Нелегкий шлях екологічно-пізнавального маршруту на стику трьох кордонів (ФОТОРЕПОРТАЖ)

У суботу представників обласних та центральних мас-медіа запросили відвідати Ужанський національний природний парк, що на Великоберезнянщині, аби наочно продемонструвати нелегкий шлях екологічно-пізнавального маршруту, який проліг на самісінькому стику кордонів України, Словаччини та Польщі.

Як розповів директор  Ужанського НПП Віктор Биркович, парк займає не багато і не мало – майже 40 тис.га. З боку сусідів – у кілька разів більше. Нині він є невід’ємною частиною першого у світі трьохстороннього українсько-польсько-словацького міжнародного біосферного резервату «Східні Карпати», який включено до Світової мережі біосферних резерватів ЮНЕСКО. До речі, ці природозаповідні об'єкти існували у верхів'ях річки Уж вже на початку ХХ-го століття. Тож, ще за часів Австро-Угорщини, понад сто років тому, для охорони пралісів тут були створені резервати «Стужиця» та «Тихий». З цими назвами тепер найближчі тамтешні села.

Дорога з Ужгорода у бік Великого Березного - ще більш-менш відносна, але те, що починається потім – таке враження, що АТО відбувається не лише на Сході країни, а й на території Закарпатської області. Ями непередбачуваних розмірів та й ще у тисячній кількості, а подекуди й справжнісіньке бездоріжжя, - чекає на відважного туриста, який вирішив одним махом «позбутися» коліс на своєму авто. Це при тому, що ця дорога державного значення і веде до Львова.

З’їхавши з основної дороги у бік села Стужиця, розпочинається шлях на вашу витривалість…Бо навіть тих, кого ніколи не укачує в дорозі, відчують це через постійне переключення водія з першої на другу передачі, при цьому різке гальмування перед черговою об’ємною ямою, яку просто ніде об’їхати, і авто впадає в неї як у прірву, перевернуть у вашому шлунку все, що їли-пили, і дасть поштовх до «виверження»…

  На щастя нас це обійшло, але враження «ямкової» їзди закарпатськими сільськими дорогами залишилися у пам’яті, як страшний сон. Особливо це страшно, коли розумієш, що тобі ще повертатися цими трамплінами…

Після приїзду у парк, нам дали трохи часу оклигати та роздивитися навколишню гірську природу. Тут і ставок із фореллю, вужами, мальками, неподалік - копиці з сіном, і древня міні-колиба, а головне – чисте і свіже повітря, яке йде від густих яворово-букових лісів.

Директор парку розповів, що лісгоспи, які входять сюди та підпорядковані Держагентству лісових ресурсів України, ведуть масштабні рубки на Великоберезнянщині. Так, торік у парку проведено ніби то санітарні рубки на досить великій площі і заготовлено понад 6 тис м3 деревини. При цьому, Мінприроди України запевнило, що ліміти парку на рубки у 2014 році не видавались. Як це по-закарпатськи, по-газдівськи…

Але найцікавіше нас чекало попереду… Розмістившись з іншими туристами, які приїхали з дітьми з Одеси та Києва до Закарпаття на відпочинок, на лавицях, прикріплених зверху на ГАЗ-66, наша група вирушила до воріт прикордонної застави. Але тут нас чекала неприємна звістка – прикордонники вперлися, що пропустять лише журналістів, за яких заздалегідь було домовлено. А от простим смертним – сюди зась! Утім керівництву парку вдалося цю «проблемку» таки вирішити, погодившись на супроводжуючого «зеленого кашкета».

ГАЗ-66 виявився справжнім потужним транспортом, який вперто долав важкодоступні місця метр за метром по непрохідній лісовій дорозі. Інколи доводилося пригинатися, аби величезні вітки дерев не чіпляли наші голови і не подряпали обличчя. Лісник, аби розрядити обстановку, розповів легенду, ніби то у цих лісах заховані аж шість (!) бочок із золотом, які ретельно заховали люди другого Рейху. Журналістам сподобалася ця інформація, деякі навіть виявили бажання взяти довготривалу відпустку, аби приїхати сюди і відшукати «золоті» бочки…

Вздовж вузької дороги протікала невелика гірська річечка. Але поволі піднімавшись на верх, ми побачили: річка мала такі непередбачувані повороти, що великогабаритній машині доводилося зупинятися і на місці розвертатися, аби вписатися у крутий поворот і безпечно проїхати над прірвою. От тоді в усіх защемляло в грудях і зупинявся подих від страшної реальної картини. Як добре, що в лісі прохолодне повітря, яке рятувало від обмороченого стану…

Наш шлях тривав десь 40 хв, за які ми здолали більшу частину маршруту – 7 км із 9. Зрештою, нам повідомили, що скоро зупинка, залишився один найбільший крутий підйом. Оператори навіть злізли з машини познімати, як найпотужніший за радянських часів автомобіль підвищеної прохідності впорається із крутезним карпатським гірським підйом і доведе свою маневрену прохідність та удостоєну колись золоту медаль. Ті, хто був у кузові, намертво вчепилися за лавиці, і з великими очима від страху, рахували кожен пройдений машиною метр. І вона впоралася без жодної проблеми!  

Під’їхавши до хатинки лісника, всі облегшено зітхнули і з тремтячими ногами повискакували з машини, відчувши під собою тверду землю. Далі ми вже йшли пішки, постійно піднімаючись вверх. Сказати, що йти було легко – це збрехати! Десь після кілометра подих в усіх став частішим, в ногах важкість, обличчя від підняття тиску розчервонілі. Добре, що на півтора кілометровій відстані знаходиться джерело з прозорою прохолодною водою. Це і було нашим спасінням! Кожен мав можливість напитися, підкріпитися і відпочити біля чудодійного джерела.

Потім наш шлях проліг польською стороною – вузькою стежкою, яка вела до основної нашої мети - гори Кременець, висотою 1214 м. Саме на цій вершині перетинаються державні кордони Польщі, Словаччини та України. Тут стоїть символічний тьохкутний пам’ятник, на якому з кожних сторін вигравірувано герб кожної сусідки-країни і з назвою гори Кременець і на різних мовах. До речі, тут по дорозі ми зустріли багато польських та чеських туристів із палицями. Вони чемно з нами віталися, посміхалися, деякі погодилися дати інтерв’ю…

З'ясувалося, що дозвіл потрібен лише від наших прикордонників, бо з польського боку вихід до гори без проблем. Відразу напрошується питання – як працюватиме цей туристичний маршрут з української сторони, адже всім відомо, що прикордонна служба, зсилаючись на вітчизняне законодавство, гальмує вільне проходження людей прикордонною смугою, вимагаючи офіційні документи та різні підтвердження вашої мандрівки. Це, звісно, не стосується у випадку нелегальної міграції. Тут вони безкомпромісні – платиш «зелені» і тебе навіть проведуть…правда, якщо колеги-сусіди не зловлять і не повернуть знов українським прикордонникам.

Та повернімося до нашої вершини. Лише встигли сфотографуватися біля пам’ятника, як раптом небо стало темним, гнітючим і за якусь мить на нас налетіла шалена гроза з проливним дощем. Сховавшись під гілки дерев, ми зрозуміли, що це лише початок…Невдовзі шквальний вітер приніс ще й град. Температура різко впала, з землі пішло випаровування, але найбільше нас налякали блискавки та страшний грім, який розривав усе небо і наші тремтячі серця. Від гучності гуркоту грому діти та дівчата несамовито кричали. Стоячи під високими деревами, мокрі до нитки, всі переживали, аби електричний струм не вдарив десь поруч…Хтось вирішив покепкувати, сказавши, що маємо вигляд мокрих курей. Потім ще хтось кумедне добавив, слова за слово і всі заспокоїлися…Всі розуміли - бігти було нікуди, лишень чекати, коли припиниться лити як з відра…

Але потім таки наважилися перебігти у більш густіший ліс, правда у прикордонників трохи не стався напад…Вони розгубилися, в мить забули кількість мандрівників, запанікували, аби ми не потрапили в Польщу чи Словаччину. Почали несамовито кричати, аби ми стали в стрій, щоб порахувати всіх. З’ясувалося, що вони не знають ці місця, у них зовсім інші орієнтири і стежки…Нам довелося їх утихомирювати і запевняти, що це лише тимчасовий сховок від проливного холодного дощу. Пройшовши десь дві сотні метрів заростями, ми таки вийшли на знайому польську стежку і набагато швидше, ніж піднімалися, повернулися до свого «маршрутного таксі» - ГАЗ-66. Їхали вже веселі та бадьорі, більшість філософствувала, що це Господь нам надіслав бурю, аби змити гріхи і показати справжню людську натуру та виносливість…

На території адміністрації парку нас зустрічали як героїв. Одразу ж дали переодягнутися, накормили, розклади вогонь у каміні, аби висушити речі.

У результаті всі були задоволені, ніхто не змерз і не простудився, навпаки – стали здоровішими і чистішими у помислах та діях…

Наостанок хочеться поділитися враженнями від побаченого. Тамтешні природні умови парку із багатою флорою, фауною і рослинністю – це неймовірна краса величі і первинності, яка вражає і заворожує. Керівництво парку запевняє, що її не побачиш на сусідніх довколишній землях, навіть на словацькій і польській стороні. Ці скарби природи і є нашою національною гордістю, тому й не варто її приховувати від співвітчизників та іноземців, навпаки – показувати та заробляти на туристичних маршрутах для збагачення місцевих бюджетів. Але для цього замало розроблення одного 9-кілометрового маршруту. Обласна влада, як ніхто має, сприяти розвитку туризму, залученню інвестицій у сучасну інфраструктуру, будувати нормальні дороги, а не займатися популізмом, по-совдепівськи звітувати про нічого зроблене…

Тим паче, це хороша нагода замінити окупований Крим, привернувши гостей з усієї України і зробити наш край справжньою туристичною Меккою. Інтенсивно розвивати зелений туризм, відновлювати давні та організовувати нові цікаві туристичні стежки…і бажано без прикордонників.

Вікторія Сенгетовська

 

14 червня 2015р.