Жебракування на Закарпатті: вимога часу, спосіб життя чи лінивство

Набридливо чіпляються до людей. З табличками, простягнутими руками, з консервними банками, скринями просять і просять. І це не тільки розхристані та замурзані ромські дітиська, а й люди різних національностей, не лише малеча та підлітки, але й дорослі.

Збирають на ліки, церкву і IPhone7

Якщо колись можна було побачити сирітку чи ковдоша (інваліда) з протягнутою рукою, то тепер і жінку, і чоловіка. І не завжди з фізичними вадами. Причини різні: дитина хвора, сама хвора, треба гроші на операцію, на ліки, хліб, церкву, воїнам АТО, і так далі в тому ж дусі. Днями один львів’янин збирав у нашому краї на сучасний ґаджет, вартість якого 26 тисяч грн. Майже щодня можна побачити в обласному центрі чоловіка років 53 зі скринькою або картонною коробкою. Деколи вдає із себе німого. Він з Порошкова Перечинського району. На моє питання: «Нащо потрібні гроші?» здивовано, мовляв, а що тобі до того, відповідає: «Дітям, онукам на їду, одяг. Много їх маю». Повнява ромка при вході до поліклініки обласної лікарні говорить як мантру: «Не пожалійте беременній». Коли я запитала, нащо збирає гроші, обурилася: «Маю десять дітей, їсти їм треба дати, я сама, чоловік пішов воювати». Жінка не могла сказати, де і з ким чоловік воює.

Жебракувати простіше, ніж працювати

– Раніше я шкодувала і по можливості жертвувала. Але потім прохачів стала ігнорувати. По телебаченню подивилася декілька сюжетів про них. Журналісти розкусили і вивели на чисту воду багатьох таких хитромудрих неробів. Один молодик переодягнувся у бабцю і жебракував біля монастиря у столиці. Ні ганьби, ні совісті в таких людей нема, та й гріха не бояться.  Я сама стала свідком багатьох ситуацій, у яких ці прохачі показали, що це бізнес ледарів, дармоїдів, нахаб. Тут на роботу щодня ходиш за дві тисячі на місяць, а вони, не працюючи, хочуть мати стільки ж за кілька днів. Кажуть, що нажебрати можуть по 150-500 гривень на день. Хіба за ці гроші не можна купити собі їсти? – обурюється 54-річна Валентина Семенівна з Ужгорода .

Французький вчений Людовік Полпана, вивчаючи життя жебраків у XІX ст., зробив такий висновок: «Більшість із них мають стійку відразу до… праці. Варто їм запропонувати роботу, і вони негайно зникнуть…»

Селами Іршавщини також ходять жебраки. Люди кажуть, що дадуть їм і гроші, і продукти, але нехай чимось допоможуть, щось зроблять. Але вони не приймають таких пропозицій.

«Я аршувала грядку на часник. Вулицею ішли дві циганки, одягнуті добре. Попросили щось поїсти і гроші. Кажу: ходіть аршувати, то дам. А одна випалила: роби собі сама», – розповіла мені Ганна з Великого Раківця.

Скільки не дай, усе мало

Торік я була на весіллі в Мукачеві. Після обряду вінчання ми вийшли з храму. Роми тут як тут. Одна повнява жінка років 60 підійшла до молодих. Наречена дала їй 50 гривень. Але прохачка на цьому не зупинилася – почала підходити до кожного гостя. Один чоловік сказав, що не має грошей. «Як ото нема грошей? Так у вас же свальба», – не вгамовувалась прохачка. На прохання відійти, бо хочемо зробити фотосесію, не реагувала, а невдоволено бубоніла собі під ніс.

Цього року на престольний празник на Петра і Павла в Білках серед великої кількості прохачів були і монахи, монашки, які зі скринями збирали гроші для будівництва та ремонту церков. Якщо вони стояли в одному місці і кожному жертводавцю казали: «Най Бог прийме», то роми набридливо чіплялися до прочан. Сорокарічна ромка підійшла до сивочолої жінки. Пенсіонерка каже, що вже багатьом давала, то немає. Але та не відступала. Тоді жінка витрусила з гаманця копійки собі у жменю і простягнула смаглявці. Та взяла дріб’язок, покрутила в руках – і повернула жертводавиці. «Таку мєлоч не беру. Нормальні люди дають по десятці, двадцятці», – сказала нахаба і, вийнявши з кишені пачку грошей, потрусила перед очима пенсіонерки. Від такої несподіванки жінка аж розчервонілася, попросила відвести її у затінок і принести води. Свідки цієї ситуації почали присоромлювати смаглявку, а тій як з гуся вода.

Пішли прохачі на вигадки

Пригадуєте, рік чи два тому мукачівські роми плювали в їжу людям у барах та кафе, якщо ті відмовлялися їм дати гроші чи з того, що сама споживали? Іршавські пішли далі – за куму кличуть. Перестають жінок серед вулиці і пропонують стати маточкою їхнього чада. Ось яку історію розповіла мені Ольга:

– Ішла Іршавою у справах, зупинила мене молода циганка: «Хочу тя за куму покликати». Я відмовилась. «Тоді дай хоч на хрестик», – вчепилась за мене, як реп’ях за петик. Кажу їй: «Як ти будеш моїй дитині давати, то я дам і твоїй». Зрештою вона таки відчепилась від мене.

P.S. Правди ніде діти: проблема є. І вона дошкуляє багатьом. Питання: хто має її вирішувати? Правоохоронні органи? Соціальні служби? Журналісти, активісти, пересічні громадяни? Можливо, закрити на все очі? Ігнорувати прохачів? Дехто може дорікнути мені: хто хоче, той дасть кровно зароблені, а не хоче, то це його справа. Багато хто з нас не пройде мимо, бо живе по-християнськи. Але чи не допомагаємо своїми благородними справами збільшувати кількість дармоїдів, лінюхів? Питання відкрите і потребує вивчення та певних дій.

За матеріалами «Карпатського об’єктива»