Дівчата у довоєнному Ужгороді були не лише красиві, але й дуже модні!

Однією з них була й Серена Токач...

Серена народилася в Ужгороді у 1921 році, коли місто тільки звикало до того, що стало столицею чехословацької Підкарпатської Русі. Її батько Імре Токач був одним із перших міських таксистів. Його брати на отримані від батьків на повноліття гроші почали будувати собі власні будинки, а от Імре одразу придбав собі розкішний автомобіль "Форд". Це було, мабуть, досить ризиковане на той час вкладення. Автомобіль у місті вважався рідкістю, частіше за все городяни користувалися кінними екіпажами, а перший автобус, як громадський транспорт, почав працювати з 1923-го. Але справи у Імре Токача, на диво, пішли непогано. Виявилося, що в Ужгороді було доволі заможних людей, котрі хотіли і могли собі дозволити замість кінного екіпажу проїхатися на швидшому і комфортнішому автомобілі-таксі.

Молодий таксист Імре одружився на місцевій дівчині Вероніці. Грошей їм вистачало на нормальне життя, але придбати власний будинок вони довго не могли, проживали в орендованих помешканнях по всьому місту. Певний час навіть знімали будиночок у дворі духовної семінарії в ужгородському замку (цим будиночком під вхідним муром досі користуються працівники краєзнавчого музею), та коли одного разу Вероніка застала своїх малих дітей під час гри просто на стінах замку, звідки вони могли будь-якої хвилини впасти у рів, сім'я вирішила терміново змінити місце проживання.

Всього Імре та Вероніка Токачі виховували трьох дітей: доньку Іцу, на два роки молодшу від неї Серену та наймолодшого сина Бондия. Але, як це часто буває, улюбленицями батька були його дівчатка, яких він просто обожнював, яким він усе дозволяв і усе купував. Іца та Серена з дитинства дуже любили гарне вбрання. То були творчі, яскраві і впевнені в собі дівчатка, котрі відвідували у школі драматичний гурток і грали у шкільних театральних постановках.

Хто став для сестер гідом по тогочасні моді – нині невідомо, можливо, вони самі формували свій стиль, переглядаючи кінофільми і модні журнали. Серена так любила гарний одяг, що вирішила сама навчитися його шити. Навчитися у неї вийшло, а от працювати швачкою дівчина не змогла – після багатогодинної роботи за швейною машинкою у неї починала нестерпно боліти спина. З тих пір шила Серена тільки для себе, створюючи щораз нові елегантні сукні. Доповнювала образ цікавим капелюшком, обов'язково одягала рукавички.

Завдяки цьому Серена була в Ужгороді дуже помітною. Її часто фотографували просто на вулиці. У довоєнні часи фотографи практикували такий вид заробітку: ставали зі своїм апаратом у людному місці (наприклад, перед готелем "Корона" чи на площі перед тодішньою будівлею гімназії) і фотографували перехожих. Ті же, хто хотів отримати своє фото, міг наступного дня замовити друк і викупити знімок. Серена, очевидно, часто викупала свої фотографії, бо в архіві її нащадків збереглося багато таких "вуличних" світлин. Вони є особливо цікавими саме через те, що демонструють вуличну моду довоєнних часів, дозволяють побачити, як виглядали в Ужгороді звичайні перехожі.

Цікавим є те, що Серена та її сестра Іца часто одягалися дуже схоже, а іноді навіть однаково. Донька Серени, Крістіна Ільчин, нині згадує, що сестри таким чином підкреслювали свій родинний і дружній зв'язок.

Кожного разу, коли дівчата виходили з дому, вони ретельно підбирали гардероб. І неважливо, куди йшли: на ринок, у церкву чи на футбольний матч – і туди, і туди місцеві молоді пані одягали елегантний одяг, часто капелюшок і рукавички, а також незмінно брали ридикюль. Серена Токач часто згадувала, що молодість в Ужгороді у неї була дуже насиченою і цікавою. Вона відвідувала різні заходи, чайні вечори, ходила у церкву, на футбольні ігри, які тоді прирівнювалися до інтелігентного виходу у світ, а іноді, по неділях, батько возив дітей на ужгородський аеродром, де у чеські часи можна було за певну плату політати над містом на аероплані. Такі розважальні польоти Серена просто обожнювала і запам'ятала їх на усе життя. Як вона, так і її сестра зовсім по-дівчачому мріяли на котромусь із таких заходів зустріти своє кохання. Власне, головною мрією усіх ужгородських дівчат тих часів були гарні заручини і вінчання у церкві, про яке ще довго говоритиме все місто.

Першою зустріла своє кохання Іца. Її обранцем став молодий учитель, котрий до того ж був учасником дуже відомого СК "Русь", – Юрій Крайняк (про батька цього хлопця, багаторічного директора радванської школи Миколу Крайняка, "Втрачений Ужгород" уже писав). Юрій був закоханий у Іцу без тями, вона же відповідала йому з усією своєю молодечою пристрастю. Стосунки у цієї пари були бурхливими. Якось вони поверталися додому через старий залізничний міст, який стояв на місці нинішнього транспортного біля Підзамкового парку. Невідомо через що почали сваритися, а тоді Іца запально скрикнула: "Скажи, любиш мене?". Розсерджений Юрій взяв та й випалив спересердя: "Ні, не люблю!". На що красуня Іца відреагувала тим, що залізла на перила мосту і стрибнула з нього просто у тоді ще повноводний і глибокий Уж. Юрій, звісно, кохану з води врятував, але наступного дня усі місцеві газети написали, що молода дружина футболіста СК "Русь" намагалася покінчити життя самогубством. Забігаючи наперед, скажемо, що у післявоєнні часи Юрій з Іцею таки розлучилися, але велику роль їхня любов зіграла і у житті ще однієї пари – Серени та Василя.

Велика сім'я: у нижньому ряду сидять батьки Імре та Вероніка Токач, у верхньому ряду, зліва направо – Бонди Токач, Василь Марко, Серена Марко, Іца Крайняк та Юрій Крайняк. У дівчат – суперпопулярна у 40-х роках "Кораді Котолін фрізура". Моду на таку зачіску ввела угорська кінозірка Кораді Котолін.

Якось футболіст Юрій, котрий уже тоді був заручений з Іцею, познайомив її сестру Серену зі своїм радванським товаришем Василем Марко. Батько Василя Марка був учителем, але помер від хвороби у 1917 році незабаром після того, як у його дружини народилася сьома дитина – син Василь. Вдова з дітьми повернулася до своїх батьків на Радванку, де і проживала, виховуючи малих. На щастя, у бідності вони не жили, бо дід Василя був лісником і гарно заробляв.

Василь теж хотів стати, як батько, вчителем. У 1939 році він закінчив Ужгородську чоловічу вчительську семінарію, після чого одразу був направлений на роботу у високогірне село Богдан. Знайомство високого і гарного Василя з красунею Сереною відбулося на початку 40-х років. Близько двох років вони зустрічалися,чи, мабуть, правильніше буде сказати, переписувалися, а у 1943 році зіграли весілля. Звісно, Серена до підготовки церемонії готувалася довго і ретельно. Пошила дуже гарну сукню, яка незвично для того часу складалася окремо з блузи і спідниці, придбала шубку, оскільки надворі була зима. Навіть пора року не змогла перешкодити тому, аби весільний букет Серени складався з її улюбленого білого бузку. Букет для неї знайшли у Будапешті, і звідти напередодні весілля його доправили до Ужгорода рейсовим літаком.

Сама церемонія проходила в Ужгородському греко-католицькому кафедральному соборі. У ті часи була така традиція: молодята оголошували про своє вінчання, а всі охочі містяни могли прийти у церкву на церемонію, побачити молодят, побажати їм щастя. На пишні весілля відомих ужгородців чи дітей відомих ужгородців під церквою збиралися цілі натовпи зівак. Чимало містян прийшли і поглянути на Серену у весільному вбранні. Вона же зі своїм нареченим ефектно з'явилася перед людьми на батьковому автомобілі з відкритим верхом. Після церемонії вінчання молода пара поїхала фотографуватися до ательє Іштвана Качурека, а той був такий задоволений фотографіями, що виготовив величезну рекламну світлину розмірами метр на сімдесят сантиметрів і виставив її на вітрині свого ательє (наскільки пригадує донька Серени, йшлося про ательє у пасажі). Мабуть, не одна ужгородська дівчинка зупинялася біля тієї величезної світлини, дивилася на красиву пару і мріяла, що колись так само буде найкрасивішою і найщасливішою нареченою у світі. А у той час молода дружина Серена Марко дивувала своїми елегантними нарядами вже мешканців Ясіня, куди її чоловіка направили вчителювати.

Ужгород у той же час переживав надзвичайно важкий і трагічний період своєї історії. У 1944-му таксист Імре Токач займався дуже ризикованою справою – допомагав місцевим євреям перевозити речі до лінії кордону. Коли у кінці 1944-го у місто зайшла радянська армія, багаторічного годувальника сім'ї, надійний "Форд", у Імре забрали. У подальші роки він працював водієм вантажівки. Сім'я старшої доньки Імре, Іци, розвалилася, її чоловіка Юрія забрали у табори. Серениного чоловіка направили у Виноградово, де подружжя прижилося і проживало аж до смерті. Серена до кінця життя намагалася виглядати елегантно, не втратила смаку. Вона померла у Виноградові у віці 86 років, залишивши по собі прекрасних дітей і великий архів світлин, які так легко переносять у чудовий старий Ужгород.