Василь Густі: прагну відтворити у творчості свій час, переживання, викликані непростими суспільними явищами

Його поетичне слово досягає найпотаємніших глибин душі, адже вірші сповнені щирістю та беззаперечно високим талантом. Лауреат всеукраїнської премії ім. Зореслава, обласних літературних премій імені Вакарова, імені Потушняка, журналістської премії імені Бабидорича, володар почесного знаку «За розвиток Закарпаття» – і це ще не всі заслуги знаного літератора. Але найкраще про вдачу Василя Густі свідчить його поезія, в якій відчувається духовність, любов до рідного краю, близьких людей, творчості, природи. У творах читачі разом з автором вдаються до філософських роздумів, серед порушених проблем – і швидкоплинність часу, яку часто поет передає за допомогою контрастних образів весни та осені: 

Це все – життя. Це те, що вже було –

Зі мною, з кимось, а можливо – з вами.

Крило весни і осені крило

Несуть нас над прожитими роками.

У царині літераторської інтелігенції краю, у приміщенні Закарпатської обласної організації Національної спілки письменників України, й застаємо Василя Густі – за справами; над паперами, списаними вручну; з люлькою, дим із котрої, як стає зрозуміло з вірша «Ода улюбленій люльці», теж є одним із творчих атрибутів. 

– Часто поетичні зерна в душі митця народжуються ще в дитинстві. Якими були Ваші дитячі роки, що заклали фундамент любові до літератури?

– Усі ми родом із дитинства. І з плином літ усе частіше звертаємося до його благословенних миттєвостей. Мої дитячі роки припали на перше повоєнне десятиліття. Драматичний період, достойний шекспірівського пера. Мої батьки, односельчани з Королева, як і всі інші люди, пережили війну і ті жахіття, що були після неї. Але як достойно вони подолали їх! Не зважаючи ні на що, в душах дітей сіяли зерна добра, любові та краси. Учили жити, якщо і в бідності, то з гідністю, вміти бути вдячними Всевишньому і людям за те, що маєш наразі, не заздрити, не тримати на серці зла. Їхні розповіді та вчинки стали для мене уроками життя і творчості, джерелом, до якого завжди повертаюся, щоб набратися снаги на грядущі труди і дні.

Я мав дуже талановитих батьків, учителів… Зрештою, кожен, очевидно, згадуючи своє дитинство, думає майже так.

У моєму доробку багато поетичних збірок. Але останнім часом усе більше й більше тяжію до прози. Хочеться розповісти про добри і мудрих людей, які оточували мене в дитинстві, юності та й зрілому віці. Багато в чому допомагали, застерігали від необачних кроків. Таким чином і з’явилися оповідання, новели, які для себе чомусь сприймаю як оповідки.

Непогано сприйнялася перша збірка таких оповідок «Пляшка бургундського». А зовсім недавно у видавництві «Карпати» вийшла нова книжка оповідок «Молитва грішника». Це своєрідна мозаїка ліричного героя. Окремі, як пазли, співпадають із прекрасним добрим і не дуже добрим, що було в моєму дитинстві.

– Кожен історичний період знаходить відлуння у творчості митців. Які тенденції письменницького процесу простежуєте з моменту приходу в літературу і до сьогодні?

– Безумовно, це так – кожне покоління має своїх співців, літописців. Завдяки їм пізнаємо різні часи, епохи. Візьмімо до уваги творчість наших закарпатських письменників повоєнного періоду. Роман Федора Потушняка «Повінь» розкриває духовний світ наших краян, які пережили Першу світову війну, грандіозні катаклізми. І долі закарпатців на початку двадцятого століття, особливості їх праці, боротьби, духовного світу бачимо в творах Михайла Томчанія, Івана Чендея, Юрія Мейгеша, Юрія Керекеша, Василя Вовчка, Івана Долгоша, Василя Басараба. 

Доба життя, мов наскрізна рана, проходить через творчість Юрія Гойди, Василя Діянича, Василя Вовчка, особливо – Петра Скунця. 

А якщо говорити про сучасних прозаїків, маємо імена Дмитра Кешелі, Андрія Дурунди, Петра Ходанича, Мирослава Дочинця. Що вже казати про поетичний літопис! Наша сучасність – у глибинних віршованих роздумах Василя Кухти, Христини Керити, Тетяни Ліхтей, Петра Мідянки. Цілий сплеск імен – знаних і шанованих в Україні.

