Вінчуємо, ніжки собі не чуємо, пустіть нас до хижки, най ся зігріємо!

У радянські часи, напередодні Горбачовської перебудови, традиційні зимові святкування після жорстких комуністичних заборон почали масово набирати обертів. Багато обрядів і звичаїв із костюмованими дійствами, колядками, щедрівками звучали у кожному закарпатському селі.
Куратори церков заздалегідь навчали дітей демонструвати в домівках вірян у церковному репертуарі дійство "Віфлеємський вертеп". У день Різдва, переодягнені у бетлегемів дітлахи, жваво колядували та вінчували господарям, які щедро "дякували" грішми, горіхами, тістечками та цукерками.
Коли на небі з’являлася перша зірка, першими за традицією щедрували хлопчаки. Вони заходили у сіни (прихожу) і голосно вигукували: "Дасте хижку повеселити?" Хтось із господарів виходив і давав згоду. Тоді лунало: "Вінчуєме вам всі святки святкувати, у радості та веселості других дочекатись! Чи гаразд, чи добрі, чи несуться вам кури на пуді? Бик чи привик, корова чи здорова, дівка чи велика?"
Після хлопчаківських вінчувань, ми з сестрою вирушали із сільськими дітьми (5-6 осіб) колядувати у кожну вуличку села. Пригадую, що співали під вікнами господарів кілька колядок, а потім нас запрошували до хати, аби "віддячити". На порозі ми радісно вигукували: "Вінчуєме, нужки (ніжки) собі не чуєме, пустіть нас до хижки, най ся зігрієме!" А якщо у родині були нежонаті або незаміжні діти, то щедрували: "За вашим столом червена ружа, а вашій Мар’яні - красного мужа! За вашим столом червені тернячки, а вашому Володі - красні дівочки!" Не обходили і дорослих: "А вашому господарю – три горби вина, а вашій господині – на руки сина!"
Коли колядникам давали гроші, а зазвичай це були копійки, то завжди розпитували, чий ти син, або дочка? Дізнавшись, що ми з сестрою з Ужгорода, та й ще родичі - давали рублі. Близькі родичі та хресні ніколи не скупилися, і в наших кишенях з’являлися по 5, 10 рублів. Ось так, колядами кожна з нас збирала майже цілу мамину зарплату – 90-100 рублів! Сільські діти – удвічі менше.
Одного разу трапилася неприємна пригода. Виходячи з чергового двору, нашу дитячу компанію оточили бетлегеми. Найбільше ми боялися жахливих Баби і Діда, які, підскакували і трясли бляшанками з копійками, створюючи навколо страшенний гуркіт. Дитячий писк і вереск було чути аж на край села! Але цим не закінчувалася зустріч, переодягнені хлопці вимагали віддати їм усе наколядоване. От тоді у мене спрацьовувала комунікабельність. По голосу я впізнавала того чи іншого хлопчака, і звертаючись до них по імені, домовлялася не платити "бетлегемське мито". Переконати хлопців вдавалося досить легко, бо, приїжджаючи в село на канікули, товаришувала переважно з ними, а не з дівчатами, і була для них таким собі "міським авторитетом".
Але, повернувшись додому, батьки уважно вислухали від сестри плачевну оду про несправедливий "бетлегемський грабіж", і від мене забирали увесь мішечок з наколядованими грішми. Батьки аргументували свій вчинок, розділивши мій "трофей" навпіл, що як старша сестра, я повинна була заступитися за молодшу. Наступного дня я знаходила "робін гудів" і ображено вимагала повернути "зароблене" сестрою. На диво, мій дитячий авторитет спрацьовував, і бетлегемські "рекетири" миттю все повертали…
Пройшли роки, багато чого змінилося. Сьогодні ніхто не забороняє колядувати, щедрувати, але чомусь традиції пращурів відмирають. Чи то батьки лінуються навчати своїх чад гарним колядкам, чи то держава достатньо не прививає, не розвиває і не пропагує культурні традиції суспільству. Але мені важко спостерігати, як нинішня цивілізація духовно відмирає…
Христос народився! Славімо його!

Вікторія Сенгетовська

 

08 січня 2014р.