Нашим політикам дуже хочеться, щоб казка продовжувалася!

ЕПОХА ТЬМИ або ТРИ «СИНИ» КИЇВСЬКОГО «КНЯЗЯ» ЛЕ-ІДА ІІІ:

(увага: назва головних персонажів -- дві перші та дві останні букви (звуки) їхніх прізвищ чи імен)

Тій державі таланило на «князів» Ле-ідів. Перший з них аж 18 років очолював імперію. Другому довелося тільки 3 роки сяяти на вершині. А от Ле-ід ІІІ відбув аж 10-річний термін.

Як відомо, у «князя» Ле-іда ІІІ та його дружини Лю-ли, окрім доньки Ол-ни, було ще й троє політичних «синів»: Ю-ко, Я-ич та По-ко.

Перші двоє зійшлися у битві за трон ще понад 10 років тому. Тоді князьком спершу оголосили Я-ича, народу здалося це підозрілим, і за його сприяння на трон зійшов Ю-ко. Третій із «синів» на той час нічим себе не проявив, хіба що суперечками з Ти-ко, яка своєю завзятістю та незвичним шармом саме й допомогла Юк-ові перемогти Я-ича.

Ю-ко майже весь свій термін почивав на лаврах переможця. Сподівання народу на покращення життя швидко зійшли нанівець. Ю-ко запам’ятався хіба що пристрастю до бджолярства та власним перебуванням за кермом автомобіля під час відвідання Донецька, де пасажиром був сам Ах-ов. Зрадив не тільки у підтримці Ти-ко, але й народові, і зблизився із, здавалося б, непримиренним ворогом, хоча й політичним «братом» – Яи-чем. Тому й недивно, що вибори з тріском програв «братові». Той, врешті-решт зійшовши на вищий щабель державної ієрархії, взагалі втратив здоровий глузд. Ненажерливість і важке дитинство, кримінальне минуле відбилися на методах управління. Новоспечений князь під себе формував оточення із далеко не найкращих представників суспільства. Це якщо й були «вершки» чи еліта, як вони себе називають, то далеко не найкращого розливу. Чого тільки варті одіозні тогочасні ділки За-ко, Кл-ко, Пш-ка, Ко-ов, Ко-ко, Ге-ан, До-ін, Єф-ов, Шу-ич, Ко-ка (вона) та інші. Великого негативу на поведінку очільника держави додавала розбурхана поведінка його синів. Особливо постарався старший з них, який став «віджимати» бізнес ледь не поголовно. Батько не особливо втручався, а фінансові успіхи свого сина виправдовував його небаченою працездатністю. Так ніби всі інші байдикують, десь дрімають, тільки його синок цілодобово потіє від важливих справ і щоденної роботи. Один докерувався, інший допрацювався до того, що ледь встигли накивати п’ятами, втікаючи від народного гніву і жорстокої розправи. Хоча людей, які піднялися проти Я-ича та його оточення, полягло чимало…

На хвилі народного протесту на авансцену зійшла задавалося нерозлучна трійця тих днів – Тя-ок, Я-юк та нинішній Кл-ко. Неждано туди на тракторі увірвався молодший із «синів» Ле-іда ІІІ – По-ко, який до цього ніби сидів десь у засаді. Ладив з усіма, був при ділах і за часів самого «князя» Ле-іда, потім не далеко не останньою політичною фігурою за правління Ю-ка. Не загубився і при Я-ичові, обіймаючи високі пости… Перебування на високих державних посадах не завадило (можливо й не допомогло) сколотити солідний власний капітал.

Аж тут По-ко несподівано вигулькнув на тракторі на революційній площі серед розбурханого натовпу. А далі, як мовиться, все було справою техніки…

Виповнюється два роки від трагічних подій, пов’язаних з поваленням Я-ича. У результаті до влади прийшли ніби й революціонери (вірніше, білі комірці від революції), більшість з них із числа колишніх можновладців. Обіцяли по-новому, хоча на ділі вийшло все добре забуте старе. Прикриваючись революційною риторикою нинішня влада, мабуть, намагається дати фору своїм попередникам…

Майже два роки уряд очолює пан Я-юк. Що ж маємо нині, які досягнення у влади і про що можна відзвітуватися народові, а не вибраним?

