Письменниця з Ужгорода Оксана Луцишина: «Не треба старатися бути поетом, бо ти або ним будеш, або ні»

Фото Валентини Шнайдер
Фото Валентини Шнайдер
29 січня у гостях проєкту Національної спілки письменників України та Національного музею літератури «Майстри слова» була українська поетеса, прозаїкиня, перекладачка, авторка п’яти поетичних книг, збірки оповідань і трьох романів Оксана Луцишина. Її роман «Іван і Феба» нині номінується на Національну премію імені Тараса Шевченка, увійшовши до короткого списку претендентів. Письменниця мешкає у Сполучених Штатах Америки (місто Остін), викладає українську мову та літературу в Техаському університеті.

 

Модератором зустрічі виступила керівник «Майстрів слова», поетеса, секретар НСПУ по роботі з молодими авторами Юлія Бережко-Камінська.

Юлія Бережко-Камінська: Відомо, що ви увійшли в літературу як поет і з часом розкрилися як прозаїк. Ким Ви себе більш відчуваєте: поетом чи прозаїком?

Оксана Луцишина: Взагалі я починала своє письменницьке життя в ролі прозаїка, просто це нікому не відомо, адже мені на той момент було 12 років. У моїй школі була певна «мода» писати маленькі детективи у «захалявних» зошитах — паперових листочках, які розрізалися навпіл. Увесь клас читав їх із захопленням, дітям було цікаво, чим саме закінчиться історія та хто ж там насправді вбивця. Це тривало декілька років. Вірші я почала писати вже в старших класах. Свого часу мені дуже пощастило мати таких могутніх вчителів у поезії, як Віктор Кордон і Михайло Григорів. Вони пояснили мені, що поезія має бути територією свободи: там не можна себе якось обмежувати й робити на це кар’єрну ставку. Не треба старатися бути поетом, бо ти або ним будеш, або ні. Коли я вже пізніше замислилася над різницею, то мені видалося, що прозаїк — це людина, яка вміє «сидіти», бо якщо людина не може «сидіти», то вона не зможе писати (мова йде про години писання, сидячи на одному місці). Це, так би мовити, більш тілесна практика, у той час як поезія — це процес, у якому ти стаєш свого роду антеною.

— Ви зараз активно пишете поезію?

— Напевно, періодами, але я ніколи не знаю, коли вони трапляться і не хочу це знати. Власне, цією позицією я виконую настанову Михайла Григоріва. Я навіть не фіксую, коли це стається, аби переживати глибший досвід та не перетворити це на рутинний труд. Це моє особисте бачення і, звичайно, я не хочу сказати, що це єдиний спосіб писати поезію.

— Трудом для Вас є саме проза?

— Багато хто б сказав, що і поезія є трудом, бо ти постійно мусиш удосконалюватись, щось читати час від часу аби пристойно римувати. Для мене поезія це як вишенька на тортику, де вишенька і визначає смак самого тортика. Це такий більш буддійський підхід до роботи, коли треба трудитись, не трудячись. Якщо ми вже говоримо про усвідомлений труд, тоді так — це проза, бо проза це вже «тілесна річ», над якою треба працювати.

— Саме Ваша прозова книга номінована на премію. Про що цей роман і як Ви над ним працювали? 

— Революція на Граніті в романі — це основна подія, яка визначає багато чого в житті героя, але й не тільки вона. Багато уваги у книзі приділено саме досвіду з дев’яностих. Цей досвід я розділила на умовно чоловічий та умовно жіночий, і саме про жіночій там навмисно йдеться від першої особи. Працювати над цим романом я почала дуже давно, ще в 2008 році (так сталося, що тоді жила сама і в мене раптом з’явився вільний час, що було незвично). Я просто почала записувати не пов’язані між собою спогади з 90-х, вони були такі більш «намацувальні»: запахи, звуки — це вже зараз усе стерлось. Якщо б я вирішила це писати зараз — 90-х у мене «в пальцях» уже немає, адже тактильні спогади й відчуття зникають із часом. Тож це, мабуть, був останній вагон у потязі, у який я ще встигла вскочити.

— Читаючи Ваш роман, я помітила, що там чимало подій, які можуть бути автобіографічними. Яка з них для Вас найяскравіша?

— Так, звичайно у книзі є й елементи автобіографії. Знаєте, узагалі я не дуже люблю книжки про те, як треба писати, але є декілька з них, які мені подобаються. Одна з них книга Стівена Кінга «On writing», де він радить писати про те, що ви знаєте, бо не треба вигадувати.

