"Я формую менталітет воїна": інтерв'ю з американським інструктором 128 бригади Майклом

Про те, чому вирішив приїхати в Україну, як тренує бійців 128-ї бригади, з якими викликами стикається на війні та про свої плани на майбутнє — Майкл розповів Суспільному. Далі — пряма мова.
— Для початку розкажіть трохи про себе і чим ви займалися до того, як потрапили в Україну.
— Мені 57 років. Маю вищу освіту у галузі біохімії, епідеміології та вірусології. Протягом 21 року служив в армії США. Розпочав військову кар’єру у підрозділі "Airborne Ranger" (елітний підрозділ Сил спеціальних операцій армії США, бійці якого проходять спеціальну підготовку для десантування в тил ворога, проведення розвідки та виконання бойових операцій — ред.). Взяв участь у 12 бойових операціях.
Був одружений 23 роки, вже 13 років — у розлученні. Маю шестеро дітей. Після завершення військової служби заснував компанію "Caribbean Environmental Solutions" (CES), що працювала у сфері відновлюваної енергетики. У 48 років продав бізнес і вдруге вийшов на пенсію. Також займався місіонерською діяльністю в Перу.
— Що стало головною причиною вашого рішення приїхати в Україну та долучитися до Сил оборони? Коли ви зрозуміли, що хочете бути саме тут?
— Так, у 2022 році почалася повномасштабна війна. Я вважав, що зможу бути корисним, тому приїхав в Україну. За цей час чотири рази був поранений: маю титанове коліно, осколки в спині, важку травму голови та осколки в обличчі. Я давно воюю проти росіян і кубинців, тому приїзд сюди став для мене способом відплатити їм за те, що вони винні світу. Я давно вважав Росію державою, яка здається сильною та небезпечною, але насправді є значно слабшою, ніж демонструє, і, як виявилося, не помилявся.
5 червня 2022 року я зрозумів, що Україна — мій дім. Це довга історія.
— Як на ваше рішення відреагували рідні та колишні побратими у США?
— 50/50. У мене двоє дітей служать в армії, донька — офіцер. Друзі зрозуміли моє рішення, адже більшість із них знають мене ще з дитинства.

Ветеран армії США, інструктор 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Майкл з позивним Текс. Фото з особистого архіву Майкла
— Що найбільше змінилося у вашому сприйнятті війни після того, як ви вперше потрапили на фронт в Україні?
— Я не дозволяв своїм солдатам вступати в бій на відстані понад 50 метрів, бо нам бракувало запасів і спорядження. Нам доводилося забирати у росіян їжу, боєприпаси, екіпірування тощо. Не було й належної взаємодії між різними видами військ, досі використовувалася радянська тактика.
Зараз Україна й українці пройшли через дуже важкі уроки та добре їх засвоїли. І я дуже пишаюся українцями — своїм народом.
— Що стало для вас найбільшим "шоком реальності" після досвіду армії США?
— За весь час моєї бойової служби мене ніколи не накривали одночасно артилерією, авіацією, дронами та ще дечим. А тут я пережив усе це буквально за два дні. Як рейнджеру, мені дуже став у пригоді мій досвід — насамперед тактика дій малих підрозділів.
— Наскільки складно було адаптуватися до умов сучасної війни в Україні?
— Ще до приїзду в Україну я розумів, з чим мені доведеться зіткнутися. Я добре знав радянську тактику, і після того, як побачив її під час операції "Буря в пустелі", вона мене не вразила. Я завжди кажу своїм солдатам: "Це просто ще один звичайний робочий день".
— Як ви відчуваєте роль дронів на фронті? Наскільки важко працювати в умовах, коли небо постійно "під наглядом" і це впливає на кожен рух?
— Так, дрони… Сьогодні близько 82% наших втрат припадає саме на дрони або боєприпаси, які ними коригуються. З часом їхня роль, ймовірно, стабілізується, але точно не зараз.

Американський інструктор Майкл з бійцями. Фото з особистого архіву Майкла
— Що з вашого досвіду служби в США виявилося менш актуальним або потребувало повного переосмислення тут, в Україні?
— Сержантський склад. Спочатку ваші сержанти не мали ані достатніх повноважень, ані підготовки, щоб повноцінно керувати підрозділами. Але ситуація повністю змінилася. Сьогодні лідерство визначається здатністю вигравати бої та сутички на полі бою.
— Як і коли ви потрапили до 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади, чому обрали саме цей підрозділ і чим займаєтьсяте в його складі?
— Я служив в іншому підрозділі, але попросив перевести мене до 128-ї бригади завдяки своїм медичним навичкам, лідерським якостям і знанню іспанської мови. Це сталося минулого року, наприкінці 2025-го.
— Як вас прийняли українські побратими? Чи довелося вам вивчати українські слова або фрази, щоб краще розуміти одне одного?
— Мої знання української та російської мов покращуються дуже повільно — це залежить навіть від того, наскільки я голодний.
Понад 90% людей тут прийняли мене з відкритими обіймами. Хоча, якщо чесно, якщо ти не є хорошою людиною, українці можуть і не відкрити тобі двері. Моя церква в Ірпені — просто чудова. Це перша баптистська церква.
— Що вам найбільше запам’яталося за час служби в Україні?
— Момент, коли я вирішив залишитися. Ми вели бої між Миколаєвом і Херсоном. Я побачив, як росіяни викинули український прапор. У той момент це був не мій прапор.
Ми зайшли в будівлю, знищили росіян, і я підібрав цей прапор. Пізніше тієї ж ночі я передав його своєму командиру. Він був акуратно складений. Командир подивився на мене і сказав: "Тепер ти українець". Я подумав: "Боже… тепер мені доведеться залишитися".
Він повернув мені той прапор, і тепер я ношу його із собою всюди.

Американський інструктор Майкл з дітьми. Фото з особистого архіву Майкла
— Сьогодні західні військові активно вивчають український досвід. Які підходи або практики, які ви побачили тут, могли б бути корисними для підготовки військових у США?
— Чотири великі країни, які ведуть бойові дії, можуть підтвердити, що кожна війна є унікальною. На початку Україна воювала так само як росіяни, але з часом перейшла до гібридного стилю ведення бойових дій, який поєднує західні методи з унікальними українськими особливостями.
Боротьба на рідній землі дає певну рішучість, з якою більшість сучасних військових не стикаються. На початку об’єднані дії різних родів військ фактично були відсутні.
Сьогодні, завдяки важким урокам, Україна навчається, зокрема вчиться не марнувати життя своїх солдатів.
— Ви навчаєте іноземних добровольців. Що найчастіше стає для них найбільшим викликом у перші дні на фронті?
— Я навчаю як іноземних, так і українських військових. Брав участь у розробці програми TCCC, яку ми зараз використовуємо в Україні. Працював разом із лікарями, медсестрами та бойовими санітарами, навчав українських медиків в умовах бойових дій.
Також я працюю з військовими з Латинської Америки. Деякі з них мають попередню військову підготовку, хоча значна її частина виявилась марною. Усвідомлення того, що тебе можуть убити, навіть не побачивши, часто стає серйозним психологічним шоком. Велику роль відіграють мова та культурні відмінності. А відсутність єдиної мотивації, окрім загальної мети перемогти Росію, ускладнює згуртування підрозділів.
Зараз я працюю над планом, за підтримки мого безпосереднього командування, щоб змінити цю культуру мислення. Часто доводиться узгоджувати одне питання з п’ятьма–шістьма людьми, і у результаті виходить 10 різних варіантів. Потрібна більша узгодженість між підрозділами та командуванням.
Навчання має бути системним і відповідати стандартним операційним процедурам (SOP). Необхідно брати сировину і пропускати її через чіткий контроль якості — лише тоді можна сформувати добре підготовлених і мотивованих бійців. Більшість інструкторів тут — високого рівня, але бракує єдиного стандарту.
Українські військові мають чітку причину воювати, тоді як іноземці не завжди її мають. Частина моєї роботи — змінити їхнє психологічне мислення: допомогти зрозуміти, де вони і чому вони тут. Якщо вони хочуть, можуть почати нове життя і стати частиною чогось більшого й корисного.
Я формую менталітет воїна. Перестаньте думати про себе.

Ветеран армії США, інструктор 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Майкл з позивним Текс. Фото з особистого архіву Майкла
— Що допомагає вам і вашим побратимам зберігати стійкість і триматися у найскладніші моменти?
— Із дев’яти членів моєї команди четверо загинули, двоє отримали важкі поранення. Нас залишилося троє — я та ще двоє моїх найкращих друзів. Ось чому ми тут. Ми бачимо ширшу геополітичну картину і розуміємо, що відбувається з нами. Ми всі стали частиною України — я і мої друзі. І це нас тішить.
— І на завершення: які у вас плани на майбутнє?
— Оселитися в Карпатах. У свої 57 років я просто прагну спокою, тиші та природи. Я люблю кататися на лижах, і мої друзі поділяють це бажання.
І ще одне. Від самого першого дня я побачив, що Україна має потенціал стати наддержавою. Українцям потрібно лише перестати ставати самі собі на заваді. Якби вони могли побачити те, що бачу я, моїми очима, вони б зрозуміли, яке велике майбутнє перед ними відкривається.
До теми
- На Закарпатті навчання у школах завершили більш ніж 11,2 тис. випускників
- Життя, подароване незнайомцем. Історії, що продовжуються завдяки донорству
- Безбар’єрність – це про повагу: як Закарпатський кардіоцентр створює простір, доступний для кожного
- Повернувся з-за кордону, щоб рятувати побратимів: історія воїна 128-ї бригади на позивний «Х’юстон»
- В Ужгороді презентують артпроєкт в межах Національного тижня безбар’єрності
- Як закарпатська Колочава будує власний європейський курс: від документів до міжнародних фондів
- Майже 45 років записів: в Ужгороді презентували третій том «Щоденників Івана Чендея»
- У нацпарку «Синевир» вирощують рідкісну арніку гірську та інші лікарські рослини для екочаїв
- На Закарпатті зафіксували рідкісного чорного лелеку (ФОТО)
- «Рано чи пізно зброю до рук доведеться взяти кожному чоловіку»: закарпатський прикордонник про ціну нашої свободи
- "Ніколи мені ніхто не дарував": в Ужгороді провели акцію "Подаруй вишиванку пораненому військовому"
- В Ужгороді збирали підписи за надання Дню вишиванки офіційного статусу державного свята
- В Ужгороді відбулася зустріч-пам'яті до 104-ї річниці від дня народження письменника Івана Чендея
- Служба і дружба. Як ужгородські кінологи вчать собак розкривати злочини
- «Боєприпас зі збитого дрона впав на мене і... не здетонував»: історія Олега «Фанти» з 128 ОГШБр
- П’ять днів для відновлення сил: реабілітація закарпатських прикордонників після передової
- «Я тримав біля себе гранату»: боєць 128-ї бригади про найважчі бої
- Як на Закарпатті пробують закривати вакансії через прямий діалог бізнесу та молодих людей
- Соцмережі замість газет: як змінилося інформаційне поле закарпатських громад
- “Втрачений Ужгород”: про що писали місцеві газети 100 років тому

До цієї новини немає коментарів