Як і всі попередники, нинішні розпочали з пафосного озвучення реформ. Звичайно, суспільству довелося пережити непростий етап. Сам «князь» Ле-ід ІІІ серед своїх досягнень неодноразово називав недопущення війни на теренах держави. Чимало співвітчизників кепкували із старіючого очільника держави, мовляв, геть втратив здоровий глузд: з ким воювати, кому ми потрібні тощо. Аж тут несподівано на теренах країни розгорілася справжня війна з її неминучими похідними – загиблими, пораненими й знівеченими, численними біженцями, руйнуваннями і т.д. Це був справжній шок для не тільки українського народу, але й всієї світової спільноти. Як – у ХХІ столітті, майже у центрі Європи – і нищівна війна?

У таких умовах довелося діяти і владі. За відсутності сильної й по-сучасному озброєної армії на захист вітчизни стало громадянське суспільство. У найважчий і відповідальний час добровольці і волонтери взяли на себе більшу частину державної оборонної функції. З часом оклигала армія, на захист суспільства організувалися правоохоронні органи. У влади, окрім забезпечення обороноздатності, залишалися ще чимало обов’язків і завдань перед співвітчизниками. Чи справдилися сподівання людей?

Військові дії вимушували спрямовувати на підвищення обороноздатності та оснащення армії великі кошти з державної скарбниці. Це, звичайно, мінус для усіх українців. Однак влада цю обставину постійно використовувала для пояснення майже усіх недоліків і прорахунків (не виключено, що й зловживань) у своїй діяльності. Курс гривні впав втричі – а що ви хочете, у нас війна (чи АТО?), чуємо у відповідь з уст можновладців. Ціни зросли теж в рази, а зарплати й пенсії майже незмінні. А далі вже звично -- все на оборону держави. Зручно стало списувати усі негаразди на поганого сусіда. По-ко, Я-юк та їхнє оточення одразу ж (на словах) оголосило нещадну боротьбу корупції. Хоча на ділі все залишилося по-старому. Спершу прем’єр, наприклад, розказував байки як буде боротися з корупцією, зокрема, на митниці. Погрожував навіть передати її у концесію іноземцям -- швейцарцям чи британця. А потім несподівано замовк. Що ж, на митниці стало все так добре? Та звичайно ні, але навіщо рубати сук, на якому зручно вмістившись, можна довго сидіти. Чим сьогоднішня ситуація за керівництва На-ова (якого ніби вибирала конкурсна комісія) ця структура відрізняються від періоду Я-ича, коли керував їхній Кл-ко, вмотивовано не пояснить ніхто. Стверджують, що мимо державної казни через зловживання «пролітає» ще один державний бюджет, натомість змінилися хіба що напрямки «лівих» потоків. Суспільству можна спробувати втокмачити, що це все через витівки злого очільника північно-східного сусіда, який заважає здійснити докорінні зміни. І подібне не тільки у цій сфері. Ніби відбулася реформа в прокуратурі, та реальних дієвих змін там не спостерігається. Обіцяють добратися до суддівського корпусу, поки що лише на словах. Міліція змінилася на поліцію, певні зрушення є, хоча і там не все продумано і не прораховані усі правові нюанси. Є сподівання на викорінення зловживань «тендерної мафії» із застосуванням електронних торгів. Та все це у перспективі. Натомість, приймаючи бюджет на цей рік, Верховна Рада проголосувала за відтермінування електронного декларування свої статків чиновниками…

У нас, звичайно, в епоху «князя» Ле-іда завжди було чимало парадоксів. Однак за нинішніх керманичів, попри обіцянки жити по-новому, їх тільки побільшало. Тут все, починаючи від цін на енергоносії. Усім відомо, що за останні півроку ціна на нафту у світі впала більш ніж удвічі, знизилася вартість бензину у всіх країнах, а от нам все по барабану. Чому, запитаєте ви? Відповідь проста – ми країна парадоксів. Скільки дифірамб звучало з уст верхів про можливості й вигоди, які принесе зона вільної торгівлі з країнами ЄЕС. У нас все як завжди, у минулому році цей об’єм впав приблизно на 30%. Або з 1-го січня ц.р. відмінено 5-10 відсоткове додаткове імпортне мито на товари, які поставляють до нас із-за кордону. Як наслідок, очікувалося деяке зниження цін на товари. Але то так, у теорії. Натомість у нас ціни зросли. Якщо пересічний українець у кінці минулого року купляв, наприклад, банани по 30 гривень, то в січні ц.р. уже по 35-40. Не питайте чому…