Ось приклад. У романі описаний один момент, коли українські бізнесмени приходять на зустріч з американськими спеціалістами з бізнесу. Спеціалісти починають їх учити, як правильно робити бізнес. Українські бізнесмени шоковані наївністю та нерозумінням реалій цими спеціалістами, адже дві бухгалтерії — чорна та біла — це невід’ємна частина становлення бізнесу із системою українського оподаткування. Американці радять українцям… звернутися до уряду й пояснити, що не можна ставити такі податки. Реакція на ці слова досить передбачувана — зал регоче. Для мене цей момент близький, адже я працювала перекладачем на різних конференціях, присвячених бізнесу і діловим переговорам. Там я почула багато чого цікавого, особливо про зіткнення наших старих систем та вимог часу, які озвучують люди із-за закордону.

— Ви пишете переважно про Україну, але чимдалі, то довше перебуваєте за її межами. Чи означає це, що географія подій у Ваших творах із часом зміниться? Чи отриманий запас вражень у дитинстві та юності й надалі живитиме Ваші сюжети?

— Зараз у мене є декілька творів, де дія відбувається за межами України. Якісь із них дописані, якісь ні, деякі друкувались у періодиці. За жанром вони нагадують щось середнє між оповіданням і повістю. У цих творах дії справді відбуваються у Флориді, де я довгий час жила.

— Чи реалізовуєтеся Ви в Америці як письменниця і що знають про Вас американці як про письменницю?

— На моєму факультеті всі знають про мою творчість. Справа у тім, що моє оточення — це переважно творчі люди. У Бостоні ми з приятелями та колегами друкуємо переклади з української літератури, мене запрошують публікувати і свої твори теж (у перекладі). Але якщо чесно, то переклад — це та чаша, яку я тримаю «третьою» рукою, адже дві вже зайняті роботою в університеті та творчою діяльністю.

— До речі, чи спілкуєтеся ви з місцевими письменниками, які не походять з України?

— Так, звичайно, у мене дуже багато знайомих у цій сфері. У цій країні видається дуже багато журналів, майже кожен університет має свій журнал, також є друзі, які випускають свої власні видання. У сенсі видавництв і письменності тут життя дуже бурхливе, середовище дуже змішане.

— А взагалі прості люди читають літературу? Чи обговорюють її? Чи цікавляться поезією?

— По країні дуже багато книжкових клубів, які зараз збираються онлайн для обговорення різних книг. До речі, завдяки Альбіні Поздняковій, українській письменниці та видавчині, у нас в Остіні існує український «Книжковий клуб», де ми збираємося й розмовляємо про книжки, обговорюємо їхні сюжети й намагаємося слідкувати за новинками.

— А чи в американських літературних журналах з’являються роботи українських письменників?

— Я не можу вслідкувати за всім процесом, бо він дуже великий, але загалом — так. Зараз у цій ніші працює багато перекладачів,  а саме:  Олена Дженнінгз, Оксана Максимчук, Макс Росочинський, Марк Андейчик, Рейлі Костіган та Айзек Віллер та ін. Ми з Оленою Дженнінгз підготували нещодавно публікацію, для якої переклали по одному віршу двадцяти поетів і написали передмову, орієнтуючи американського читача в українській літературі. З нами вже зв’язувався редактор та повідомив про листи від читачів, яким була цікава ця публікація. Це бостонський журнал «Spoke Seven».

— Розкажіть більше про свою перекладацьку діяльність. Із чого вона почалася та що саме Вам до вподоби перекладати?

— У порівнянні з іншими видами діяльності, якими я займаюся, переклади займають мінімальну долю часу. Я не так багато перекладаю, але якщо роблю це, то не лише через естетичні міркування, а й тому, що відчуваю, що той чи інший твір має бути перекладений, бо світ має про це почути. Це як відчуття голоду всередині, така потреба. Не так давно ми переклали з Оленою Дженнінгз «Точку нуль» Артема Чеха, яку на сьогодні вже опублікували. Переважно я перекладаю поезію і завжди це роблю у співпраці з Оленою Дженнінгз. Олена є відомою поеткою, перекладачкою та романісткою. Мешкає в Нью-Йорку.

— Хотілось би розпитати Вас щодо української діаспори в Америці. Чи маєте ви такі літературні зустрічі з українцями? Яка вона, українська діаспора, у тому краю, де Ви живите?

— Через пандемію ми стали використовувати Zoom як основний спосіб зустрічей, тож можемо говорити з ким завгодно. Я мала нагоду і честь бути запрошеною на зустрічі з різними спільнотами, деякі у Штатах, деякі в Канаді. Іноді співпрацюємо з інституціями, наприклад, із Науковим Товариством імені Шевченка, де проводять зустрічі Василь Махно і Василь Лопух. Тут у нас у Техасі діаспора «працює» досить непогано, ми робили зустріч із читачами.