Я теж прагнув і прагну відтворити у творчості свій час, переживання, викликані непростими суспільними явищами. Звичайно, все це не просто.

– На ювілейному концерті композитора Віктора Теличка Ви подарували йому збірку віршів. Усім друзям робите поетичні подарунки?

– Вихід у світ нової книжки для письменника завжди приємна подія, радість. Адже книжки – це його багатство. За останні десятиліття видавці авторам гонорари за опубліковані твори просто не дають. Але й так письменники наполегливо продовжують працювати за читацьке «Дякую!» і залюбки діляться своїм морально-духовним багатством – своїми книгами із колегами, друзями, близькими і дорогими серцю людьми. У мене ціла бібліотека видань моїх побратимів по слову, по творчості з різних областей України, зі Словаччини, Румунії, Польщі. Своєю чергою, я віддячуюсь їм так само.

На ювілейному вечорі Віктора Теличка я подарував йому збірку лірики «Світанок у День Анни» – для роздумів, а також «Закарпатська валюта» – для настрою. Тим більше, що з Віктором Федоровичем у мене багаторічна творча співдружність. Разом ми створили кілька пісень. А до моєї п’єси «Як Рак-Неборак козу розуму навчив» він написав музику. Майже два десятиліття цей твір є в репертуарі Закарпатського обласного академічного лялькового театру «Бавка».

– Чим нині живе Закарпатська обласна організація Національної спілки письменників України? Якими є теперішні основні здобутки?

– Мені приємно, що наша закарпатська письменницька родина живе повноцінним багатогранним творчим життям. Цьогоріч вийшли нові книги Дмитра Кешелі, Мирослава Дочинця, Сергія Федаки, Мар’яни Нейметі, Петра Ходанича, Галини Малик, Василя Мулеси, Василя Кухти. Це добра ознака здорового духу, здорової творчості.

А ще ми відзначили ювілеї Івана Чендея, Петра Скунця, Василя Басараба та інших наших метрів, які, на жаль, уже відійшли від нас.

Майже щотижня спільно зі Закарпатською обласною універсальною науковою бібліотекою ім. Ф. Потушняка, Ужгородською міською центральною бібліотекою та іншими проводимо різноманітні культурно-масові заходи, літературні свята, презентації нових видань. Хотів би підкреслити, що Ужгородська міська рада дієво підтримує спілчан. Як відомо, цього року засновано премію імені Петра Скунця.

– Досягнення спілчан беззаперечні. А як розцінюєте творчість молодих поетів? Адже сучасна манера письма дещо відрізняється від класичної. Та й теми часто є більш «приземлені». 

– Тішить серце те, що літературна молодіжна повінь не спадає. Приходять усе нові й нові таланти. Міг би назвати кілька десятків імен, які невдовзі стануть окрасою нашої крайової та вітчизняної літератури. Добре те, що молоді таланти прісно вражають самобутністю, прагнення по-своєму сказати своє слово. Вони у пошуках нових форм, свого стилю. Звичайно, що це непросто. Але там, де є пошук, прагнення творчості, там буде успіх. Вірю в потужні сили молодої творчої зміни Ужгорода.

«Нові часи нового прагнуть слова», - сказав колись класик. Але нові часи відкривають нові шляхи і можливості спілкування літератора з читачем. Письменнику, зрілому та юному, слід боятися одного – зупинитися на досягнутому. Творчі пошуки повинні бути неперестанними. 

– Як розцінюєте перспективи літературного процесу на Закарпатті і в Україні загалом?

– Життя настільки мудре й жорстоке, що людині, яка «заражена» вірусом творчості, воно не дає спокою. Щоденно воно спонукає до роздумів, заглиблення у суспільні явища, людські взаємини, особисті переживання. І хочеш чи ні, а думки, емоції повинні вихлюпнутися на папері новими рядками – прозовими, поетичними. Зрештою, це не має значення, головне – щоб вони були наснажені глибокою думкою, щирими яскравими емоціями, пройняті енергетикою доброти і людяності.

Яким буде літературний процес завтра, через рік чи десять, думаю, ніхто не визначить. Єдине можу сказати впевнено: літературний процес буде доти, поки буде життя. Адже як гласить Писаніє: «Спочатку було Слово». Як основа життя. Отже, життя немислиме без слова. Тим більше – творчого.

zak-kor.net