Втрачений Ужгород: восьмий мер міста, або повернення Мігая Фінцицького

Втрачений Ужгород: восьмий мер міста, або повернення Мігая Фінцицького
Минулого разу міні-серія матеріалів, присвячених постатям мерів дорадянських часів, розповідала одразу про четвертого, п’ятого, шостого та сьомого мерів, котрі змінювалися у 1901-1904 роках дуже часто. Останній з періоду швидкоплинних мерів Ласло Іванчі у травні 1904 року помер. Замість нього на посаду вдруге обрали юриста Мігая Фінцицького, робота якого під час першої каденції завершилася раніше терміну. І завершилась, як ви пам’ятаєте,  звинуваченнями у махінаціях із бюджетними коштами. То як вже вдалося Фінцицькому вдруге стати мером – розкажемо цього разу.

 

З попередніх статей ви вже знаєте, що звинувачення у нерозумному і корисливому використанні бюджетних коштів з Мігая Фінцицького через два роки розгляду окружний адміністративний комітет зняв. Ніщо не заважало йому знову стати депутатом міської управи, а коли старенький мер Іванчі захворів, саме кандидатуру Фінцицького депутати визнали найбільш підходящою для того, аби замінити мера до часу нових виборів. Після смерті Ласло Іванчі керівництво комітату Унґ оголосило новий конкурс на посаду мера. За кілька днів до їхнього проведення близько 70 депутатів зібралися у великій залі «Корони» аби вирішити, кого вони висуватимуть і кого підтримуватимуть на виборах. Депутат Іван Ґаар виступив із пропозицією висунути Мігая Фінцицького, але присутній на зборах представник комітату виступив проти такого рішення. Раніше до думки ішпана (керівника комітату, жупи) міські депутати завжди дослухалися, але цього разу, можливо, вперше виступили проти, таки погодивши кандидатуру Фінцицького.

Про те, що ішан Йожеф Тьорок «мав зуб» на Мігая Фінцицького згадував у своїй книжці 1930-х років «З історії старого Ужгорода» («Arégi Ungvár történetéb?l») той же багаторічний депутат і пізніший мер Іван Ґаар. Він писав, що саме ішпан був ініціатором перевірки діяльності мера під час першої каденції Фінцицького, бо той, мовляв, не дослухався його думки. Робив ішпан усе можливе і для того, аби Фінцицький не став мером удруге, зокрема після смерті Іванчі просував свого кандидата – др. Ендре Тагі. Той, як писав Ґаар, був чоловіком здібним і амбіційним, з нього цілком міг вийти непоганий мер, однак депутати-євреї цю кандидатуру категорично не схвалювали, бо пан Тагі привселюдно дозволяв собі антисемітські висловлювання. Кандидатура ж Фінцицького влаштовувала усіх, крім ішпана, тож депутати таки вирішили зробити по-своєму.

Голосування відбулося 30 червня 1904 року. Свої кандидатури на посаду подали чотири особи, але 112 присутніх депутатів 80-ма голосами обрали саме Фінцицького – так він став восьмим мером міста. У своєму вітальному слові новий мер попросив депутатів спільно працювати на благо міста, окремо звернувся і до ішпана з проханням його підтримати. Газети писали, що ішпан, знітившись, відповів, що у його ставленні до Фінцицького нема особистих образ чи помсти, він лише хоче захистити закон. Та насправді Йожеф Тьорок таки був ображений, що до його думки не дослухалися. Депутати мусили організувати візит із примиренням: група на чолі з директором вчительської семінарії Ґейзою Камінським прийшла до ішпана просити вибачення за голосування і заступитися за нового мера. Ішпан вибачив депутатів, лише після цього погодившись прийняти у себе Фінцицького. Так відбулося публічне примирення багаторічних політичних опонентів.