— Поділіться секретом: де Ви у своєму щільному графіку знаходите час для творчості?

— Моє повсякденне життя могло б бути більш організованим у тому сенсі, що я не живу за певним графіком. Мій режим більше схожий на «сьогодні не робимо нічого — завтра робимо все». Я просто людина такого типу, тож перестала з цим боротися, а навчилася ловити хвилю. Вільний час буває на канікулах. Якось мені пощастило поїхати на острів Готланд, там знаходиться Балтійський центр перекладачів і письменників. Перебуваючи там три тижні, я встигла зробити дуже багато, навіть сама собі здивувалася. Іноді спадає якась думка, яку треба негайно записати, тож кидаєш усе і нашвидкуруч пишеш. Буває, що й на диктофон доводиться записувати, бо їдеш за кермом.

— Розкажіть про свою викладацьку діяльність. Хто є Вашими студентами в Техаському університеті?

— Студенти, які вивчають українську мову, часто є вихідцями з українських родин. Іноді ж це люди, що знають російську мову і хочуть вивчити українську для певних наукових досліджень, — наприклад, аспіранти. Стосовно літератури, то я викладаю кілька різних курсів. Є українська література (в перекладах), є східноєвропейські літератури, писані авторками-жінками. Ще я викладаю курс про фільми радянського періоду. Оскільки ці предмети йдуть у перекладі на англійську, то студенти записуються різні, не обов’язково слов’янського походження.

— Із чим пов’язано введення української мови та літератури в навчальну програму вишу далекого від нас Техаського штату?

— Свого часу сталося так, що події в Україні викликали велику зацікавленість у студентів та аспірантів і вони попросили завідувачку кафедри, аби їм знайшли викладача української мови, літератури та культури, який би допоміг розібратися у незрозумілих моментах. Вони подали на освітній грант, і таким чином я почала працювати в Техаському університеті. Українську мову в цьому університеті викладаю лише я, але на кафедрі працюють спеціалісти з різних слов’янських мов та культур.

— Із Ваших книг можна зробити висновок, що Ви політично заточена і небайдужа людина, Вам хочеться пронести свою думку. Про що Ви зараз думаєте найчастіше, що Вам болить сьогодні?

— Напевно, те саме, що й усім, — пандемія. Відчуття того, що ти нібито поставив життя на паузу, але разом із тим зараз це життя досить небезпечне — ти не знаєш, що буде завтра. Багато людей утратило роботу, із них більшість жінок. Болять також події політичного фронту в Україні та Америці.

— Хочу компенсувати попереднє запитання наступним: що найбільше радує і надихає? Що дарує відчуття надії?

— Я маю хобі — займаюся спортом, зокрема, тайським боксом. Я звикла бігати вранці. Для мене спорт — важлива складова життя. На це я намагаюся завжди заходити час, бо це мене тримає.  

— Як часто Ви буваєте в Україні?

— Як правило, намагаюся приїжджати раз на рік, іноді вдається двічі. Якщо все буде добре, то хотілось би влітку приїхати. Часто приїжджаю з нагоди виходу нової книги, на форум для її презентації.

— Ви зараз працюєте над якоюсь книгою? Чи, можливо, робите певні нотатки для наступної роботи?

— Є деякі речі, над якими я працюю, але поки що немає можливості туди зануритися через щільний графік. А ще наразі я пишу есеї, тож планую опублікувати книжку есеїв.

— В одному інтерв’ю Ви зауважили, що Вам не цікаве соціальне життя в США. Чому це так і що потрібно, аби воно вабило Вас?

— Соціальне життя буває різним; одна річ, якщо я ходжу спілкуватися зі своїми товаришами по боксу чи зі своїми колегами — це добре, це я приймаю із вдячністю. Коли я говорила про соціальне життя, то мені радше йшлося про певні соціальні маркери, як-от:  популярні серіали, свята чи футбольний сезон — маю на увазі американський футбол. У це я «вписатися» не годна.  Кажуть, що емігрантові найважче, коли в країні свята, бо це не твої свята, у тебе немає про це пам’яті дитинства.

— За яких умов Ви б повернулися в Україну? А чи було взагалі таке бажання?

— Бажання завжди є, але, правду кажучи, умови для моєї роботи зараз кращі саме у Сполучених Штатах. Мабуть, якби я зараз була в Україні, то весь час ішов би на викладання та маршрутки, і ні на що інше його б не вистачало. Утім, може, я помиляюся.

Підготувала Віра Середа

nspu.com.ua

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

 

05 лютого 2021р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів