Житейська історія: як діда Юру відучали хропіти…

... Нещодавно зустрілися з однокласником Іваном, який з два десятиліття працює за кордоном. Розбалакалися-розговорилися. І згадали про колоритного й підприємливого діда Юру – Іванового сусіда. А знало його і пам’ятає й донині все середнє покоління нашого великого села: Юра постійно вигадував усілякі "моделі й схеми", аби заробити гроші.

 

Правда, при соціалізмі то не дуже вдавалося. Народитися б йому, як не дивно це звучить, років, може, на сімдесят пізніше і він би, цілком імовірно, за теперішніх часів неодмінно став би успішним бізнесменом. А тоді, в 60-ті, в чоловіка все йшло шкереберть. З нього лише підсміювалися сусіди, глузувало село й люто лаялася дружина: мовляв, не встигли стягнутися на замітрожену-замозольовану копійчину, як він тут же її кудись спроклятив-занапастив...
Юра виглядав симпатичним, навіть інтелігентним: у неділю й на свята завжди ходив охайно вбраним - біла сорочка, новий дорогий капелюх, коричневий вельветовий піджак, кишеньковий годинник зі срібним ланцюжком, спокійна хода... Але коли вступав до якоїсь довірливої розмови, то страшенно проклинав Гітлера, Муссоліні й Горті – тих "недуріких унтериків", які йому занапастили життя, бо він би "вже в Америці знав, що робити". А вся суть у тому, що Юра сам прийшов після служби в чехословацькій армії, де за два роки вишколу й освіти дослужився до "підунтера на давній лад", тобто якогось молодшого сержанта, - і страшенно хотів до Нового Світу, аби "стати чоловіком". І в нього вже "були папери в руках", аж тут усе перевернулося до гори дригом - ці троє восени 1938 року "розшматували Чехословацьку републіку, напустили на нас мадярів" й закрилися кордони аж до кінця Юрійового віку... Тією чоловіковою ненавистю хотіли скористатися керівники колгоспних комуністів й після кожного весілля пропонували Юрі "записатися в партію й отримати добру роботу". Але він ніяковів і десь по кількох агітаційних розмовах (хвалився нам, дітлахам) нібито відповів, що "хоче заробити головою й руками, а не червоним папірцем"... Що було взяти з простого, хоч і верткого селянина?..
Та з Юрою постійно відбувалися якісь трафунки-пригоди. Перший і найважчий. Восени сорок восьмого року, коли вже на радянськім Закарпатті виник неймовірний повоєнний дефіцит одягу, ледве добрався зі Сваляви до Львова, купив два міхи кашкетів (з чорними лискучими козирками) і віз додому – думав "урвати якусь десятку". Аж раптом на станції Сколе в поїзд зайшли перевіряючі-енкаведисти: "Ти – что, бандеровцев хочешь обмундировать!?." І відібрали все. Добре, що відпустили, а "могли й запхати в темницю".
Потім були ще різного роду підприємливі намагання. Але рідко коли Юрі вдавалося заробити.
І ось уже в часи брежнєвські додумався дідо Юра, що буде менше ризикувати і, головне, вдома. Навесні купляв у нашому й сусідніх селах рівно по п’ятдесят цапиків і ціле літо щодня гонив випасати рогату худобину на сільську толоку. А восени, коли на цих "продуцентів" виростав чималий попит, - продавав вівчарям уже у рази дорожче. І такі "бізнес-операції" крутив досить довго. Та сіль у тому, що дід душею й розповідями залишався молодим і дотепним – разом з нами, малими пастухами, а ми доглядали своїх домашніх корів,- Юра ходив цілий день: ми стерегли, коли треба цапиків, а він напікав картоплю з бринзою й солониною, раз у днів так з десять міг насмажити грибів, після обіду сонячного дня ходив з нами, друго- й третьокласниками, купатися в ріку Боржаву – у глибокий вир коло старого водяного млина, що рипів великим дерев’яним колесом. Але Юра страшенно боявся простуди. І після такої купелі, коли спека якраз сягала апогею, дід, бувало, ляже на сонечку горілиць, розкине руки, розстебне білу домоткану сорочку, попустить у поясі широкі полотняні також білі штани, на очі опустить солом’яного капелюха і спочатку сопе, а потім, як почне хропіти, то у відповідь лише мале кудлате щеня починало виводити за ним свою скулячу мелодію. Терпіти ми не могли й не хотіли. То засвищемо над вухом, то закричимо: "Буря йде!". Дід розплющить одне око, миттю перекинеться долілиць і далі, ніби нічого й не чув, хропе, знов розкинувши руки. Як дуже набридне - підемо трохи вище й сядемо до корів, котрі величаво ремигали в тіні над запаленими нами напівгнилими старими колодами, що ледь тліли, випускаючи легкий дим, який допомагав худобі відганяти набридливих мух і ґедзів.
Одного дня ми дорадилися "наказати" Юру за такий нечуваний храп. Перебирали кілька всіляких моментів. Словом, знайшли порожню бляшану консерву з-під риби, зачерпнули з криниці води, поклали на сонце – через хвилин десять то вже була не літня водиця, а чиста теплина. Й почалася дуже авантюрна операція. "Відважний" Іван стиха на четвереньках підповз до діда, ледь підняв за рукав ліву руку старого й намочив мізинець. За секунду біла штанина стала мокрою, а Юра як зареве - і кинувся не на жарт за Йваном. І біг доти, доки не піймав спантеличеного малого: "Йой, батечку, не бийте мя – більше ниґда не буду!", - відпрошувався шибай-голова.
Правда, та кумедна сцена була не останньою...

Василь Нитка для [a href="http://uzhgorod.net.ua"]uzhgorod.net.ua[/a]

 

15 січня 2014р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів