Як жило Закарпаття між Першою та Другою Світовими війнами? (ФОТО)

На їх руїнах на мапі Європи появились нові держави – Чехословаччина, Австрія, Угорщина, Королівство сербів, хорватів та словенців (пізніша Югославія), Фінляндія, Eстонія, Литва, Латвія, Польща. Приєднанням Семигороддя, Бесарабії (сьогоднішня Молдавія) та Буковини територіально значно збільшилась Румунія. Нову мапу Європи та світу підтвердила Мирна конференція, яка відбувалась у 1919 р. в замку Версаль біля Парижа. Однак цілий ряд новостворених держав успадкували свій багатонаціональний склад від Австро-Угорщини, у якому один народ  домінував над іншими. Слід констатувати, що визначити т.зв. справедливі етнічні кордони у центральноєвропейському просторі того періоду, було неможливо.

Розпад Австро-Угорщини прискорив розвиток подій в русинських комітатах в Угорщині та в середовищі русинських емігрантів в США. Саме їх об’єднання (Американская народная рада угро-русинов, АНРУР) взяло на себе завдання скласти національно-державну програму русинів. Найбільш привабливим був чехословацький варіант. Очільники АНРУР встановили контакти з Т.Г.Масариком та разом обсудили питання приєднання території південнокарпатських русинів до Чехословаччини. На території від Попраду до Ясіня появлявся цілий ряд т.зв. Народних Рад: в Старій Любовні, Прешові, Ужгороді. Сваляві, Хусті, Мараморош-Сигеті. В Ясінях навіть була проголошена Гуцульська Республіка! Кожна з них намагалась відстояти свою орієнтацію – російську, українську, угорську, чехословацьку, що вказувало на повну політичну дезорієнтацію русинів в домашньому середовищі. Нова угорська влада намагалась відстояти проект створення «Придунайських Сполучених Штатів», однак було вже надто пізно. Із союзу Угорщини вийшли серби, хорвати, словаки, семигородські румуни. Єдині, хто прийняв запропоновану автономію, були деякі представники русинів. На початку січня 1919 р. чехословацькі легіонери згідно рішення країн-переможців, почали займати русинську територію. Ситуація в Європі навесні 1919 р. сприяла консолідації політичних сил в русинському середовищі. Орієнтація русинів на Росію відпала із-за страху перед більшовиками, українські держави не утримались на політичній мапі Європи, комуністичний переворот в Будапешті виключав проугорські симпатії. Ідея приєднання до Чехословаччини для абсолютної більшості політично активних русинів стала рятівною необхідністю. 8 травня 1919 р. в Ужгороді відбулись спільні збори місцевих рад та делегації американських русинів. На зборах була створена Центральна Руська Народна Рада (ЦРНР), яка підтримала ідею приєднання русинської території до Чехословаччини. Русинська делегація прийняла участь в переговорах на Мирній конференції в Парижі. Проблема русинів завдяки старанням чехословацької дипломатії, явилась предметом переговорів на найвищому рівні. На початку вересня Мирна конференція остаточно вирішила проблему південнокарпатських русинів. 10.09.1919 р. в Сен-Жермен-ан-Ле (Франція) був підписаний Мирний договір між державами Антанти та Австрією. Складовою частиною договору був т.зв. Малий міноритний договір, згідно якого територія південнокарпатських русинів була включена до складу Республіки Чехословацької в якості автономної одиниці. Це приєднання було додатково підтверджено Трианонським Мирним договором, підписаним між країнами Антанти та Угорщиною 4.06.1920 р. Згідно положення Мирного договору, влада ЧСР зобов’язувалась організувати русинську територію на південь від Карпат, як автономну одиницю в Чехословацькій державі.