Цим парадокси не вичерпуються. Скільки разів, особливо з уст прем’єра, чуємо, що пора вже платити за енергоносії за світовими цінами, натомість навіть закон про погодинну оплату праці у нас не можуть прийняти, зарплати у більшості -- мізерні. Чи із захопленням нам розповідають про необхідність сплачувати податок за нерухомість, замовчуючи африканський рівень доходів у наших співвітчизників. Або ще такий факт: ціна на більшість ліків за кордоном набагато нижча, ніж у вітчизняних аптеках. Чому так, не питайте, вам вигадають чергову байку. Хоча усі ці фактори неабияк сприяють хіба одному – відчутному прорідженню населення на вітчизняних просторах. А ситуація в медицині взагалі не підлягає жодному поясненню. Хто її тільки не брався реформувати, та все марно, адже над нами тяжіє епоха князя Ле-іда ІІІ, майже усі нинішні – вихідці звідти і міцно окутані її тінню.

Взагалі, якщо безпристрасно заглянути навіть у недалеке майбутнє, стає дещо лячно. Найкращі фахівці технічних спеціальностей, лікарі та представники інших затребуваних професій масово покидають країну. Хто скаже, скільки спеціалістів медицини, і це -- найкращі, адже невігласів туди не беруть, покинув тільки терени Закарпаття за останні 5-10 років. А із сучасною підготовкою кадрів, коли на платній формі навчання у вишах опиняються надзвичайно слабкі і бездарні претенденти на престижні професії, незабаром дійде до того, що в нас навіть за великі гроші чи хабарі ніхто не зуміє надати кваліфікованої допомоги. І подібне у всіх сферах. Занепала промисловість, взагалі відсутні і не впроваджуються передові технології, не дають спокою малому і середньому бізнесу, поки що очікуються ефемерних інвестицій. Дійшло то того, що навіть вітчизняні сірники у нас якісь прикольні, з першого разу рідко коли загоряються. Колись в ефірі державного телеканалу була рубрика «Не все так погано у нашому домі». Невідомо, чи тепер знайшлося б для цього хоча кілька підходящих сюжетів. Зате протилежного – сила-силенна. Наприклад, не дай Бог, вам треба виготовляти закордонний паспорт. Ось тут – велика халепа. Скільки вже говорилося про усілякі зміни, презентації ЦНАПів тощо, а віз і нині там, хіба що можна спостерігати погіршення у цьому плані. Кого тільки не звинувачують у своїх виправданнях «міграційники»: недосконале обладнання, кількість переселенців, нетерплячість громадян та подібні нісенітниці. Хоча як пригледітися, роками там сидять вчорашні чи позавчорашні, які звикли до «позолочення» ручки. Невже немає інших кадрів, можливо й усі складнощі в отриманні паспорта зникнуть? Та у нас – постійні парадокси…

А якщо ви ще скаржитиметесь на поганючу медицину чи злодійкуватість чиновників, вам можуть натякнути, що не варто підігравати ворогу. Що там якийсь неотриманий паспорт чи втрачене здоров’я, коли злий супостат стукає у двері. Хоча у нас навіть вітчизняний «камікадзе» якийсь парадоксальний. Українським Бальцировичем він не став (не мав і не має жодних шансів), підтримка – нульова, а з посади – зась. Знову щось обіцяється – нездійсненні «прожекти», незрозумілі угоди та пусті декларації. Ніби двох років експериментів над народом було мало. Хіба що хочуть дочекатися, поки допоможуть звільнити кабінети силоміць. З цього випливає, що добре сидиться у владних кріслах. Усі реформи від коаліції з привабливою назвою (де європейського дуже мало) уряду поки що звелися до зростання цін на все і вся (чого тільки варті енергоносії при стрімкому падінню їхньої ціни у світі) і нещадному зубожінню народу. На цьому поприщі навіть вдалося добитися певних антирекордів – опинитися серед країн Африки за доходами населення. Хоча окремі можливості залишаються, адже падати є ще куди, ми поки що африканських аутсайдерів дещо випереджаємо. Наскільки вистачить терпіння. Одним словом, як мовиться в народі, якщо не було до обіду (погодьтеся, два роки – термін немаленький), не буде й опісля, ваші можливості, пани від уряду, уже наочно продемонстровані. Та і Європа не дочекалася, сама прийшла до нас, правда поки що у вигляді секонд-хенду, точки продажу якого постійно збільшуються…

