Надія Дьолог, чемпіонка світу: "Не бійтеся мріяти та йдіть до цілі"

Після успішних виступів на ЧС-2017 Надія продовжує активно тренуватися, і вже незабаром боротиметься на чемпіонаті України. Саме в розпал підготовки наша «зірочка» охоче погодилася на це інтерв’ю.

–    Надіє, хто мотивував тебе до занять спортом?

–    Я народилася на Тячівщині, в гірському селі Тарасівка, й з часом зрозуміла, що тут великого майбутнього не матиму. Постійно мріяла перебратися в місто, вступити на навчання до вишу й бути самостійною. Тривалий час хворіла, й під час такого періоду, коли була на лікуванні в обласній лікарні, перебувала в складному психологічному стані. Лікарка, яка відповідала за моє лікування дуже сильно підтримувала мене й надихнула на зміни в своєму житті. А одного разу, гуляючи лікарняними коридорами, вивчала стенд з працівниками лікарні, де знайшла й свого лікаря, в її біографії значилося, що вона закінчила Ужгородський національний університет, саме тоді й вирішила, що хочу саме там навчатися й я. Якось до мене в палату завітали дівчата з організації, яка опікується інвалідами, які познайомили мене з обласною організацією спорту для інвалідів «Інваспорт», тоді й прокинулося бажання займатися спортом. Й коли одного ранку сказала мамі, що перебираюся жити до Ужгорода, вона гадала, що жартую, але, це сталося насправді. Вступила в УжНУ, розпочала спочатку займатися пауерліфтингом, виступала в класичному жимі лежачи. Невдовзі стала чемпіонкою України, згодом – абсолютною чемпіонкою Угорщини, також виграла чемпіонат України в цьому виді й серед здорових спортсменок. Але далі, через певні обставини припинила займатися пауерліфтингом. Через певний період часу мені запропонували спробувати себе в фехтуванні, взяла до рук шпагу в 2015 році, так займаюся й до сьогодні. В дебютному змаганні – кубку України -2015 одразу ж потрапила до призової трійки, але ця сходинка мене дуже «зачепила», адже завжди прагну максимуму – бути першою. Тому після кубка зауважила своїм тренерам, що займаємося серйозно, бо хочу стати чемпіонкою. Насправді, фехтування – важкий вид спорту, але під орудою Емілії Фазекаш та Оксани Рапинець зуміла досягти отаких результатів. 

-    Що скажеш про останній чемпіонат світу в Римі?

-    Нам важко дався старт і емоційно й по рівню, адже приїхали кращі з кращих спортсменів-візочників світу. Більш-менш була готова до такого перебігу подій, адже до цього брала участь у кількох етапах кубка світу, де теж посідала призові сходинки.  Гадаю, що досягли хороших результатів, хоча в нас є розуміння, що треба працювати й надалі, щоб бути на певному високому рівні. За своїм характером не погоджуся в особистих змаганнях посідати 9-те чи 10-е місця, тому буду наполегливо працювати, щоб потрапити до трійки кращих, адже хочу поїхати на паралімпійські ігри в 2020 році до Токіо. У 2016 році брала участь у проводах нашої параолімпійської збірної до Ріо-де -Жанейро, це мене сильно розчулило й мотивувало, щоб і самій потрапити на ці величні змагання.

-    На тренуваннях в тебе постійні спаринг-партнери лише хлопці?

-    Так. Окрім мене, займаються ще троє хлопців. От сьогодні зі мною спарингував мій друг Тимур Попанич, який раніше займався фехтуванням, а нині віддає перевагу легкій атлетиці, ще тренуються член параолімпійської збірної країни Максим Магула та кандидат у збірну Вадим Шутко. Можливо саме це мені й допомагає більш якісно і впевнено себе почувати під час офіційних герців із дівчатами.

-    До яких змагань нині готуєшся?

-    13 грудня в Києві відбудеться чемпіонат України, саме до нього активно тренуємося. Поїдемо до Києва в повному складі – усі четверо спортсменів

-    Почуваєш себе захищеною в Україні, як людина в такому стані, а тим паче, як спортсменка?

-    Якщо брати до уваги соціальну сферу, зокрема доступність для людей з інвалідністю до усіх соціальних установ від державних до розважальних, то насправді нашій державі ще потрібно багато над цим працювати. Зокрема, для Ужгорода хочеться, щоб громадський транспорт був адаптований для людей на візках, усі тротуари мали пониження, а будинки, де немає ліфта також мали відповідні конструкції для самостійного підйому людей на візках. Але відмічу, що й щось робиться, покращується інфраструктура в цьому плані, й гадаю, що дійдуть і до цього. Особисто здобуваю в УжНУ фах соціального працівника, й бачу себе після завершення спортивної кар’єри саме в цій сфері, де докладатиму максимум зусиль, щоб цей процес прискорити.

-    Наразі ти вже відома спортсменка, тож цікаво, чи зустрічаєшся з людьми з обмеженими фізичними можливостями, надихаєш їх своїм власним прикладом, не замикатися в собі, а розвиватися, ставити високі цілі й рухатися до них?

-      Відверто, то не зовсім часу вистачає на такі соціальні місії, бо одразу ж після офіційних стартів чемпіонату світу, відновила тренувальний процес. Але при нагоді, коли зустрічаюся з людьми на якихось заходах, коли бачу певні недоліки в візку, чи в інших питання  одразу ж підказую, що слід його змінити, даю контакти, де можна вирішити ті чи інші питання, в тому числі й пройти психологічну й фізичну реабілітацію в нашому спеціалізованому центрі в с. Сянки (Львівська область), але наголошую, що все залежить від бажання самої людини.

-    Що б хотіла побажати людям з обмеженими фізичними можливостями?

-    Не боятися мріяти, якщо є мрія і мета, і ти щось робиш для її досягнення, то вона обов’язково збудеться.

Розмову записав Роман СЕНИШИН