Утекти від війни...

З нагоди Всесвітнього дня біженця, який відзначають 20 червня, закарпатські журналісти та керівництво Головного управління Державної міграційної служби в Закарпатській області вирішили навідатися до пункту тимчасового розміщення біженців у Мукачеві.

Відверто кажучи, побачене приємно вразило, особливо пригадуючи майже концтаборні умо-ви в Павшині (там утримували донедавна нелегальних мігрантів, яких затримували на кордонах): невелика двоповерхова будівля за високим парканом, дитячий майданчик і тенісна сітка, поряд кілька дерев. Тут же – теплиця, у ній рясно зеленіють помідори, цибуля й огірки. Городину для себе посадили й обробляють жительки пункту. Самотні громадяни чи цілі родини з маленькими дітками мають право жити в такому пункті півроку, якщо подають клопотання про захист чи просять надати їм статус біженця. Тут людей забезпечують харчуванням, житлом, надають медичну допомогу. Діти ходять до школи, дорослі, якщо є така можливість, – на роботу. Загалом нині в пункті тимчасового розміщення біженців у Мукачеві 53 особи.

Історії – як із воєнних фільмів

Сомалієць Алі (боюся писати прізвище, бо раптом неправильно почула? – Авт.) утік із дому в 14 років, коли місцеве угруповання змушувало його вступити в збройний загін. "У Сомалі було важко, там діяла терористична організація на кшталт Алькаїди – Альшабаб. Вони хотіли забрати мене, щоб ішов воювати, але я втік. Спочатку до однієї країни потрапив, потім до іншої, відтак у Росію, зараз тут, в Україні живу. Так уже три роки по світу й поневіряюся, і всюди мені дуже важко", – розповідає він. Алі розказує: на роботу його брати не хочуть, мовляв, молодий і слабкий.

У родині Карима Галфурі з Афганістану двоє маленьких дівчаток. Він із дружиною п’ять годин ніс їх на руках, коли намагалися пішки перетнути словацько-український кордон. Певна річ, нелегально. Потім було затримання й в’яз-ниця, зараз – вільне життя в тимчасовому притулку, статус біженця. Карим каже: мріяли з родиною про цивілізоване життя в Європі. Прагнуть і нині, а поки не вийшло – живуть в Україні. "Я потрапив до України з Афганістану, де було багато проблем: Талібан, війна", – розповідає про причини втечі вже українською.

Біженців потрібно інтегрувати в суспільство

За роки української незалежності на Закарпатті отримали притулок 85 осіб, половина з яких має статус біженця, решта – так званий додатковий захист. Торік із такими ж заявами до закарпатського управління Державної міграційної служби звернулися 137 осіб, в Україні загалом просять про подібне вдесятеро більше. Отримали статус, за результатами минулого року, загалом у державі тільки сім відсотків прохачів.

На сьогодні Україна за Женевською конвенцією та низкою інших міждержавних угод забезпечує біженців усім необхідним. Нині ж головне – соціальна адаптація таких людей у нашому суспільстві, для цього розроблені відповідні програми. Начальник Закарпатського управління державної міграційної служби Ігор Михайлишин переконує: на Закарпатті така адаптація мала б відбуватися, в принципі, безпроб¬лемно. "Закарпаття особливе якраз тим, що тут живуть представники сотні національностей. Хвала Богу, за роки незалежності у нашому регіоні не було жодного конфлікту на національному чи релігійному ґрунті. Наше суспільст¬во готове приймати людей, які потребують допомоги".

З нагоди свята представники Державної міграційної служби привезли біженцям найнеобхідніше – засоби особистої гігієни (див. на фото – начальник ГУ ДМСУ в Закарпатській області Ігор Михайлишин вручає подарунки). Дітки, отримуючи неочікувані презенти, вже навіть українською вміли сказати "Дякую". Наймолодшенька в національному костюмі Афганістану просить: "Дайте ще один"; батьки сумно дивилися на них і мимоволі й нам, журналістам, наверталися сльози на очі. Страшно опинитися з малюками на руках "у світі", але добре, коли навіть на чужині тобі дають притулок та шмат хліба…

Наталія ПЕТЕРВАРІ, "Закарпатська правда"

 

26 червня 2013р.