А без боротьби з корупцією нинішня влада – ні кроку ступити не може. Хоча протидіяти їй можновладцям, мабуть, так хочеться, як пропащому грішнику до пекла. В еру «князя» Ле-іда (яка, нагадаємо, триває і невідомо, коли скінчиться) вона не тільки міцно втілилася в суспільне життя, але й буйно розквітла, на ній тримається майже все. Важко знайти сферу, де б не було хабарництва, взяток, підлабузництва й морального занепаду. На жаль, за останні два роки мало що змінилося. Ті ж фіскали, міграційними, ласі до чужого правоохоронці, судді, освітяни чи медики у своїй більшості на відповідних заходах вшановують пам'ять Небесної Сотні, вітаються відповідно з вимогами сучасності, однак і далі чинять те, до чого давно звикли. І воно всіх, наближених до корита, й надалі би все так задовольняло, та не дають спокою із-за кордону, вимагаючи рішучих кроків у боротьбі з корупцією взамін надання кредитів, які важкою ношею осядуть на шиї навіть дітям та онукам українців. Мабуть з невеликим бажанням, та нашим верхам довелося створювати нові органи у з протидії корупції. Чого тільки варта епопея із «народженням» Національного антикорупційного бюро України. Нарешті, зродилося, хоча ще не запрацювало на повну. Хтось стверджує, що ефективно запрацює у наших реаліях, як на горі рак свисне. На Ай-Петрі нині уже не свисне, зате залишилися ще Говерла, Піп-Іван, Чорна Гора… Кажуть немає політичної волі, зате є ласе до чужого оточення – над нами зависла ера князя Ле-іда ІІІ. А тут ще й новоспечені генерали від влади, як їм після цього виявляти зловживання у вищих ешелонах. Хіба з ле-ідовської тіні вкажуть на когось променевою указкою. А скільки ще агентств створюється, а їхнім членам тільки шкарпетки – по 400 гривень необхідні. А коли мінімальна пенсія – три пари тих шкарпеток. Цим перелік не вичерпується, у нас попереду парадоксів ще сила-силенна. Зокрема, планова економіка була неефективною і безперспективною. Як назвати нинішню, хіба що хаотичною, без усякого здорового глузду, тактики і стратегії на майбутнє. Так, хтось щось робить, возить, продає, майже нічого не виготовляється свого, ніби ринок все регулює. А сила-силенна різних контролюючих органів хіба що сує палки в колеса. Яка роль, наприклад, Антимонопольного комітету при формуванні цін? А інші органи, зокрема на кордоні, нерідко самі займаються організацією протиправних дій.

Та й з гривнею біда. Хоча очільник держав вельми задоволений діяльністю голови Нацбанку, уже лауреата чи ще потенційного претендента на звання кращого державного банкіра. Це виглядає приблизно так: впала гривна у три рази і це, звичайно, погано. Хоча могла впасти в п’ять-шість разів, от голова і врятувала від цього, чому ж вона не молодець… Що буде попереду – невідомо…

«Єднаймося!» -- донедавна звучало «на верхах». Воно й зрозуміло, Ма-ко, Ів-ук, Па-ий, Ко-ко, Бе-ко, Шо-ін, Го-ва та інші подібні їм фігури на своїх місцях, фінансові потоки поділені, офшори задіяні, потрібно тільки єднання. Однак народ від цього вже стомився, запаси у засіках вичерпалися. Навіть на верхах стало зрозумілим, що люди не витримують, пусті заклики вже не допоможуть. І -- завертілося…

Попередники ж, звичайно, були аморальні, нещадно грабували країну, та тоді хоча б не було війни. Нинішні ж діють в умовах, як самі стверджують, війни…