  В cерпні 1920 р. русинський край завдяки зусиллям чехословацької дипломатії був звільнений від присутності румунського окупаційного війська, яке знаходилось тут з весни 1919 р. після поразки угорського війська, і грабувало край. З метою консолідації умов, які склалися в краї, була оголошена диктатура Військового Управління (ліквідована в 1923) та організовано Цивільне Управління. Дня 7 листопада 1919 р. влада ЧСР схвалила Генеральний Статут для організації та адміністрування Подкарпатської Русі. Це був перший документ, в якому прозвучала офіційна назва краю – Подкарпатська Русь. Одночасно уряд створив русинську автономну раду на чолі з Ґ.Жатковичем (т.зв. Директорій). Однак Директорій був фактично невизначеною адміністративною одиницею, в якій були елементи тимчасового автономного Сойму та органу автономного Управління, тому і не мав ніякого впливу на управління краєм. Все управління було зосереджено в руках чеського адміністратора Й.Брейхи по домовленості з військовим командуючим, французьким генералом Е.Енноком. Такий «поділ влади» виявився першою неприємною несподіванкою для русинських політиків, особливо американського походження, вихованих в рамках юридичної держави. Автономія Подкарпатської Русі була записана в Конституції Чехословацької Республіки, яка була схвалена 29 лютого 1920 р. Однак положення Мирного договору стосовно автономії Подкарпатської Русі не знайшло свого відображення в цій Конституції. Законодавчим органом в краї повинен був бути Сойм. Але згідно положень Конституції, закони Сойму набирали юридичну силу лише після їх підписання Президентом республіки. На чолі виконавчої влади повинен був стояти губернатор, якого призначав Президент республіки на пропозицію уряду. Це було ще одне відхилення від положень Мирного договору, згідно якого губернатор русинського краю повинен був бути підзвітним русинському Сойму. Хоча згідно Конституції губернатор і був державним урядником високого рангу, однак повністю залежним від чехословацького уряду. Ці «дрібні поправки» до Мирного договору могли стати в майбутньому предметом спору між русинськими політиками, урядом та президентом ЧСР.

    Однак схвалення Конституції Чехословацької Республіки таки означало початок нового етапу в організації чехословацького управління на Подкарпатській Русі. Постановою № 356 Збірника законів та розпоряджень від  26 квітня 1920 р., чехословацький уряд вирішив змінити Генеральний Статут.  Замість адміністратора очолив місцеву виконавчу владу губернатор (Ґ. Жаткович), призначений Президентом на пропозицію уряду, однак лише до часу, коли буде обрано Сойм Подкарпатської Русі. Замість Директорії була створена Губерніальна рада, у якої були дуже обмежені права, в результаті чого вона не могла виконувати навіть тіньову задачу Сойму, оскільки вся влада була зосереджена в руках чеського урядника - віце-губернатора Петра Еренфельда.

Ґ.Жаткович, командувач східного угруповання  військ французький генерал Паріс, віце-губеронатор Еренфельд. Ужгород, липень 1920 р.

Подкарпатська Русь cтала на шлях громадянського суспільства. Всі місцеві органи влади – а їх було немало - виконували свої владні функції, необхідні документи стверджували власними печатками.

Віце-губернатору були підпорядковані всі цивільні державні урядові установи, він був посередником між урядом та урядовими установами Подкарпатської Русі та підписував усі губернаторські документи. Віце-губернатор міг самостійно приймати всі рішення, в той час коли губернатор для прийняття будь-якого рішення, повинен був звертатись до уряду. Було лише питанням часу, коли між губернатором Жатковичем та віце-губернатором Еренфельдом виникнуть непереборні суперечки. Після десятимісячного виконання обов’язків губернатора, Жаткович подав у відставку. Відставка являла собою певну форму протесту проти дії празького уряду на Подкарпатській Русі, в першу чергу невиконання міжнародних зобовۥязань в питанні автономії. Дня 16 квітня 1921 р. президент республіки прийняв відставку Жатковича. Після безуспішних перемовин з представниками політичних партій Подкарпатської Русі, крісло губернатора краю залишалось вільним аж до 1923 р. Жаткович, розчарований діями чехословацької влади, покинув Подкарпатську Русь і повернувся до США, в результаті чого подкарпаторусинська політична сцена втратила  найпослідовнішого та найздібнішого опонента празькому централізму. Дня 14 грудня 1923 р. губернатором Подкарпатської Русі був призначений Антон Бескид. Віце-губернатором було призначено Антоніна Розсипала, колишнього гейтмана Кладенського краю.