Мігай Фінцицький на посаді мера одразу почав розгрібати справи, які накопичилися за останній час. Депутати проголосували за знесення старої корчми «Чорний орел», віддали під навчальний заклад для глухонімих дітей частину старих казарм, почали підготовку будівництва базарного павільйону перед гімназією, оголосили тендер на закупівлю нового баштового годинника для римо-католицької церкви (старий зламався, а замінити його  церква не могла через нестачу коштів). Почали тоді також вирішувати проблему з кладовищем. Річ у тім, що Кальварія мала в ті роки набагато меншу територію, ніж зараз, була оточена виноградниками. Місто планувало спершу розширити кладовище у кінці вулиці Берчені, та при Фінцицькому вирішили таки розширити територію поховань на Кальварії, придбавши виноградник Акоша Фегира.

Зробили в ті роки перші кроки і у вирішенні болючої проблеми міського водогону, точніше, його відсутності. Станом на 1905 рік в Угорщині було всього 20 міст, які мали водогін, 60 міст мали артезіанські глибокі криниці, з яких жителі брали чисту питну воду. В Унґварі не було ні першого, ні другого. Звісно, містяни мали на подвір’ях криниці, та вода в них не була чистою і приємною на смак. Воду з річки люди теж використовували, але після проведення перших каналізаційних стоків робили це вже рідше. За Фінцицького був розроблений план, за яким протягом наступних 15 років в місті мав з’явитися водогін. Перший крок зробили у 1904-му, виділили кошти для тестового буріння, розробки планів та приблизного кошторису. До 1911 року був готовий план будівництва резервуару на горі Кальварії, з якого вода подавалася б на нижні вулиці, забезпечуючи їх чистою питною водою. Плани ці, як ми знаємо, були втілені дещо пізніше, у чехословацькі часи, а резервуар, до слова, діє і досі.

Унґвар за часів Фінцицького дуже змінився

Під час другої каденції Мігай Фінцицький продовжив започатковану ним традицію публічних щорічних звітів. У березні 1906-го він опублікував у міській газеті «Ung» звіт за попередній, 1905 рік. З нього можна дізнатися багато цікавого, наприклад, що за рік депутати 25 разів збиралися на засідання, вирішивши загалом 490 справ; що в міських готелях зупинилося за рік 9290 гостей; під опікою управи перебували 66 покинутих батьками дітей; в місті працювали 135 винарень, а загальна територія Унґвара складала 3744 голдів – приблизно 21,53км² (нині площа міста є вдвічі більшою, дорівнює 41,56 км²). Народилося у 1905 році 540 мешканців міста, померло – 552, 141 пара побралася. Школи та дитсадки відвідували 3299 дітей, не відвідували – 976. 20 разів за рік в місті горіли дахи будівель, у 9 випадках горіли магазини чи кімнати будівель. Міська управа видала 74 дозволи на будівництво, з них у 51 випадку – на нове будівництво, 23 – на перебудову. З 51 нового будівництва лише 7 будівель були багатоповерховими. Також того року заасфальтували вулицю Берчені від початку до цвинтаря, а для військовослужбовців побудували нову вулицю, що вела від нових казарм до стрільбища (можливо, йдеться про сучасну вулицю Сільвая). Ще у 1905-му знесли корчму «Чорний орел», запланували звести критий ринок, а листопадовий ярмарок довелося відмінити через спалах ящура в сусідньому селі Ордарма (Сторожниця).

1906-1907 роки теж були дуже активними, зокрема, у Сечені-парку (сучасному Підзамковому) відкрили тенісні корти, на Новій площі звели будівлю театру (йдеться про нинішній театр ляльок), у місті скасували в’їзне мито та мито за перехід Великого мосту, знесли митні будиночки. Таким чином у 1908 році, коли настав час чергових загальноміських виборів, Мігай Фінцицький міг похвалитися низкою реалізованих проєктів і успішною роботою на посаді мера. Нову кандидатуру депутати вже й не шукали: 26 серпня 1908 року вони знову обрали Мігая Фінцицького мером Унґвара. Цікаво, що після голосування новообраний мер та інші члени управи (нагадаємо, що разом із мером до управи (адміністрації) обирали головного юриста, лікаря, керівника поліції, радника, нотаріуса-реєстратора) запросили усіх депутатів на вечерю в саду «Корони». Готель-ресторан, до слова, тоді якраз готувався до продажу, тож депутати задумали придбати «Корону» для того, аби перетворити її на нову ратушу. Від цих планів, як ми знаємо, згодом відмовилися, як і від кількох інших – Мігаю Фінцицькому за життя так і не вдалося втілити мрію про те, аби місто мало красиву ратушу.

Зате відзначився цей мер іншим – у 1907 році видав надзвичайно важливу з історичної точки зору працю «Polgármesteri jelentés Ungvár város közállapotáról» («Повідомлення мера про стан міста Унґвара»). У 21-му розділі цього видання Мігай Фінцицький описав політичне та господарське життя міста, розповів про міську печатку, справи будівництва театру та «Білого корабля», історію корчми «Чорний орел», лікарні, школи для глухонімих та багато-багато іншого. В подальші роки (1909, 1912) виходили ще два томи «Повідомлень…» – грандіозної праці, яка без сумніву, заслуговує на перевидання і переклад на українську мову. У 2001 році таке перевидання під редакцією відомого історика Йосипа Кобаля здійснило Товариство угорської культури Закарпаття «КМКС», однак до широкого кола читача вона не потрапила.

Успіхи міста та мера Фінцицького перекреслила Перша світова війна. Коли в Унґварі дізналися про вбивство у Сараєві ерцгерцога Франца Фердинанда та його дружини 28 червня 1914 року, у всіх церквах міста відбулися молебні, а в римо-католицькому храмі зібралося все міське керівництво та військовослужбовці, які тоді ще навряд чи підозрювали, яке продовження матиме уся ця історія. Мігая Фінцицького ще встигли на виборах 26 серпня вкотре обрати мером, а вже 2 вересня 1914-го до військового шпиталю в Унґварі привезли перших поранених солдатів. Станом на 19 вересня у шпиталі померли вже 52 військовослужбовці, яких поховали на цвинтарі в кінці вулиці Берчені. Поранених прибувало так багато, що мер Фінцицький звернувся до містян із проханням забирати їх до себе додому й виходжувати за 2 крони на день. Однак на такий заклик відгукнулося не так багато містян, як того хотів мер. У газетах Фінцицький зазначав, що бідніші містяни взяли до себе поранених, тоді як багатші прохання цілком проігнорували, що його глибоко засмучувало.

Депутати взагалі масово почали тікати з міста, коли фронт наблизився до карпатських перевалів, тож проводити засідання стало дуже важко. Власне, навіть тоді, коли фронт відступив, життя в Унґварі не стало таким, як до цього. Звісно, коли в країні йде війна, навіть мріяти не доводиться про розбудову міста та успішну реалізацію масштабних проєктів. Тож Мігай Фінцицький змушений був відкласти усі свої плани на кращі часи. Вони настали після війни, та мер до тих днів не дожив. Ще на початку 1916 року він у доброму здоров’ї та гуморі вирішував поточні проблеми міста у ратуші, а вже ввечері 27 січня 1916 року 74-річного мера не стало.

Поховали Мігая Фінцицького 29 січня 1916-го на Кальварії. В останню путь мера проводжали донька Іда, племінник Янош, сестра Тереза та величезна кількість містян. Могила Мігая Фінцицького, його дружини Ліни Лам, маленького сина Золтанка, доньки Іди, зятя Йосипа Камінського та інших членів родини збереглася досі. А от його багатий робочий архів до наших днів не дійшов. Нам досі відоме лише одне-єдине фото людини, котра так багато років була мером міста і так багато для нього зробила.

 

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід» 

 

04 жовтня 2020р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів