Краса землі, що прагне в небо!

Тобто, шанувати не заморські краї, а бачити чудо поряд — у цих же строкатих неповторних горах, що підпирають небо. Народився Степан Золтанович 26 травня 1944 року в сім’ї священика та художника Золтана Івановича. Останній усе був оптимістично настроєний і вміло передавав  власний хороший настрій своєму оточенню. Золтан Баконій теж уселив у душу героя нашої розмови перманентний творчий порив. На його незримому регістрі й ведемо розмову.

— Якими останніми творчими акціями переймалися ви?

— Відомий громадський діяч Михайло Сятиня домовився з турбазою «Синевир» про проведення пленеру на межі Волосянки і Ужка. Особисто для мене це було приємно знаменним через те, що в Ужку добре збереглася дерев’яна церква, де читав свої проповіді мій батько. На місці живе чистий дух нашого краю, що виражається навіть у хмільному запаху дерев.  Чудово працювалося. Бо я ж сповідую принцип пленерного живопису. На них бував ще й зі своїм навдивовижу творчо продуктивним  татком. Часто мене запитують: «А де ж ваша майстерня?» — «Природа!» — коротко відповідаю я.

— Що скажете про Закарпатську школу живопису, її здобутки і недоліки?

— Певний стабільний мистецький принцип — це і є школа. Закарпатською її назвали після війни. Коли знову приєднали область до України, тоді Яблонська, Шишко та інші ішли сюди «за кольором». А наші митці тим часом продовжували вчитися в Заходу, жили на традиціях імпресіонізму.  Бо ж митець не повинен лише в своєму соку варитися. Балла, Медвецький, малий Йосиф Бокшай навчались у Львові. Тиберій Сільваші фігурує в Києві. Головною інспірацією для них є природа. Це — мудро. Природа  ж вічна і дивовижна. Вона радує людське око в різних країнах. От і я якось був на фестивалі мистецтв у Південній Кароліні (США). І, знаєте, жодної роботи додому не привіз — забрали всі. Як і зі французького Провансу. Щось робиш, отже, то роби добре. Це має бути і надалі неодмінною ознакою Закарпатської школи живопису.

— Перспективи реалізму та авангардизму? Можливість їх взаємного доповнення, рівні співвідношення в творчості митця?

— Голова Спілки художників Угорщини Йожеф Варга за ширмою в своїй авангардистській майстерні має чудовий реалізм у стилі Родена. Та й про інші свої твори він по-філософському каже: «Я лиш роблю твори на хвилі внутрішнього пориву, а потім уже інші скажуть, що це за стиль…»  Отже, кожен художник має свій погляд і своє творче вираження. Слава Богу, що й мені всі кажуть: «На батька не схожий…» Навіть у своєї найближчої людини не можна бути епігоном. Кожна людина вповні самобутня, і кожною дією має підтверджувати це. Приємно ж почути від мистецтвознавців і пересічного чоловіка вислів про себе на зразок: «Цей художник має свого глядача». І він, шанувальник, безперечно, буде, якщо в основі кожного твору буде жити головна риса високої творчості — людяність.

— Ваша заповітна мрія у творчості?

— Як архітектора і художника вражає повсюдно в населених пунктах хамська забудова. Як це змінити? Для цього в мене і всіх прогресивних людей має жевріти в серці мрія про можливість постійно працювати і цим самим перетворювати на ліпше навколишній світ. Переміни прийдуть із нашої підсвідомості.  Нині ж найчастіше виникають нехороші почуття, коли все ціннісне, що прийшло в минулого, досить швидко зникає. Старі образки довкілля заставляють надовго спинитися. «Хочеться тут жити!» — сказав і я якось про самобутню Стужицю на Великоберезнянщині.

— Що дає природа для творчості? Чи видно під час творчого процесу хижацьке знищення природи?

— Природа дає все. Вона відповідає на всі питання в компоновці, кольоровій гамі тієї чи іншої картини. На природу фактично йдеш, щоб зарядити від її «мережі» свій «акумулятор». Закарпатські художники всі розбалувані тематикою. На пленері чимало з них півдня ходять, знаходячи точку. Хоча те, що видумала природа, цікаве з кожної місцини нашого чарівного довкілля. Те, що диктує природа, вдома ніколи не вигадаєш.

— Кого з колег можете назвати своїми однодумцями?

— Є однодумці життєві і мистецькі. Вони не завжди однакові за своїми рисами. З багатьма ж входимо в різні форми спілкування не на художній основі, а на чисто життєвій. Близький із тими художниками, для кого Природа і наша майстерня, і наш Бог. В 1990-х роках став засновником Об’єднання професійних художників. Але і там один бачить щось незвичайне скрізь, тому-то він  із  числа моїх однодумців. А той, хто не бачить незвичного ніде — цей не з моїх людей.

— Ваше життєве і мистецьке кредо: «В горах моє серце…» Ви зберігаєте наші гори в своїх полотнах для нащадків. Чи роблять так інші пересічні люди?

— Гори — то моя рідна земля. Батьківщина! Голова угорського парламенту пропонувала мені виїхати в Угорщину. «Ні!» — сказав я, бо рідна моя земля — в Закарпатті, тут — могили родичів, оці гори, на які ні від кого не отримаєш візи. Гірський фон, який є на моїх картинах, робить усім і певний захист. Є ж до чого притулитися серцем. У студентські роки їздив із Києва на мотоциклі в Ужгород. Зі Львова я вже бачив силует Карпатських гір, і вся моя втома зникала.

Розмовляв Василь ЗУБАЧ.

 

27 липня 2015р.