В період свого перебування на Подкарпатській Русі (1923-1937), саме він, а не русинський губернатор, приймав рішення по всіх важливих питаннях. В своїй діяльності А.Розсипал зосередив увагу на вирішенні першочергових питань соціального та економічного характеру, головним чином на закінченні аграрної реформи, будівництві лікарень та шкіл, на розвитку інфраструктури міст зокрема та краю в цілому.      

    Під час аграрної реформи, яка відбувалась по цілій республіці, необхідно було відібрати 240 000 га, які належали поміщикам. Земля була передана 40 000 родинам у більш, ніж 300 селах та селищах, з яких понад 6000 родин були безземельні. В 20-х-30-х рр. була розпочата масштабна перебудова міст та селищ – будувались модерні адміністративні будови (Ужгород, Мукачево, Хуст, Севлюш, Свалява, Солотвино), цілі міські квартали та колонії (Ґалаґов в Ужгороді, Масарикова колонія в Хусті, «чеські вулиці» в Мукачеві, Солотвино-місто). У проектуванні будівель та урбаністичних рішеннях нових міських кварталів приймали участь відомі чеські архітектори.

    Однак якщо ми можемо з гордістю говорити про перебудову міст та селищ, в адміністративній сфері на Подкарпатській Русі зрушень майже не спостерігалось, скоріш ішло все навпаки – продовжувалось ущільнення системи централізму за рахунок місцевого самоуправління. Постановою уряду від 1 липня 1926 р. Ужгородська, Мукачівська та Великосевлюська жупи були об’єднані в одну з центром у Мукачеві. Однак уже через рік (14.7.1927) парламент схвалює закон № 125/1927, яким змінювалась  система політичного управління - замість існуючої жупної системи із столітньою традицією, створювались земельні та окружні Управління. Чехословацька Республіка була поділена на 4 землі – Чеську, Моравсько-Сілезьку, Словацьку та Подкарпаторуську. Земельні та окружні відомства очолювали земельний президент та окружний гейтман. В Ужгороді було створено земельне відомство, яке очолив земельний президент (А.Розсипал), призначений президентом республіки та підпорядкований міністру внутрішніх справ. Посада губернатора хоч і залишалась, але це вже була лише декоративна фігура. Одночасно в Ужгороді було сформовано земельну Раду (18 членів), яка мала лише дорадчу функцію.

    Закон про земельний устрій гостро критикували подкарпатські автономістські партії. Вони вказували на антиконституційність тих положень закону, які нівелювали Конституцію, яка передбачала створення автономної території Подкарпатської Русі. І лише в червні 1937 р., коли Чехословаччина зіткнулась із значним тиском всередині республіки і закордоном перш за все в судетському питанні, парламент схвалив закон № 172/1937 Про тимчасову зміну юридичного статусу губернатора Подкарпатської Русі та відповідних положеннях організаційних. Однак і це ще не був закон про автономію, лише певна модифікація внутрішньої організації Управління з розширеними елементами автономії. На відміну від трьох інших частин ЧСР, на чолі Подкарпаторусинської Землі знаходився губернатор, а не земельний президент. В компетенцію губернатора входила подача пропозицій, які стосувались території Подкарпатської Русі. В законі підкреслювалось, що лише в цих питаннях губернатор міг бути (однак не повинен) запрошений на засідання уряду. Губернатор міг вирішувати питання призначення або звільнення урядників, подавати пропозиції, які стосувались конфесійних питань та питань освіти. В своїй основі губернатор і надалі залишався в статусі простого представницького органу. Його повноваження по прийняттю рішень були обмежені земельним урядом, який давав заключення на його пропозиції, а також домовленістю з віце-губернатором. Закон зберіг функцію віце-губернатора, який очолював апарат Управління краю. У випадку, якщо між губернатором та віце-губернатором виникали якісь непорозуміння, повноваження з прийняття рішень переходили до Міністерства внутрішніх справ. Закон № 172 критикували майже всі подкарпатські політичні партії. Його недосконалість та половинчастість допомагала радикалізації не лише автономістських, але і сепаратистських сил в краї.   

І все-таки саме демократична система в ЧСР активізувала політичне життя на Подкарпатській Русі. Однак низька політична культура населення вела до появи десятка місцевих партій та партійок. Тому й не дивно, що успіх на виборах був на стороні лівих демагогів (Комуністична партія Чехословаччини) та правих автономістів (Автономний аграрний союз). Одночасно в краї відбувся радикальний поділ на національно-культурні напрямки – русинський, російський, український, угорський, єврейський.

Російський та український напрямки, як це не дивно звучить, були підсилені чехословацькою владою, яка без консультації з жителями краю дозволила поселятися на Подкарпатській Русі російським та українським емігрантам в рамках Російської допоміжної акції (1921-36). Емігранти замість того, щоб подякувати за те, що їм допомогли врятуватись від більшовицького терору, розпочали енергійне національне, а точніше сказати націоналістичне «виховання» недосвідчених в політичному відношенні русинів, головним чином молоді. Українська агітація навіть призвела в кінці 20-х рр. до антидержавного українського націоналістичного руху, пов’язаного з нацистським рухом у Німеччині.

    Зовсім іншу зацікавленість русинським краєм проявили чеські митці, які приїздили на Подкарпатську Русь, щоб пізнати оригінальну народну культуру, якої не торкнулась міська          цивілізація. Народився феномен Подкарпатської Русі в чеській культурі. Чеських художників та графіків полонили неповторні карпатські пейзажі, різнобарвність, оригінальність та унікальність національного одягу подкарпатських етнографічних груп населення, мальовничість дерев’яних церков.

Чеські фольклористи бачили Подкарпатську Русь, як унікальну резервацію оригінальної народної культури, яка в інших частинах надзвичайно цивілізованого континенту уже не могла зберегтись. Феномен Подкарпатської Русі найяскравіше проявився в чеській прозі (С.-К.Нойман, З.М.Кудей, К.Чапек, Й.Кнап, Й.Губалек, Й.Дрозд, І.Олбрахт).

       На жаль, мюнхенський диктат закінчив надійний розвиток подкарпатського суспільства в демократичній Чехословаччині. 6 жовтня 1938 р. Подкарпатські автономісти домовились у Жилині з керівництвом словацької Народної партії Глінки (Ľudová strana) про «трансформацію» Чехословацької Республіки в федеративну державу чехів, словаків та подкарпатських русинів.      11 жовтня 1938 р.  було призначено подкарпаторусинський автономний уряд «російської спрямованості», який очолив А.Броді. А тим часом в Комарно (Словаччина, де більша частина населення угорці) відбувались чехословацько-угорські переговори стосовно передачі Угорщині частини території Словаччини та Подкарпатської Русі, які закінчились безрезультатно. Тому угорський уряд попросив Німеччину та Італію вирішити спір арбітражним шляхом. Подкарпатський автономний уряд вирішив самостійно розпочати переговори з Угорщиною або провести на території Землі Подкарпаторусинської плебісцит з даного питання. Однак це рішення з юридичної точки зору було неконституційним. А.Броді був звинувачений в державній зраді і через два тижні свого урядування (26.10.1938) був заарештований. Після цього німецька дипломатія чогось настійно «рекомендувала» празькому уряду призначити у східній провінції автономний Уряд проукраїнської орієнтації на чолі з А.Волошином.

А.Волошин, Президент КУ та його підпис

Празький уряд з готовністю виконав побажання Берліна, тому що німецькі секретні служби розпочали дезінформаційну акцію з т.зв. українською картою. Завданням цієї акції була демонстрація начебто східного напрямку експансії Німеччини, а метою було збити з пантелику західні країни, налякати Польщу і викликати занепокоєння радянського диктатора Сталіна. Дня 2 листопада 1938 р. у Відні закінчились німецько-італійські арбітражні переговори стосовно чехословацько-угорського кордону (т.зв. віденський арбітраж). Згідно арбітражного протоколу, Чехословаччина в період 5-10 листопада повинна була віддати Угорщині значну частину південної Словаччини та Подкарпатської Русі. Подкарпатська Русь втратила територію площею 1523 кв.км., міста Ужгород, Мукачево, Берегово та 97 населених пунктів з 173 233 жителями. Край втратив більшу частину своєї промисловості, більшість міст та родючу низовину. Нові кордони розірвали її транспортні артерії. Столицею Подкарпатської Русі після втрати Ужгороду, стало провінційне містечко Хуст.

    Автономний уряд А.Волошина почав в південно-східній частині краю прискорений демонтаж всіх демократичних інституцій та приступив до формування авторитарної системи. Уже 9 листопада в Хусті була заснована парамілітарна організація Карпатська Січ по взірцю німецьких СС та СА. Коли січовики марширували, завжди співали пісню, де були такі слова:

…Ми сильні,

    Бо з нами батько Волошин,

    Вуйко нам Гітлер,

    А Муссоліні стрий…

(Пісню записала Алена Томанова, чеська вчителька, яка перебувала в Хусті в кінці 30-х рр.).

По розпорядженню автономного уряду від 15 листопада 1938 р. була розпущена єдина опозиційна організація Центральна Руська Народна Рада та одночасно було заборонено створення будь-якої нової організації чи партії. Уже через тиждень неподалік від Рахова було створено концентраційний табір, перший на території Чехословаччини. Табір будувався згідно указу президента, який гласив:

Хуст, 19.ХI.1938

Число: 24/1938

Предмет: Основання концентраційного

Табору.

Міністерству внутрішніх справ Підкарпатської Русі в Хусті.

Красному урядови в Хусті.

Красній команді канцелярія в Хусті.

Всім окружним урядам на Підкарпатській Русі.

Дирекції державної поліції в Хусті.

Державному поліційному урядови в Сваляві.

Команді в Сваляві.

Команді в Перечині.

Команді в Хусті.

Днем 30 литопада 1938 установлюю на Підкарпатській Русі концентраційний табор:

До него будуть відсилані:

1.) дезертири та втікачі із заграниці

2.) політичні провинилці з нашого краю

3.) особи, які провиняться проти

     інтересам внутрішнього ладу та

     спокою як наприклад неумотивованим

     підвищенням цін та вкриванням

     засобів предметів денної потреби,

     підбурюванням та саботажами всякого

     роду

4.) особи, що провинилися проти інтересам держави та республіки, оскільки проти них неможна виступити судовим шляхом.

Організацію того концентраційного табору та виробленням правильника для нього повірюю службу безпеки при президії влади Підкарпатської Руси.

Всі видатки, сполучені з урядженням табору та його удержуванням йдуть на рахунок міністерства для внутрішніх справ Підкарпатської Руси.

           Предсідник правительства

           Підкарпатської Руси   А.Волошин

В цьому указі є цікавий момент: русинський край названий Підкарпатська Русь, з чого можемо зробити висновок, що Волошину не дуже була до вподоби назва Карпатська Україна.

    В табір депортували людей, які дотримувались русино-русофільської орієнтації та критикували уряд Волошина. Таким чином, уряд автономного краю на чолі з А.Волошином за три тижні свого існування зробив явний крок від ліберальної демократії до авторитарного режиму фашистського типу.

   Подкарпатська Русь в антиконституційний спосіб була перейменована в Карпатську Україну. Дня 22 листопада 1938 р. Національні збори схвалили конституційні закони про автономію Словацької країни та про автономію Подкарпатської Русі (№ 328/1938 Збірник законів та розпоряджень). Офіційна назва держави звучала так: Чехо-Словаччина. Представники «українського» напрямку добивались зміни назви русинського краю на Карпатську Україну, однак зробити це їм не вдалося. Однак уряд А.Волошина встановлював широкі контакти з Берліном вже без консультації з центральним чехословацьким урядом.

Мукачево. Росвигівський міст, місце боїв 6-7.01.1939 між чехословацьким та угорським військом. Підірванийрадянськими вояками восени 1944 р. уже після того, как німецькі та угорські війська покинули місто. Вібудований ніколи не був. 