На жаль, ми відстаємо на десятки років від цивілізованого світу, і що прикро, не тільки в промисловості, економіці, освіті чи медицині, але й свідомості. Американський мультимільярдер Цуккерберг нещодавно заявив, що майже всі свої статки, нажиті (наголошуємо!) завдяки своїм здібностям й розуму, він передасть на благодійність. Щорічно виділяє на такі цілі величезні суми, і це в суспільстві, де живуть заможні і щасливі люди. Це варто б пам’ятати т.зв. нашій еліті, вітчизняним цуккербергам, які, на відміну від заморського багатія, свої статки сколочували в еру «князя» Ле-іда переважно через незаконну приватизацію, обман, нерідко гребуючи вимогами закону і грабуючи власний народ. І не мають намірів зупинятися, підростає нова когорта, молода поросль. Стверджують, що навіть після навчання у Кембріджі чи Оксфорді, повернувшись додому, багато з них мають чудову хватку до всіляких незаконних схем та зловживань, зокрема, і на державних посадах.

Прикро слухати народного художника України Івана Марчука, який є справжнім яскравим цвітом нації, що йому, напевне, доведеться знову емігрувати з батьківщини. Художник уже довгий час проживав в еміграції і там йому бракувало всього рідного українського. Однак жити і творити сьогодні в Україні він не може, адже щодня бачить обличчя стомлених, нещасних і знедолених людей. Добре, що не всі мовчать і догідливо підтакують владі. Яскравим озвученням проблем і нагадуванням владі про її відповідальність перед народом є нещодавній виступ Святослава Вакарчука на врученні державних нагород. А що проблеми є свідчить й організація візитів глави держави в регіони. Його вже, як старших братів, відгороджують від пересічних людей, мабуть, щоб не задавали гострих насушних питань, як це було днями у Рівному…

Не краща ситуація і на рівні області.

Зненацька призначений на посаду голови облдержадміністрації понад півроку тому нинішній керівник області зробив, мабуть, те, чого від нього й очікували. Ні покращення, ні погіршення, таке собі болото, як і було до цього. Ніби принишкла дещо контрабанда, про мукачівських не особливо чути, повний розгардіяш у лісовій сфері, тривалий занепад економіки. На розвиток й не сподівалися, хвалитися владі нічим, та ніхто цього особливо й не очікує. Так відзначають собі державні свята, збираються десь на площах чи в кабінетах, народу ж не до цього -- вижити б якось. Хіба що політики місцевого розливу можуть дещо потішити публіку. Серед них є одіозні особи, які у 90-х роках минулого століття були із сьогоднішнім губернатором по різні боки барикад. Хто б тоді міг подумати, що лауреати кримінальних розбірок, потенційні клієнти правоохоронних органів та бравурний генерал від міліції пліч-о-пліч сидітимуть за однією державною партою у відповідному політичному форматі. А ви кажете мораль, та запитуєте, чому так живемо… І подібне -- на всіх рівнях. Заслуговує на увагу не тільки постать самого очільника області, але й особистості його нещодавно призначених заступників, вихованих на засадах силових органів, діяльність яких по своїй природі спрямована на руйнування, а не на створення. Хоча, не забуваймо, у нас постійні парадокси, може дещо й позитивне проб’ється, як у природі, коли тане сніг і крига скресає.

На верхах кажуть, що обов’язково потрібно зберегти коаліцію, забуваючи при цьому, що таким чином можна й державу загубити. Ціною значних втрат, численних людських жертв ворога далося зупинити на зовнішньому кордоні, однак недієздатна влада може підточити країну зсередини. Варто про це пам’ятати. І епоха «князя» Ле-іда ІІІ невдовзі повинна скінчитися, країна має стати новою. Народ до цього готовий, а от верхи -- поки що – під питанням… Українська казка обов’язково матиме яскравий епілог, чи із нинішніми правителями чи, імовірніше, уже без них, буде прикладом для інших, хто став на шлях незалежності і хоче вирватися з ярма поневолення…

Ось таке воно казкове українське сьогодення. Продовження, й обов’язково оптимістичне, звичайно буде…

Артем ВОРОПАЙЧИК