Тиберій Островка: «Стояти будемо стільки, скільки потрібно!»
Хірург Закарпатської обласної клінічної лікарні ім. А. Новака – про передову, польовий шпиталь у гаражі й намір відстоювати Україну.
На передовій – зі зброєю та скальпелем: наш земляк Тиберій Островка спершу рятував життя людей у Закарпатській обласній клінічній лікарні ім. Новака, а наразі дотримується клятви Гіппократа на передовій, на сході України. Туди, де нині найгарячіше, він поїхав із непорозумінням друзів у очах, але зі стійким внутрішнім переконанням у душі – так треба! Бо там він потрібен. Нині Тиберій на фронті, в далекому Чорнухіно, де не лише лікує рани, а й намагається допомогти солдатам справлятися з тяжким психологічним навантаженням. Із відчаєм. Він підтримує бажання боротися далі за єдину соборну Україну – бо ж хіба не заради цього пролито стільки крові? Розмовляючи із «Закарпаткою», хірург розповів про суворі будні солдатського життя та свою роботу.
«Жоден із друзів не зрозумів мене, коли вирішив їхати в АТО»
– Тиберію, як Ви потрапили на передову? Ким працювали до того? – Працював хірургом у Закарпатській обласній лікарні. Чому вирішив іти в АТО? Складне питання… Знаєте, я ж коли в армії служив, то був військовим хірургом, отже, знаю особливості такої роботи не з теорії. Тож коли прийшов запит про потребу в лікарях у зону АТО, якось подумалося: кому, як не мені? Певна річ, не буду брехати, бозна-якого палкого бажання йти на передову не було: всі ми люди, і ніщо людське мені не чуже – і страх, і ризики я розумів прекрасно. Але всередині «гриз черв’ячок» – соромно було «відмазатися». Тяжко далося те рішення, відверто скажу, рідним особливо нелегко, але всі знали, що таке моє рішення, й від нього не відступлю. Більше того: із друзів мене тоді ніхто не зрозумів, і зараз, оглядаючись на власний досвід життя та роботи на передовій, я прекрасно усвідомлюю, чому товариші так усе сприймали – можливо, краще відчували, що тут чекає. Але, знову ж таки, – якщо всі так думатимуть, то хто рятуватиме хлопців у цей час? – Тиберію, що таке передова? Ваші перші враження. – Що таке передова? Навіть не знаю, як це охарактеризувати… Це – життя під пострілами, до яких – наче в страшному сні – дуже швидко починаєш звикати. Спершу, безперечно, страху не було, він з’явився після перших обстрілів. Зараз до цього звик – і я, і всі навколо, і це відчуття доволі погане, бо ігнорувати небезпеку не можна в жодному разі. – Що входить наразі в коло Ваших обов’язків? – Виключно надання першої медичної допомоги. З дрібними ранами, пораненнями, осколками я тут справляюся, обробляю їх, роблю перев’язки, а з чимось важчим одразу відправляємо до найближчих госпіталів. Для цього маємо спеціальну машину й перевозимо постраждалих. – Багато поранених? – Ні, на щастя, практично все, з чим я стикався досі, – це легкі поранення. Може, всього один день видався таким, коли справді багато постраждалих виявилося на передовій, щоправда, це все також були легкі поранення. Певна річ, траплялося й таке, що приїжджав надавати допомогу, але рятувати вже не було кого… Це – найстрашніше. – Ви проводите й операції? – Ні, що ви, які операції? Можна б їх робити, але наразі не виходить. Я ж працюю, фактично, в польових умовах! Ось і зараз обладнав собі, гучно кажучи, кабінет у… старому гаражі, який цілим вдалося віднайти. Розгорнув тут усередині два ліжка, маю підготовані інструменти, медпрепарати. – Працюєте в брудному гаражі? Я взагалі собі слабо уявляю хірурга без стерильної білої операційної та відповідного антуражу… – Так, тут далеко до справді ідеальних умов, але намагаюся все стерилізувати, максимально обробляти і, на щастя, вдається уникати заражень. Та відверто кажу: насправді мало би бути не так. За всіма правилами, протоколами це роботою назвати справді важко. Організація медичної допомоги нині в зоні АТО взагалі не відповідає жодним критеріям. Ось, до прикладу, є у нас спеціальний хірургічний автомобіль із генератором світла, подачею води, хірургічним столом та набором медичних інструментів. У разі потреби до нього з двох боків прилаштовуються спеціальні намети, в одному приймають поранених і потім, надавши в такому хірургічному кабінеті допомогу, переводять в інший – а-ля післяопераційний. Фактично, я як хірург постійно маю бути при цій автівці чи вона при мені – називайте, як хочете, але разом, як єдине ціле. А як воно є? Та «хірургія на колесах» лишилася десь у тилу, а я тут, на передовій, реально без усього того обладнання, за допомогою якого й можна було б надавати допомогу. Хіба це правильно? Ліки є, лікарів – бракує – Тиберію, а як із забезпеченням ліками? Все маєте? – Із цим – жодних проблем, практично повністю всім забезпечені. По волонтерській лінії отримуємо основну допомогу, та й Збройні сили України забезпечують нас усім. – Нещодавно дивилася сюжет по телебаченню про те, що в зоні АТО катастрофічно не вистачає лікарів. Це відчувається? – Так, я також слухав сюжет про те, що в АТО є проблеми з забезпеченням лікарями. Так воно й є. І мені вкрай неприємно це чути, адже скільки ми говоримо про те, що в Україні постійно перевипуск медиків, що вони не мають роботи. Так де вони зараз? Чому тоді, коли треба захищати, допомагати, виконувати клятву Гіппократа – їх немає? Нікого ж не просять брати зброю до рук і йти стріляти у ворога, мова ж іде про виконання свого обов’язку! Зайдіть сьогодні в будь-яку лікарню і спитайте, хто готовий піти в зону АТО: лікувати, допомагати? Ніхто навіть не говорить про передову, просто в будь-яку з ближчих до передової лікарень, де в першу чергу приймають поранених. Спитайте, і даю вам гарантію, що одразу всі, хто міг би, втечуть на лікарняний, або знайдуть ще мільйон причин, аби лише не йти служити. Хоча загалом я би говорив не лише про відсутність чи наявність фахівців, ліків, медикаментів, умов – наразі треба казати загалом про організацію військової медицини. Це – проблема. – Що маєте на увазі? – Підхід до роботи. Ось, до прикладу, отримав наш військовий поранення. Таке, якому я за відсутності умов не можу зарадити, хоча й маю знання. Постраждалого везуть у найближчу лікарню (за всіма канонами, вона має бути на відстані 60 – 70 км у тилу від передової, хоча у нас – далі), надають допомогу й після одужання такий військовий повертається в лави. Насправді ж пацієнтів привозять, приміром, у Артемівськ, там чомусь, зазвичай, не дуже горять бажанням займатися пораненим і відправляють його далі, в глибокий тил. Поки всі ці роз’їзди – скільки часу витрачається?! Найголовніше, що виїхавши звідси й одужавши, мало хто рветься назад. А тут, на передовій, замінити одного бійця, вже не кажу про десяток, надзвичайно складно. Ось так втрачаємо і час, і людей, і можливості.
До цієї новини немає коментарів