    В січні 1939 р. в Хусті була створена єдина партія – Українське народне обۥєднання (УНО), а на початку лютого 1939 р. тут було відкрито німецьке консульство та створено Українсько- німецьке товариство. 12 лютого 1939 р. на території т.зв. Карпатської України відбулись вибори до краєвого сойму за єдиним списком кандидатів, до якого були внесені лише проурядові кандидати від партії УНО. Виборами займалась Крайова виборча комісія в Хусті, яка свої функції виконувала так, як було потрібно, на що вказують результати виборів, які були класичними для авторитарних режимів – 92,5% за проурядову партію УНО, проти 6,7%. Результати «виборів» на Подкарпатській Русі та ейфорія представників великоукраїнського напрямку, додали головного болю центральному уряду по відношенню до східної провінції республіки. Уряд Берана після цього вирішив рішуче втрутитись в «українську оперету» в Хусті. Дня 6 березня президент Гаха призначив останній автономний кабінет Подкарпатської Русі: А.Волошин – голова уряду, Ш.Клочурак – міністр освіти, чехословацький генерал Л.Прхала – всі інші міністерства.

    Сталін надзвичайно алергічно реагував на пропагандистську кампанію навколо т.зв. Карпатської України (українського Пۥємонту в Карпатах), про що він говорив у своїй доповіді на XVIII зۥїзді Комуністичної партії (10.03.1939), назвавши міркування західної преси на тему створення Великої України при допомозі Німеччини за спробу спровокувати конфлікт між Радянським Союзом та Німеччиною «без будь-яких причин». Велику Британію, Францію та США Сталін назвав воєнними провокаторами, а Німеччину назвав державою, з якою СРСР готовий «укріплювати взаємні відносини». Нацисти могли підтвердити успіх своєї дезінформаційної акції з «українською картою» та відкинути її уже як непотріб. Пізно ввечері 12 березня Гітлер запросив до себе угорського посла і нагально його попросив, щоб Угорщина негайно розпочинала військову операцію проти Чехо-Словаччини та зайняла Подкарпатську Русь. Події розгортались дуже швидко – в ніч з 13 на 14 березня т.зв. генеральний штаб Карпатської Січі підняв в Хусті путч проти автономного уряду А.Волошина та чехословацьких військових підрозділів. Проти путчистів виступили вояки 45-го чехословацького полку під командуванням генерала Л.Прхали, в більшості своїй русини.

Уже на світанку 14 березня путчисти були розбиті. Справжніми ж організаторами путчу були німецькі секретні служби, яким потрібні були «факти» про невтримну ситуацію в післямюнхенській ЧСР. Того ж дня угорський уряд направив уряду Чехо-Словаччини ультиматум, щоб на протязі 24 годин чехословацька армія покинула Подкарпатську Русь. Угорські війська заодно перейшли кордон біля Мукачева.

Після оголошення незалежності Словаччини, Подкарпатська Русь опинилась в політичному вакуумі. В післяобідню пору А.Волошин зателефонував президенту Е.Гаху, що в цій ситуації єдиною можливістю є проголошення незалежності Карпатської України. Одночасно він попросив уряд Німеччини встановити протекторат над Карпатською Україною. Однак він отримав з Берліна негативну відповідь. І все-таки 15 березня 1939 р. в будові хустської гімназії відбулось перше і останнє засідання сойму Подкарпатської Русі-Карпатської України.         

Сойм проголосив незалежність країни та схвалив її назву Карпатська Україна. А.Волошин був обраний президентом та був призначений уряд. Того ж дня пізно ввечері на першому і останньому засіданні уряду було вирішено не чинити опору угорській армії. 

16.03.1939 p. Угорські вояки марширують вулицями міста        

Члени уряду самі повинні були приймати рішення, як будуть діяти далі. Потім  А.Волошин фактично розпустив уряд Карпатської України, зразу покинув її територію і через Румунію та Югославію виїхав до Німеччини. Зрештою влаштувався в Празі. Увечері 18 березня 1939 р. угорські війська завершили окупацію території Подкарпатської Русі.

