З шаленим літом-2015 попрощалися - у свої права вступає божевільна цьогорічна осінь!

Якось непомітно пройшла 30-а річниця з початку великої балаканини на теренах Русі-України. Навесні 1985 року на найвищий щабель влади заступив Михайло Горбачов. І почалося – перебудова, демократизація, обіцянки про краще життя. Потім був Віктор Цой із своїм «Ми ждем перемен». Так, зміни у тодішньому «задубілому» суспільстві давно назріли, всі намагалися на повні груди вдихнути омріяну свободу. Згодом розпався набридливий Союз. Активісти тодішнього українського Руху, наприклад, оприлюднювали всілякі таблиці з показниками могутності незалежної України, мовляв, скинемо ненависні соціалістичні окови, заживемо по-європейськи, а то, бачте, через тих клятих москалів життя немає. Навіть у найстрашнішому сні мабуть ніхто не міг собі уявити, що нас чекає попереду…

Початок 90-х запам’ятався страшною кризою. Потерпали всі: обривалися зв’язки із колишніми союзними республіками, через що масово зупинялися підприємства, люди залишалися без роботи і зарплати. Багатьом довелося податися на заробітки за кордон, через що розпалися сотні тисяч сімей, без батьків залишалися діти. Дуже потерпіли й старички, які вже самотужки не могли себе прогодувати, а пенсія була жалюгідна (два-три долари та й ту вчасно не виплачували). Подібна ситуація спостерігалася тоді і в Польщі…

Неймовірні жахіття життя по-українськи

Оскільки аналітика у нас народна й приклади візьмемо із повсякденного життя. На річницю (24-у!) зайшов у магазин і привітав засмучену чомусь продавщицю зі святом.

--Яке свято? – без настрою відповіла дівчина (десь ровесниця Незалежності). – Тільки-но бабуся біля мене плакала – не вистачало їй грошенят на хліб...

І подібних історій (реалізатори продуктів стикаються з ними майже щодня) чимало. Неважко припустити, що у 1991 цим нещасним стареньким було близько 50-ти. Вони, напевне, жаліли тодішніх пенсіонерів за їхнє жебрацьке життя, і не могли навіть уявити собі, що колись і самим доведеться зазнати такого лихоліття. 24 роки – епоха цілого покоління. Якщо на початку шляху і ще можна було пробачити багато чого, бо створювалося нове суспільство, майже всі були бідні. Однак як це пояснити нині. Не будемо наголошувати, де тепер Польща з її пенсіонерами. У журналі «Форбс» уже роками на чільних місцях з десяток мільярдерів з України, «шоколадні» статки президента збільшуються у геометричній прогресії, а народ масово зубожіє. Напрошується логічне питання -- чи в тому напрямі ми рухаємося? А тут ще міністр фінансів України Наталія Яресько «ощасливила» усіх: якщо у нас буде щорічний економічний зростання 4%, то в 2040 (!) ми наздоженемо сьогоднішню… Швейцарію (якого рівня на той час сягнуть швейцарці навіть припускати боязко). Ой, яка молодець міністр: пам’ятаєте, або падишах помре, або віслюк здохне. Ми вже мали одного такого мрійника: Микита Хрущов на початку 60-х заявив, що у 1985 році в СРСР буде комунізм. Настав хіба що загальний дефіцит. А скільки ж також наслухалися подібних прогнозів ще на початку Незалежності. Хоча, можливо, пані Яресько слідує прикладу Володимира Войновича з його антиутопією «Москва -- 2042»… З іншого боку, на той час можуть вкрай зубожіти ті українці, яким нині по 40-50 років. Так що люди, завчасно переймайтеся своїм майбуттям…

Тепер про сни порівняно недавні. Чи на таке сподівалися ми на початку 2014-го року? До влади прийшли люди, які на гребені революції вчасно опинилися на сцені, розташованій на головному майдані країни. Пафосні виступи й обіцянки жити по-новому давно забулися – правлять переважно по старинці. Більшість люду через таких правителів приречені на бідність і безвихідь. У нас останнім часом вживається багато слів, які починаються на де-: деолігархізація, децентралізація, дебюрократизація і т.д. Доцільним було б здійснити загальну депаскудизацію суспільства...

А поки що багатьом нашим землякам доводиться шукати щастя по закордонах. Ось один із характерних прикладів – теж із життя народного. Молодий мешканець обласного центру успішно закінчив медичний факультет. Оскільки батьки хлопця зайвих грошей не мали, залишитися тому в Ужгороді, незважаючи на майже відмінний атестат, було неможливо -- все зайнято. Його направили в один із низинних райцентрів. Житла звичайно не надали, а дружина невдовзі повинна була народжувати. Довелося брати помешкання в кредит. Благо діяла спеціальна програма з молодіжного кредитування. Надворі стояв вересень 2008-го, позика бралася в іноземній валюті. Невдовзі вдарила криза… Хоча кар’єра молодого лікаря розвивалася успішно: його призначили керівником відділення, запросили викладати у медичний заклад. Та кредит був у валюті – майже всі доходи йшли на його погашення. Із поборами, хоча можливості були найрізноманітніші, молодий чоловік зв’язуватися не хотів. І через кілька років зрозумів, що потрапив у капкан. Тож коли запропонували працювати за фахом у Словаччині, не роздумуючи погодився, резюмуючи, що краще у 34 роки розпочати з нуля на новому місці в чужій країні, ніж прозябати без будь-якого просвітку вдома. Невдовзі переїхав у сусідню державу, забрав дружину й дітей, помешкання продав і з кредитом зав’язав. Тепер, приїжджаючи сюди, щораз хреститься, мовляв, що йому б довелося робити при нинішньому курсі долара, виплачуючи кредит. Не вистачило б на це цілої зарплати, а ще на щось жити потрібно, оплачувати комунальні послуги. Як не був потрібен молодий фахівець при Януковичу, так не має до нього діла і при нинішніх верхах. Нещодавно головний лікар Берегівської райлікарні заявив, що тільки цього року медзаклад покинули понад 90 лікарів, які виїхали за кордон. Туди ж подалося і понад півсотні вчителів. І це -- тільки початок. Не треба бути великим провидцем: вже у найближчий термін на нас чекає нестача кваліфікованих кадрів (наголошую – кваліфікованих), бо бездарі і пристосуванці залишаться, та вони хіба будуть своєрідно допомагати пацієнтам, щоб ті довго не мучилися. А якщо проаналізувати, з якими балами цьогорічні абітурієнти опинилися у лавах студентів, то стає моторошно. І це не тільки на хімічному чи фізичному факультеті, але й на престижних – стоматологічному чи лікувальній справі. Ото наготують кадрів, тримайтесь українці! Більшістю з них хіба що професійні ліцеї б наповнити, і то немає гарантії, що в такому разі буде успіх.

Докотилися до Москаля…

Цьогорічне літо на Закарпатті було не тільки спекотливе, а й насправді шалене. Кульмінацією стала стрілянина 11 липня у місті над Латорицею. Поталанило, що обійшлося без великої кількості жертв. Спричинили бійню кримінальні розбори, пов’язані з контрабандою. В авральному порядку гасити «пожежу» був покликаний Геннадій Москаль, який до цього очолював військово-цивільну адміністрацію на Луганщині. Чимало прислужників чинної влади одразу ж у побачили у цьому сильний крок президента. Хоча насправді Геннадій Геннадійович у кріслі губернатора – це безвихідь і глухий кут для області. У ролі «пожежника» міліцейський генерал може певний час виконувати свою роль, на перспективу, як менеджер розвитку, він ніяк не підходить. Очолюючи міліцію краю пан Москаль у середині 90-х зумів реанімувати цей орган, підняти його на вищий щабель, повернути престиж міліцейської служби. Як губернатор нічим визначним не запам’ятався у перший свій прихід. Треба віддати належне самому губернатору, він не будує ілюзій, чесно зізнаючись, що світло майбутнього поки що не бачить і не зовсім знає як і де його шукати. Хоча піарщики, яким потрібно відробляти свій хліб, одразу після призначення почали вихваляти керівника області, мовляв, всього за сім днів перебування на посаді знайшов потенційного інвестора (це після зустрічі з американським послом Пайєтом). Чи широко висвітлювали запуск нової моделі авто на «Єврокарі», мовляв, саме Москаль був присутнім на початку роботи заводу ще в липні 2001 року. Хоча зрозуміло, що присутність ця була номінальною як тоді, так і тепер , бо він тільки-но був призначений на посаду .

