ну", — відповів той. — Не віриш, давай зайдемо в кафе — там ужгородці проводять репетицію п’єси "Смерть о очікуванні маршрутки" для постановки на Поштовій площі.

Дійсно, в кафе "Убитий ведмедик" ішла велелюдна репетиція. Дійовими особами були різні прості люди та міський голова Гектор Спопелілий (справжнє ім’я та прізвище, за русинською традицією, не називаємо, щоб наш міський голова був добрий і чесний до нас, грішних. — Авт.).

— Пане Гекторе! — волала, наче в неї три рублі вкрали, товста тітка. — Зарплати у нас не виросли. А маршрутники і так мають постійну живу копійку, а ви їм ще додаєте. Ганьба!

— Ми — візитка України в передбаннику Європи, — прокашлявся Гектор. — Приїжджий європеєць, коли запхається в національне маршрутне таксі, найперше бачить, як нещадно експлуатується рядовий водій маршрутки, котрий напружено рахує дрібні гроші, потіє і хвилюється від передчуття можливої недостачі. Дати кожному решту, при оплаті двома гривнями свого проїзду, значно легше і для їх інтелекту, і ліпше для європейського сприйняття.

— Але ж не всім доступна така ціна! Хіба раз на два дні можна собі дозволити, — обізвався інтелігент у потертому пальто.

— Нема чого по місту лазити та бачити різні недоліки, — вибухнув Спопелілий. — Бо ж ви при цьому не віддаєте собі звіту, що винна в усьому поганому попередня влада. А ви, проявляючи потворну примітивність, нахабно пишете різну погань в нашу газету "Унгвар-антиварош". Листи ці відповідні працівники змушені відкривати і переглядати. І тоді з’являється перед лицем цивілізованої Європи ще одна категорія наших експлуатованих громадян — журналісти. Чи не так?

— Саме так! — з гнівним натхненням вигукнула прес-секретар Галя Халатова.

— Ось бачите, — заспокоївся і страдницьки посміхнувся Гектор Спопелілий.

—Але чому ви все-таки не можете "нагнути" маршрутників? "Відкати" отримали? — запитав чолов’яга з колишніх спортсменів.

— Прокатати ужгородців ми полюбляємо, — пояснив міський голова. — Ось і недавно відкрили для них каток на Православній набережній. Помолилися чесні громадяни за мене й депутатський корпус — і гайда кататися.

—Та я не про це, — вперся розумний екс-спортсмен. — Вишикуйте нарешті тих шоферів із пиками зі стенду "Їх розшукує міліція", заставте нормально і циклічно працювати вечорами, як в інших містах України, повідомте в об’явах на кожній зупинці і в тій же газеті "Унгвар-антиварош" про те, з якою періодичністю їздять маршрутні таксі, щоб пасажири не замерзали, не чекали на зупинках смерті, як у блокадному Ленінграді від голоду.

— Галю, — звернувся Спопелілий до Халатової. — Надрукуйте їм вечірній графік.

—Який?

— Будь-який. Все одно все буде по-старому.

— Зрозуміла.

— А піднімати ціну на проїзд, — повернув орлиний анфас до загалу пан Гектор, — ми будемо й далі із далекосяжною метою: все менше ставатиме людей, які зможуть оплачувати проїзд. Маршрутки їздитимуть порожні, поки їм не набридне. Ужгородці від регулярної ходьби поздоровішають, в атмосфері поменшає вихлопних газів з таксі та товстих носів загребущих водіїв. Мій син із обласного Управління свіжого повітря, ясного сонця та жовтого півмісяця Аполлон Спопелілий цілковито підтримує мій задум.

— А на чому тоді будуть їздити гості-європейці?

— Досить їм до нас їздити!

— Чи зроблять зупинку біля залізничного вокзалу, як у пристойних містах інших регіонів?

— Не зроблять. Не будемо надщерблювати популістськими ударами міський бюджет. З нашим підходом до справи, підняття ціни на проїзд у маршрутках до п’ятдесяти гривень, потреба в зупинках узагалі відпаде.

— А чи не відпаде із вас, пане Гекторе, коли ви не на авті, а на маршрутці будете їздити?

—Покличте, будь ласка, представника міського управління внутрішніх справ. Хай розбереться з неспокійним паном.

— Зараз! — дзвінко крикнув хтось із чиновництва, і народ хутенько розбігся у великому страху, як у часи Івана Грозного.

…Якщо чесно, то я сам утік із того кафе, хоч міський голова і герої були не справжні. Має все-таки мистецтво силу. Має!

Василь ЗУБАЧ, м.Ужгород

 

13 січня 2011р. -->