І все-таки приєднання Подкарпатської Русі до складу Чехословацької Республіки було в тогочасних умовах оптимальним варіантом з точки зору цивілізаційного розвитку: край вийшов з підпорядкування слаборозвинутої аграрної держави і перейшов до держави, яка на той час знаходилась в першій десятці промислових держав; з правової точки зору – від монархії до демократичної республіки з конституційною гарантією свободи слова, друку, культурних та політичних зібрань (партій), рівності всіх перед законом; край вперше в історії дістав своє територіальне оформлення і конституцією закріплену назву – Подкарпатська Русь. Русини поряд з чехами та словаками стали державотворчим народом. Всі національні групи краю дістали можливість вільного культурного розвитку, свого шкільництва. В цьому процесі були і унікальні сторінки: в Ужгороді була відкрита перша в Європі циганська школа (правда, навчання там відбувалось на словацькій мові), в Мукачеві – єврейська гімназія, де навчання велось на новоівриті, теж єдина в республіці і в Європі. Була в Хусті і російська гімназія, були школи «s československým jazykem vyučovacím» та «s pоdkarpatoruským»(«з чехословацькою мовою навчання» та «з подкарпаторуською»), як було написано на шкільних вивісках. Якщо русинську мову іноді ще називають «руською» (не путати з російською), то чехословацької мови в природі ніколи не існувало. Культурному розвитку сприяв і той факт, що слов’янські народи республіки досягли своєї мети, національної

державності, до того ж були на стороні переможців у війні, внаслідок чого в краї панувала оптимістична атмосфера, національна гордість від досягнутого.

В цій атмосфері край і його народ пережили друге національне відродження (перше у 50-х-60-х рр. 19 ст. не було завершено), до того ж у особливій формі. Його специфікою було те, що на відміну від національного відродження народів Центральної Європи, яке проявилось художнім словом в літературі (менше) та театрі, русини не могли іти цим шляхом, бо не мали кодифікованої літературної мови. (На початку 21-го ст. русинські лінгвісти взялись було за підготовку документів, підручників та словників, необхідних для офіційної кодифікації рідної мови, але підготовчий комітет зголосилась очолити людина, яка, як згодом виявилось, не була готова до такої серйозної роботи. То ж процес кодифікації ще й сьогодні залишається незавершеним). Але національне відродження було процесом об’єктивним, який знайшов свій прояв у живопису.     

 Бейла Ерделі та Йосиф Бокшай

Демократична атмосфера в республіці, загальноєвропейський рівень духовності відкрили для русинів красу їх краю, наявність в краї молодих живописців, які пройшли європейські школи, сприяли народженню Подкарпатської школи живопису (засновники – Й.Бокшай та Б.Ерделі,1927 р.), що вже в той час мала європейський рівень і записалася до історії, як вираз національного духу русинів. 

   Однак чеські політичні діячі, що домінували в республіці, проявили повну безпорадність в етномовній проблемі краю. Одні з них вважали русинів «малоросами», інші карпатською гілкою росіян. Проблему мали вирішити чеські академіки, які, до речі, ніколи не були в нашому краї і не чули нашої мови, зате були знайомі з львівськими народовцями…В грудні 1919 р. вони прийняли «соломонове» рішення: «питання літературної мови кожного народу можуть вирішити тільки представники того самого народу». Це було єдине об’єктивне в їх рішенні, бо далі йшли самі протиріччя. Мова жителів краю, на їх думку, «без сумніву є малоруським діалектом» і рекомендували введення в школах «галицького варіанту української мови». Цю частину рішення чеських академіків без кінця повторюють українські мовники і політики. Але при цьому замовчують другу частину «рішення»: «жителі Подкарпатиської Русі не сміють забувати того, що вони як українці є частиною великого російського народу».  Чеські академіки своїм «заключенням» підтвердили слов’янофільський, відповідно проросійський, безнадійно застарілий характер своїх «висновків». Проте цей висновок мав і свої, для краю негативні, наслідки. Празька влада посилала сюди українських і російських емігрантів для заповнення місць в адміністрації і шкільництві. Більшість з них вела не тільки професійну роботу, але головне агітаційну «за велику Україну» або за «велику Росію від Карпат до Камчатки». Цим східні емігранти внесли до незрілої русинської спільноти глибокий розкол, який існує ще і сьогодні.

