Або альтернативна енергетика, або назад у Середньовіччя!

Якщо зібрати всі публікації про те, чим корисна, а чим ні альтернативна енергетика, особливо гідроелектростанції, то голова йде обертом. Аби структурувати й зрозуміти інформацію, треба щонайменше стати доктором наук. Тому журналісти "Закарпатки" вирішили поспілкуватися зі спеціалістами, аби з’ясувати, що ми маємо на увазі під поняттям альтернативної енергетики? Якими є її види? Які плюси й мінуси для нашого регіону?

Перша розмова на тему: "Чому ми вимушені (і на цьому слові акцентуємо!) говорити про запровадження альтернативних джерел енергії?" – з професором, доктором фізико-математичних наук, деканом географічного факультету УжНУ, заслуженим діячем науки і техніки України Степаном Попом. Саме Степан Поп ще 20 років тому разом із низкою українських спеціалістів вивчав зарубіжний досвід використання альтернативної енергетики і говорив про необхідність його запровадження у нас, про величезний потенціал Закарпаття в цьому сенсі й про те, як можемо жити, якщо до цього розумно підійти. Відповідні дослідження надруковані в книзі "Природні ресурси Закарпаття", яка вже бачила 4 перевидання.

Альтернативна енергетика: що воно таке?

– Степане Степановичу, десятиліттями існує потреба в запровадженні альтернативної енергетики через вичерпність нафти, газу, вугілля тощо. Чому ж лише останнім часом ми так активно заговорили про використання поновлювальних джерел?

– Хай це прозвучить банально і це сто разів написано, але почну з того, що без енергії неможливе життя, вона є ключовою складовою розвитку будь-якого регіону, держави як в економічному, так і в соціальному та будь-якому іншому контекстах. Якщо говорити, так би мовити, наочніше, то уявіть собі, що раптом людство залишиться без електроенергії, газу, нафти – що трапиться? Ми всі просто разом опинимося в Середньовіччі. А з іншого боку, збільшується кількість населення на Землі, якість життя зростає і, за висновками фахівців, до 2030 року потреба в енергії у світі зросте на 40 – 50%. Із розуміння такої перспективи й виникла необхідність у розробці тих джерел, що відновлюються.

– Поясніть читачам, які ресурси відновлювані?

– Відновлювані – це ті природні ресурси, які при раціональному підході у використанні є вічними. У першу чергу, це пряме сонячне випромінювання – його нині активно використовують для виробництва електроенергії й тепла, і принаймні на весь час існування Сонця ми, люди, матимемо цю енергію. До відновлюваних належать також гідроенергетика, геотермальна енергетика, вітроенергетика, біоенергетика. В контексті останньої говоримо і про органічні побутові відходи, які дехто відносить до екологічної енергетики. Кожна держава розвиває те, що має в своєму запасі: країни на екваторі займаються питаннями розробки геліоенергетики; держава з певними особливостями рельєфу і клімату розвиває вітрову енергетику; країни з залісненими територіями та гідропотенціалом можуть говорити про біо- та гідроенергетику.

Що ж стосується Закарпаття, то в контексті розмови про відновлювані ресурси наш регіон посідає особливе місце, бо серед областей України має найбільший сумарний потенціал альтернативних джерел енергії.

– Чи можемо говорити про якісь величини того потенціалу, яким багаті ми, закарпатці?

– Різні науковці по-різному класифікують, якого з видів енергоресурсів у нас найбільше, який у першу чергу слід розвивати. Приміром, відповідна обласна програма з розвитку альтернативних видів енергії на перше місце ставить біоресурси. Так, ми багаті лісом, можемо активно використовувати для виробництва енергії переробку деревини, органіку, утилізацію сміття тощо. Не буду ні з ким сперечатися, наведу свою позицію.

Я особисто вважаю, що на першому місці в нашій області за відновлюваними енергетичними ресурсами та перспективою використання є гідроенергетика. Річкова мережа краю сягає майже 10 тисяч водотоків різного рівня, маємо 4 річки завдовжки понад 100 кілометрів, 132 – за 10 км. Потенціал річкового стоку Закарпаття становить близько 16% стоку нашої держави, і це при тому, що область займає всього 2,1% площі країни. Якби використати тільки певну частину наявного гідропотенціалу, то Закарпаття могло б забути про газ та інші види палива для виробництва електроенергії й забезпечення теплом.

На друге місце за потенціалом доцільно поставити енергію термальних вод: на Закарпатті близько 13 розвіданих родовищ, які нині частково використовують у бальнеології, але не для виробництва електроенергії. Відтак варто говорити про біоенергетику, сонячну енергетику та енергію вітрів. Із останньою позицією, до речі, я не пов’язую особливих перспектив, вона може бути альтернативним вирішенням питання там, де важко прокласти електромережі, наприклад, десь на полонинах для локальних користувачів (турбази тощо).

– Наскільки використовуємо те, що маємо?

– Маючи гігантський потенціал відновлювальних ресурсів, ми для потреб області видобуваємо "аж" 5-7% електроенергії за рахунок Тереблеріцької та кількох міні-ГЕС. Можливо, із залученням побудованих двох сонячних електростанцій та в період високої водності на річках (коли ГЕС працюють в оптимальному режимі) могли б вийти на забезпечення у межах 10 %. Але ж це мізер від того потенціалу, яким володіємо! Тобто ще в десять разів треба нарощувати потужності, щоб забезпечити себе тільки в частині енергії електричної. А нам ще й тепло потрібне! Для забезпечення Закарпаття тепловою енергією в еквіваленті на електричну потрібно ще в 2,4–3 рази більше енергії. Причому всю цю енергію у повному обсязі ми могли б отримати при оптимальному (навіть не максимальному!) використанні відновлювальних джерел.

У світі альтернативну енергетику підтримують на державному рівні

– Степане Степановичу, попри світовий досвід, про розвиток альтернативної енергетики в нашій державі майже не йдеться, хіба за останні кілька років щось зрушилося з місця…

– Справді, у світі вже десятки років існують різні програми як на рівні держав, так і об’єднань країн для використання відновлювальних джерел енергії. Приміром, та ж таки Австрія, про яку всі люблять згадувати: ця маленька держава на сьогодні є лідером у Європі з використання гідроресурсів. Вона збудувала близько 40 тисяч малих ГЕС, які забезпечують 70% її власних потреб в енергії. І таких прикладів чимало, особливими темпами розвивається наразі Китай. Більше того, крім розробки національних чи регіональних програм, щоб стимулювати тих, хто будує вітряки, сонячні та гідроелектростанції, держави платять інвесторам за вироблену електроенергію за ціною вищою, ніж продають. Ідеться про "зелений тариф", який діє і в Україні. Це вагомий стимул, щоб розбудовувати альтернативну енергетику.

– Чим гальмувався розвиток у нас?

– Якщо говорити, приміром, про малі ГЕС, то це дуже дороговартісна техніка, яка починає окуповуватися тільки за 7-8 років. Сонячні електростанції починають приносити дивіденди трішки раніше – за 3-4 роки. Тобто інвестор розуміє, що відразу прибутки не отримуватиме, кошти на певний час заморожуються. Коли ми починали говорити про альтернативні джерела в 90-х роках, тоді просто не було багатих інвесторів, які би вкладали кошти. От і виходить, що ми зо два десятки років говорили й говорили, а тільки зараз узялися за справу.

І ніби добре – нарешті дійшли руки, й Україна почала реалізовувати конкретні проекти з освоєння альтернативної енергетики, щоб рухатися в напрямку забезпечення енергетичної незалежності. Одначе, як тільки зайшли перші розмови про можливості використання гідроресурсів, почалися ігрища, конкуренція, підбурювання громад. Причому людям про реальні позитивні й негативні сторони використання альтернативних джерел енергії на основі науково обгрунтованих фактів недостатньо пояснюють. Навпаки, тільки лякають. І в тих "страшилках" мало фактів, підкріплених науковими дослідженнями. Так і виходить, що раніше не було грошей, але було бажання, нині навпаки, є гроші, але бажання відбиває політика і пов’язане з нею.

Наталія Петерварі, "Закарпатська правда"

 

05 серпня 2013р.