Актор фільму "Червоний" Олександр Мавріц: Не люблю публічності та впізнаваності

А потім мене запитали: «А хто такий Станіславський, знаєш?»

У театрі я з 198З року. З ним вперше мене познайомив Всеволод Майданний. Це був мій перший учитель, наставник. Взагалі, я пов’язав себе з театром випадково. Коли були вступні іспити, то думав геть про іншу спеціальність – музичне мистецтво. Але на ці відділи вже набрали студентів, і мені запропонували режисерський факультет, на який був недобір. Пам’ятаю, я тоді цілком серйозно спитав: “А що це?” (ред. – сміється). Після спроб пояснити мені специфіку професії я таки наважився спробувати. Отак все і почалось. Після закінчення училища я отримав направлення до Мукачівського театру і Закарпатського обласного театру ляльок. Через певні особисті причини обрав друге. У «Бавці» пропрацював 6-7 років, після чого потрапив у театр, в якому працюю і нині – Закарпатський академічний музично-драматичний театр імені братів Шерегіїв.

Про кінопроби і першу роль

Кілька років тому в Ужгороді я зовсім випадково познайомився з українським кастинг-директором Аллою Самойленко. Одного дня, через рік після цього знайомства, від неї пролунав дзвінок. Вона сказала, що для мене є роль у фільмі «Поводир». Більше того, головна роль. Я поїхав у Київ, познайомився з режисером та продюсером Олесем Саніним. Але на цю роль мене тоді не взяли.

Минає 2-3 роки і Алла Самойленко знову телефонує з новою пропозицією. Спочатку я повинен був грати Сивого (друг Червоного). Але через 3 тижні Алла повідомляє, що зараз вони шукають актора на одну з головних ролей, і запрошують мене на проби. І вкінці вона додала: «Але май на увазі, потяг до Києва відправляється через 40 хв». Наступного ранку я був уже на студії. Зняли кілька дублів, і мене затвердили. Хоча спочатку режисер Заза Буадзе з певними сумнівами дивився на мене та довго оцінював. Тільки згодом я дізнався, як випадково мене взагалі помітили. Під час пошуку актора, вони переглядали сотні відео з кандидатами, і серед всього цього потоку Заза випадково почув моє закадрове коментування того, що відбувалось в кадрі.

Олександ Мавріц vs начальник концтабору майор Абрамов

Майор Абрамов – це неоднозначна постать. Він душевно надломлений. Ми не хотіли робити його шаблонним: якщо російськомовний і в шинелі, то обов’язково негативний персонаж. Так, він кат і вбивця. Але в цьому режимі жертвами стали всі. Система знищувала всіх.

Наша команда, і особисто я доклали дуже багато зусиль, аби створити цей образ не монохромним. В цьому нам допомогла і любовна лінія. Одного разу я запитав у Зази Буадзе і Андрія Кокотюхи: «Кого любить Абрамов?». Ми всі задумались. Це питання мені допомогло у зйомках. Я вважаю, багатогранність Абрамова великою мірою розкрилась саме завдяки медсестрі Тамілі.

Курйозні ситуації, найскладніші сцени

Курйозів було чимало. У мого персонажа досить жорсткі, грубі і різкі слова. Справа в тому, що у зйомках було задіяно чимало акторів, серед яких і справжні ув’язнені. Коли під час зйомки того чи іншого епізоду я дивився їм в очі, то розумів, що мої слова чіпляють їхню гідність. І поза кадром вони мені про це говорили. Зрозуміло, що багато сцен не ввійшло до фільму. Одна з них була пов’язана якраз з ув’язненими, де вони збивають Абрамова з ніг і жорстоко б’ють ногами. В цьому епізоді брало участь 6 людей. І хоча на мені і був захисний жилет і шинель, дісталось мені тоді добряче. Це ще й враховуючи, що було кілька дублів. Потім я підходив до них і говорив, що якось це не по-акторськи.