Отож про жодний перспективний розвиток поки що не йдеться апріорі, в губернатора тут зовсім інші завдання, на носі вибори. Завдання тут архіскладні. Звичайно, потрібно забезпечити перемогу провладній партії. Досвіду панові Москалю не позичати – на початку 2000-х він завзято переконував земляків голосувати за тодішню «ЗаЄдУ». Тепер доведеться агітувати за інших. Хоча, напевне, немає на світі найбільшої кари, ніж закликати голосувати за представників нинішнього політичного авангарду. Більшість пересічних людей на це б не погодилися мабуть ні за які блага. У краї, як і в країні в цілому, – цілковитий економічний занепад, ріст безробіття, «космічні» ціни, непосильні тарифи за ЖКХ. Що обіцяти людям за таких умов і на кого звалювати вину? Хіба що на Путіна. Не заявиш, що влада залишалася осторонь, а ось після перемоги на виборах з подвоєною енергією візьметься за вирішення проблем. Однак керівникові області діватися нікуди, від результатів залежить і його майбутнє. І ще пан Москаль нещодавно натякав на специфіку проведення вибрів на Закарпатті, іронічно заявляючи, що тут ходили сотники, п’ятидесятник, десятники і підкупляли виборців. А от центральна влада поступила винахідливіше, одноразово підкупивши виборців примарним підняттям (на 100-300 гривень) пенсій і зарплат. Хоча чи купляться масово на це люди, загадувати важко. А ще й прем’єр перед виборами зацікавився цінами на пальне. Півтора року цього чоловіка від влади ціни не надто хвилювали, хіба турбувався про різке збільшення плати за теплоенергію. Хоча йому вистачило мудрості прикриватися залученням іноземних аудиторів, які мали обґрунтувати ціни на газ. Однак перевірити на відповідність гідному життю зарплати і пенсії прем’єр не наважився довірити аудиторам. А тут, бачте, неждано прозрів. До виборів ще майже півтора місяця – багато почуємо обіцянок від можновладців про райське життя українців, які забудуться акурат після 25-го жовтня. Самому ж Геннадію Геннадійовичу варто б пам’ятати, як понад 13 років тому йому авральному порядку (подібно до недавнього емоційного ретирування із засідання обласної ради) довелося покидати приміщення клубу в одному із сіл Міжгірського району після агітації за провладних кандидатів. З тих пір пройшло стільки часу, люди змінилися і не так легко «клюватимуть» на чергові байки від влади.

Питання без відповіді: чи виконує держава свої функції?

Мукачівську трагедію спричинив кримінальний переділ контрабанди, яка не можлива без участі охоронців кордону. Хоча тут одразу ж розпочалися дивнії дива. Спочатку активізувався Мустафа Наєм, який розповідав, що контрабанда цигарок відбувається майже тільки по т.зв. «зельонці». Ніби й винуватих немає, адже нарядів не можуть охопити увесь кордон. І щось замовчувалася проблема діяльності митних переходів. Якщо контрабанда цигарок не завдає шкоди економіці держави (їй властиві інші негативні явища), то ввіз на територію країни без відповідного розмитнення товарів (т.зв. «сірий» чи «чорний» імпорт), спричиняють значні збитки. Такі явища чомусь залишилися поза увагою. Не важко порахувати скільки «лівих» коштів отримають ділки при ввезені без сплати мит, наприклад, каміона миючих засобів, парфумів та навіть звичайної жувальної гуми. Не говорячи вже про підакцизні товари: взуття, виробів із шкіри, автошини тощо. Ось уже й наші сусіди в Захоні арештували понад 20 співробітників митниці за причетність до контрабанди цигарок, а нашим усе «по цимбалах». Якщо прикордонників ще дещо потасували, то на митниці ніби відсторонили тільки керівний склад. Так, йдіть собі підготуйте необхідні суми для певних людей і все обійдеться, знову можна буде займатися своїми звичними справами. Хоча прем’єр попервах погрожував звільнити ледь не весь особовий склад Закарпатської митниці, та на цьому все й скінчилося. Не варто мабуть здогадатися як на таке реагують наші сусіди. У їхніх очах ми, напевне, такі собі європейські циркачі. Чи просліджується зв'язок між незаконним ввезенням товару на мільйонні суми, які осідають у кишенях службовців і спритників, невмінням чи небажанням прем’єра (який очолює виконавчу владу) організувати ефективну протидію цьому, і плачем стареньких, яким не вистачає на хліб чи цибулину – питання риторичне. Майже знищена промисловість на сході, у глибокому занепаді економіка по всій країні, нема порядку на кордоні, звідки узятися коштам? Хіба що знов з протягнутою рукою по світу.

