Ужгородський фехтувальник Максим Магула: «Боротимуся в Токіо за медаль паралімпіади»

– Максиме, як почав займатися фехтуванням?

– Після того, як пройшов реабілітацію, я вчився вдома, мабуть вчителі повідомили про мене тренеру, який саме шукав таких спортсменів, зателефонували моїй мамі. Тож наступного дня прийшов у зал «Динамо» подивився, що таке фехтування, мене зацікавило і з того часу почав займатися цим видом спорту. Взагалі на початку ми толком не розуміли, як це фехтувати на фізках, тренувалися на звичайних стільцях, а в 2011 році взяв участь у перших офіційних всеукраїнських змаганнях – кубку України в Євпаторії. Тоді в 15 років гадав, що можу значно краще, а вийшло не зовсім так як сподівався. Але той результат спонукав мене, до того, що почав ще більше працювати над собою, і згодом потрапив до лав збірної України, у складі якої почав проводити навчально-тренувальні збори, постійно потрапляв до вісімки кращих інваспортсменів країни. А в 2014 році зумів виграти свою першу офіційну нагороду – бронзову медаль чемпіонату України з фехтування в шпазі, далі взяв участь у перших міжнародних змаганнях – етапі кубка світу в Канаді.

– В яких дисциплінах фехтуєш, в якому з них тобі більше імпонує займатися?

– Змагаюся в двох видах фехтування – шпазі та рапірі. На даний час у рейтингу кращі показники маю в шпазі. Думаю, що саме в цьому виді маю шанси потрапити на найближчі параліймпійські ігри 2020 до Токіо. Вже скоро здобуватиму рейтингові бали на ліцензію на етапі кубку світу в бразилійському Сан-Пауло. Основні змагання цього року – чемпіонат світу, який відбудеться наприкінці року в Південній Кореї. Саме до ЧС готуємося через внутрішні змагання та етапи кубків світу та Європи.

– Скільки спортсменів займається наразі з тобою в Ужгороді. Чи відчуваєш конкуренцію?

– Зараз у нашій групі займається шестеро чоловік. Нещодавно до нас долучилася юна 13 літня фехтувальниця, яка поступово активно прогресує.  А от щодо конкуренції, то дійсно не вистачає спаринг-партнерів, тому змушений цю нестачу компенсувати на офіційних змаганнях.

– Чого прагнеш досягти у цьому спорті?

– Хочеться перемог, як в Україні, так і на міжнародній арені. Зокрема, націлююся на лише взяти участь у параолімпійських іграх, а вибороти медаль паралімпіади.

– Окрім спорту, ти береш активну участь у громадському житті нашого міста. Нещодавноактивно долучився до всесвітнього екологічного флешмобу «Trashtag Challenge й разом із друзями прибирав територію біля озера «Кірпічка». Своїм прикладом ти надихнувінших до таких заходів?

– Цю ініціативу проявила донька тренерки Оксани Рапинець, я  охоче долучиввся до акції, а вже зі мною пішли мої друзі. Мені не байдуже моє місто, його стан. Кожна людина має починати з себе, і задавати собі питання: «А що я зробив для свого міста, своєї громади, свого будинку й не залишатися осторонь від проблем, які можна при бажанні дуже просто вирішити». На жаль, багато людей у нашому суспільстві якісь нерішучі, чомусь бояться зробити якісь кроки в плані покращення інфраструктури. Не треба лякатися, слід проявляти свій талант і тоді в нас можуть з’явитися нові лідери, які об’єднають людей для вирішення тих чи інших проблем.

– Своїм прикладом, мотивуєш інших людей з обмеженими фізичними можливостями до кращого й показуєш, що візок – це не вирок, а можна жити повноцінним життям?

– До мене часто телефонують батьки діток, яким також робили подібні операції, тож подовгу з ними спілкуюся, розповідаю як батькам так і діткам, що візок – не перепона, а ти можеш зробити значно більше в житті, змінити як своє так і життя других людей на краще. Звісно, наша країна дещо відстає в рівні інфраструктури для людей з обмеженими фізичними можливостями, але відмічу, що в нас доволі активно все змінюється в кращу сторону, як транспорт, так і облаштування пандусів та інші речі. Перевірив це під час президентських виборів, особисто працював секретарем ДВК, і наша дільниця були цілком пристосована для доступу людей з обмеженими фізичними можливостями.

– Хоч ти ще молодий спортсмен, але на перспективу плануєш працювати тренером у цьому спорті?

– Так, я нині є студентом Ужгородського національного університету факультети здоров’я та фізичного виховання, тож хочу в майбутньому працювати тренером. Але хотів би, що спорт в Україні ще більш активно розвивався, щоб насамперед більше людей прагнули ним займатися і вірили в себе.

Розмову записав Роман СЕНИШИН

uzhgorod.net.ua

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

  Надіслати другу