Ще один епізод, який надовго запам’ятається – це сцена, де після нічної бійки ховають убитих. У мене були слова: «Для вас здесь Бог един в трех лицах, и этот Бог я». В цей момент неподалік проїжджала гужова повозка. Зйомки тривають, і раптом після моїх останніх слів почулось кінське іржання. Це було так неочікувано, що на всьому знімальному майданчику запала тиша. Потім було ще 3 дублі, де кожного разу після моїх слів кінь знову подавав знак своєї присутності.

А от щодо найважчого епізоду – то це була перша сцена, яку ми знімали. П’яний Абрамов ганяється за Тамілою, а Гуров з лопатою заступається за неї. В одному з дублів, під час удару лопата розламалась. Потім в тій самій сцені у мене був такий замах лопатою, що я не побачив оператора з камерою позаду, і поцілив просто по камері. Тоді я не на жарт розхвилювався.

Пам’ятаю, хтось до мене підійшов і запитав:

– У тебе квартира в Ужгороді є?

– Є, – кажу.

– Не стане, – засміявся той.

Але все обійшлось, камера вижила.

До психологічно складних сцен мене якось мимоволі готував Заза Буадзе. За 15 хвилин до зйомок він підходив до мене і ми говорили. Спілкувались не про фільм, а про речі, які внутрішньо ніби готували мене. Це великий режисер. Я дякую долі за зустріч з ним.

Глядацька зала і камера

Я люблю театр, і мені подобається кіно. Але я б не порівнював ці поняття. Вони суміжні, але зовсім різні. Кіно – це існування в кадрі, а театр – це зал, це щось гіперболізоване, живе. І мені здається, я б не покинув театр заради кар’єри в кіно. Сцена все одно залишається тим місцем, де можна поспілкуватись з глядачем. Кіно – це стихійна річ, як на мене.

Книга – сценарій – фільм

Зізнаюсь чесно, з книгою Андрія Кокотюхи я познайомився вже у процесі зйомок. Дочитав до частини, звідки починаються події у фільмі, а в якийсь момент зрозумів, що це мене збиває. І зупинився. Книгу дочитав вже після завершення знімань. І скажу відверто, сценарій мені сподобався більше. Напевно тому, що я, як театрал, звик до постійної дії, змін, руху. Багато, до речі, епізодів з фільму Андрій Кокотюха дописував у процесі зйомок, просто на знімальному майданчику. Наприклад сцени, коли «бандерівці» святять паску ні у книзі, ні у сценарії не було. Цей кульмінаційний епізод народився у режисера в машині, після однієї з нічних змін. Була рання весна, і як звичайна констатація факту Заза сказав, що скоро Пасха. Згодом, цю думку він розвинув і вплів у фільм як символ відродження, боротьби, переродження.

Про критику

В інтернеті розгорнулась ціла дискусія стосовно фільму. До конструктивної критики я ставлюся адекватно, часто навіть вступаю в діалоги з користувачами соцмереж. В будь-якому випадку критика – це оцінка, і вона має право на життя. Для нас важливою є активність людей, особливо молоді. Мені згадується перегляд фільму «Червоний» у Ковелі. В залі попросив слово боєць АТО. За два дні він повинен був знову повертатись на Схід. Він говорив наскільки важливо сьогодні дивитись такі фільми, відкривати для себе ті сторінки історії, що довго замовчувались. Це і було нашою метою. Все просто – нам потрібно банально знати правду.

Успіх і слава

Ні-ні, борони Боже. Я не люблю публічності, впізнаваності. Тому і в театрі стараюсь робити все для того, щоб потім на вулиці мене не впізнавали (ред. – сміється). Мені часто не подобається те, що я роблю. Такий вже я є. Як назвав мене один із операторів фільму «Червоний» – самоїд.

Нові ролі, нові можливості

Я проходив проби на інші кінопроекти. Пропонували роль полковника, але вже як позитивного персонажа. Переді мною сьогодні постало завдання довести, що я можу грати різні ролі. Я не хотів аби мене асоціювали суто з героями на кшталт Абрамова.

Щодо театрального життя, то зараз наш режисер Михайло Фіщенко готує нову виставу. Ми активно працюємо над нею. Не буду вдаватись в деталі. Скажу тільки, що буде цікаво. Очікуйте.

Іванна Стець, Varosh

Фото: Карл Смутко

 

11 жовтня 2017р.