А щодо митниці в цілому, то тут взагалі яскраво продемонстрована нездатність влади впоратися з наведенням хоч якогось ладу в цій царині. Ніби й проводився конкурс на очільника Державної фінансової служби -- у результаті цю посаду обійняв Роман Насиром. За яким критерієм відбувався відбір збагнути важко, однак чи це була найкраща кандидатура залишається під сумнівом. Ще на початку травня ц.р. новому керівникові відводилося три місяці для наведення ладу. На початку липня у Львові президент збирав охоронців кордону Західного регіону, грозив пальцем, мовляв, необхідно покращити роботу, відводив митниці два тижні для цього… Покращили… З того часу Насиров встиг перегризтися із своїм заступником Лікарчуком, який опікувався митницею. У результаті останнього звільнено з посади. Самого ж головного фіскала підозрюють у придбанні в лізінг будинку в… Лондоні. Ось вам і плоди Революції Гідності, на яку так часто у своїх промовах посилаються наші можновладці усіх рівнів. Кінець поборам настане хіба що тоді, коли крісло прем’єр-міністра посяде Саакашвілі, який точно поборе цю гидру – і не тільки на митниці, бо добре знає причини й умови зловживань.

Здається наша люди від влади та наближені до неї схожі на радянських воїнів, які опинившись за кордоном, потрапляли у винні погреби. Замість того, щоб скуштувати і посмакувати п’янким напоєм, вони напивалися до втрати здорового глузду, випускали вино з бочок і в ньому ж захлиналися.

А ще в Україні склалася парадоксальна ситуація: влада, особливо її верхні ешелони, це ніби конвеєр-годувальник для можновладців, з яких ніхто за роки Незалежності не відповів за свої діяння. Хоча заслуговує кожен з керівників держави, починаючи з Кравчука. Тільки історія з Чорноморським пароплавством чого вартує. Почесне місце у цьому переліку посів би Кучма, батько олігархізації, який відбув два терміни «на троні». Ющенка повинен би відповісти за бездіяльність. Про Януковича і згадувати не варто. Повертаючись до олігархів: чинний президент заявив про нещадну боротьбу з цим злом і заперечуючи свою приналежність до олігархів. Хоча і тут не все зрозуміло. Це ніби питають Микиту Хрущова: «Ви комуніст?». «Та що ви, упаси Боже…», -- перехрестившись, відповідає Микита Сергійович.

Війна і цигани

Звичайно, великий вплив на життя суспільства має неоголошена війна на сході нашої держави. Сумно, що доводиться убивати як російських посіпак, так і своїх співвітчизників, які під прапорами чужої держави бачать своє майбуття. Ці події негативно відбиваються на економіці держави, суспільних настроях. Чимало українців втратили своїх близьких, багато військових і цивільних зазнали каліцтва і понівечень.

За півтора року вдалося значно зміцнити Збройні сили. Хоча і тут не все гладко: систематично чути скарги щодо забезпечення військовиків. Виникали проблеми із мобілізацією. Президент було кинув клич, мовляв у нас Вітчизняна війна із зухвалим противником. Підопічні не надто відгукнулися на це: на території противника успішно функціонує і до цих пір не закрита чомусь шоколадна фабрика добре відомої нам фірми, яка сплачує податки у бюджет Росії, з якого фінансуються і їхні військові видатки. Це не просто замкнуте коло, це – викривлене задзеркалля сучасності. Тож доводилося військовим комісаріатам виловлювати потенційних захисників вітчизни усілякими способами. Навіть контрабандистів на схід вирішили спроваджувати. Хоча для тих там широке поле для звичних занять, скільки контрабанди (хоча вона там і не зовсім контрабанда, адже там не міждержавний кордон, а лінія розмежування) там проходить щодня. Думається, закарпатці зроблять свій посильний внесок у процвітання тієї справи. Дійшли навіть до циган: не біда, що чимало з них писати й читати не знають, зате мають дар від природи бути добрими розвідниками (нам так стверджують «спеціалісти»), можливо й танка якогось поцуплять від ворога, тільки б на металолом не потягнули.

А так все по-старому: попереду у півторамісячний термін з уст кандидатів --маса приманливих обіцянок про щасливе майбуття, яке невдовзі наступить...

Артем ВОРОПАЙЧИК