    Політика празької влади мала як свої негативи, так і позитиви. Консолідувала ситуацію в краї і наслідки подвійної окупації, угорської комуністичної армії і її противника, румунської армії, що грабувала край півтори роки. Провела радикальну аграрну реформу, побудувала систему шкільництва, медичну систему,  цивілізовану кредитну систему як засіб боротьби з лихварством, закупівлю державою продукції села (зерно) і її складування в модерній системі елеваторів, розбудувала інфраструктуру. Комуністичний режим і деякі сьогоднішні горе-історики і економісти закидають владі ЧСР, що вона не будувала фабрики і заводи в краї і використовувала його, як джерело дешевої сировини і ринок збуту чеських товарів. По-перше, край не має ніякої сировини, крім солі і лісів. Добування ж солі влада модернізувала, розширяла, лісів же чеські землі і Словаччина мали і мають надміру своїх. В капіталістичній системі влада фінансує будівництво лише енергетичної системи і тільки частково, що зробила і чеська влада на Подкарпатській Русі через будівництво модерних електростанцій. Чеські інженери розробили документацію унікальної електростанції для нашого краю з перекиданням води по трубах через гору з Тереблі в Ріку, і лише велика вартість цього будівництва (понад 200 млн.корун) завадила чеській владі втілити його в життя.

 Теребля-Ріцька ГЕС.

(Після війни радянська влада, скориставшись вкраденою чеською документацією, за фінську контрибуцію за програну війну 1939 р., побудувала все-таки електростанцію, оголосивши це будівництво «комсомольським»).

Всі інші галузі забезпечує приватний капітал, який будує виробничу структуру, якщо йому це вигідно, головним чином тоді, якщо купівельна спроможність населення така, що споживає вироблений товар. Але який товар фабричного виробництва могло купляти наше переважно сільське населення, господарство якого було патріархальним? Воно намагалось все виробляти само, і постоли (чеський взуттєвий король Батя не міг з ними конкурувати), і льняне та конопляне полотно, і вироби з овечої шерсті та шкіри, і всі продукти харчування, і будівельний матеріал (вальки, дерево). Одним словом, господарство нашого краю тільки-тільки вступало в ринкову систему, при тому боляче. Містечка були малі, а їх аграрне оточення відносно велике і всі селяни хотіли щось продати на міському ринку, аби хоч мали чим заплатити податки, що були досить великі. Така конкуренція приводила до того, що ціни були низькі і вигідні тільки чеській бюрократії, що мала в краї подвійну зарплату (за нібито трудність праці в нецивілізованому краї!). І все-таки слід віддати належне чеській бюрократії, яка чесно відробляла свою зарплату і сприяла цивілізації нашого краю. Саме для неї держава будувала в наших містах нові квартали житлових та адміністративних будов. Причому проектували їх чеські архітектори з світовими іменами - Лібшер, Гочар, Фрайвальд, Райнер, Крупка, Гіллар.

Наші міста і сьогодні можуть пишатися цілими урбаністичними комплексами модерної, конструктивістської архітектури європейського рівня. Але якщо характеризувати їх із суспільно-політичної точки зору, то це були типові колоніальні сеттлменти, відомі в 20-х-30-х рр. квартали або містечка західної адміністрації і підприємців у колоніях, хоча наш край з юридичної точки зору колонією не був. На жаль, розквіт краю тривав лише 20 років, бо трагічний рік 1938, Мюнхенська конференція, розпад Чехословаччини, запричинений нацистською Німеччиною, передчасно закінчив багатонадійний розвиток малого краю в неспокійній Європі.   

А за час радянсько-російського періоду в нашому краї, який тривав вдвічі довше, ніж чехословацький, російські чиновники та військові, які після 1945 р. заполонили наш край, фактично зруйнували засади нашої культури, усталеного багатовікового побуту, похитнули взаємовідносини між людьми, які базувались на десяти Божих Заповідях, насадили нашому народу свою, азійську в гіршому смислі слова, культуру. Від якої ми ще довго не зможемо позбутись.         

І.Поп, Dr.Sc. (ЧР), Д.Поп (Ужгород), ProZak

 

09 березня 2015р.