Професор УжНУ Ігор Тодоров: Відмінність регіонів України – це нормально. Головне, аби вона не переростала в антиукраїнські погляди та дії

Доктор історичних наук, професор Ігор Тодоров лише 8-й рік живе й працює в Ужгороді. До того все життя він жив та працював у рідному Донецьку і змусила покинути рідне місто його лише російсько-українська війна.

Тим не менше, цього невеличкого терміну проживання вистачило, щоб пана Ігора в Ужгороді знало дуже багато людей. Весь цей час він викладає в Ужгородському національному університеті, впроваджує численні ініціативи, спрямовані на інтеграцію до Європейського Союзу та НАТО, він активний у громадському та політичному житті міста, звичайно ж продовжу єнаукову діяльність. Крім того, його разом з дружиною часто можна зустріти на прогулянках із песиками в центрі Ужгорода.

У цьому інтерв’ю ми попросили Ігоря Тодорова розказати читачам «Про Захід» про його життя та роботу в Донецьку, про початок війни, ментальність донеччан та закарпатців, а також про те, як людина зі Сходу України призвичаїлася до життя в найзахіднішій області країни.

«В Донецьку ми впевнено працювали над євроатлантичною інтеграцією і ворожого ставлення не відчували»

Пане Ігоре, багато років, працюючи в Донецьку,ви водночас були публічним прихильником та популязитором євроатлантичної інтеграції, хоча, як вважається, в місті чи не всі жителі виступали за союз із Росією. Як до Ваших поглядів ставилися колеги по університету, знайомі?

На це питання немає однозначної відповіді. Серед моїх колег багато хто поділяв мої погляди. Ми проводили доволі масштабне дослідження з цього питання в Галичині  і на Донбасі ще у 2000 році. Якщо пересічні громадяни мали до євроатлантичної інтеграції в основному діаметрально протилежне ставлення, ніж я, то серед еліт позиції багато в чому співпадали (а ми робили і масове опитування, й експертне) було доволі багато прихильників.

До того ж у 2005 році у нас в Донецькому університеті був відкритий Центр міжнародної безпеки та євроатлантичної співпраці – і це відбулося за підтримки тодішнього ректора, академіка Національної академії наук Володимира Шевченка. До речі, такий центр був перший і чи не єдиний, який був створений на підставі прямого договору між Донецьким університетом та Департаментом публічної дипломатії НАТО у Брюсселі. В НАТО хотіли створити такий центр і в Одесі, але ректор Одеського університету був проти. А от В.Шевченко намагався складати яйця в різні кошики.

Підкреслю, що відверто ворожого ставлення не було. Я розповідав про євроатлантичну інтеграцію навіть на раді ветеранів Ворошиловського району. Звісно, ветерани з цього не раділи, але і якоїсь ворожнечі не було. Хто дійсно займав дуже радикальну позицію, то це певні різні політичні сили на кшталт партії Вітренко. Вони під час наших заходів влаштовували пікети з бабусь, які писали антинатовські гасла, стукали по каструлях і кричали «НАТО – геть!». До речі, якраз так співпало, що у Донецьку під час одного з наших заходів був Лінас Лінкявічус, голова місії Литви в НАТО, який згодом тривалий час очолював міністерство закордонних справ Литви. Так от, він пішов до тих бабусь, поспілкувався з ними і сказав, мовляв, ви ж бачите, я не якийсь ворог, я нормальний, хоч і з НАТО. І бабуськи з ним погодилися.

Щодо ставлення знайомих, то, звісно, були й дуже негативні оцінки моєї діяльності. Навіть серед моїх однокласників. Специфічних однокласників, в яких, як кажуть, православіє головного мозку.

В цілому, як це не дивно звучить, ми впевнено працювали, і навіть після того, як за часів Януковича проголосили позаблоковість, ми все одно продовжували працювати в межах законодавства. Більше того, час від часу до мене зверталися з обласної адміністрації з проханням розповісти про наші заходи, а потім подавали це в звіти Адміністрації Президента чи Кабінету міністрів, показуючи, що тежпрацюють по євроатлантичному співробітництву.

Але по суті, після подій 2014 року Донецький університет розколовся на дві частини. Частина переїхала до Вінниці, а частина лишилася в місті і був створений університет так званої «ДНР». Цей розкол трапився лише в 2014 році чи існував і до того?

Звісно, серед моїх колег були й відверті супротивники – в жодному випадку не хочу, щоб з моїх слів склалася якась ідеальна картинка. Але й вони не вели антинатовської пропаганди, не чинили опору діяльності нашого Центру. Тобто все було більш-менш толерантно. Передусім завдяки тому, що університетське керівництво в особі ректора цю роботу підтримувало – може не дуже активно, але принаймні не заважало.

Хоча були й типові представники руского міра, як от проректорка Мармазова, яка мені особисто висловлювала своє незадоволення моєю роботою, але я завжди казав, що діємо ми в межах українського законодавства, тому причепитися не було, до чого.

Щодо розподілу, то корпуси Донецького університету, зрозуміло, лишилися там, де й були раніше. Але от наповнення зовсім інше, навіть адреса сайту університету змінилася – тепер вона закінчується на ru.

А ось у Вінниці, куди евакуювався проукраїнський Донецький національний університет, з часом він став називатися іменем Василя Стуса, що я підтримував ще у 2009 році. Коли я виступав у них на онлайн-конференції з приводу назви, то наголошував, що це дуже важливо – аби нас не плутали. Тому що є український Донецький національний університет ім. Стуса, а той університет «ДНР» – це абсолютний фейк.

До речі, мені приємно, що Донецький університет, який працює у Вінниці, має дуже хороші показники. В нещодавньому рейтингу вишів України він посів 11 місце, а в Центральній Україні став найкращим. Я дуже добре знаю, що не все там дуже просто й легко, але радий, що вони намагаються триматися і, в основному,це в них виходить.

«Партія регіонів» не хотіла, щоб Донеччина від’єдналася». Вона працювала, щоб вся Україна перетворилася на російську маріонетку»

Зараз побутує думка, що насправді сепаратистські настрої на Донбасі виникли не після Майдану, а виховувалися дуже давно завдяки зусиллям тих же росіян. Що Ви, як людина, яка жила і працювала багато років в Донецьку, можете сказати з цього приводу?

На мій погляд, у Донбасі сепаратистських настроїв до березня 2014 року не було. Принаймні, політичного сепаратизму, на відміну від Криму (а я мав можливість спостерігати, що коїлося в Севастополі останні 6 років перед Майданом), не було. Що ж тоді було? Безумовно, був регіональний патріотизм, розмови щодо того, що «Донбас корміт всю Украіну», що «Донбас нікто нє ставіл на калєні», «Донбас паражняк нє ґоніт» і таке інше. Але це ніколи не переходило в політичну площину і, як на мій погляд, це тому, що потужна «Партія регіонів», яка була сформована на Донбасі, ніколи не хотіла, щоб регіон відокремлювався. Вони якраз працювали над тим, щоб вся Україна була російською маріонеткою.

Відповідно,офіційно влада до Майдану займала, певною мірою, проукраїнську позицію. До прикладу, у вересні 2013 року прибічники вітренківців побилися з представниками молодіжного крила «Партії регіонів». Причина в тому, що молоді регіони виступали за європейську інтеграцію України. Нагадаю, що на той час процес підготовки підписання Угоди з ЄС йшов повним ходом, і офіційно до 21 листопада 2013 року країна рухалася до підписання Угоди. Відповідно, і їхня молодіжна підтримувала курс Януковича та партії. Я навіть тоді брав участь в радіоефірі разом із представниками державної обласної адміністрації з приводу євроінтеграції. І от, 31 жовтня вони розказують слухачам, як буде добре, коли ми підпишемо Угоду, які блага на нас поллються. Я вже тоді не витримав і сказав їм: люди добрі, про що ви кажете? Угода – це лише умова, навіщо людям брехати? Але настанова була така і вони її виконували.

Тож про жоден політичний сепаратизм на Донбасі не йшлося. Звісно, були й певні кола прихильників відокремлення, але вони знаходилися на маргінесі. Скажемо, ще в 2005 році була створена громадська організація «Донецька республіка». Її не зареєстрували офіційно, але саме вона почала використовувати цю символіку, триколор чорного, червоного та синього кольорів, який згодом став прапором «ДНР». Вони проводили якісь акції біля пам’ятника Леніну, на це збиралося чоловік 40-50, мешканці Донецька дивилися на них, як на міських божевільних. Ніякої підтримки сепаратизму не було.

А ось вже після перемоги Майдану, десь з 1 березня 2014 року, в мене склалося враження, що включився тумблер – почалася ота операція «Руская вєсна». Як відомо, розпочиналася вона не лише в Донецьку, а в восьми областях одночасно. Були проведені численні мітинги з великою кількістю триколорів. Я був шокований – у моєму рідному місті ніколи в житті не було так багато російських прапорів.

 І, принаймні у березні, значну частину отих масовок на мітингах складали не мешканці Донбасу, а, як ми їх називали, «русо-туристо», які масово автобусами приїжджали з Ростовської області. Це було дуже помітно. Вони не знали міста, питали, де площа Леніна – для донеччан це було якесь безглузде питання. Ми навіть робили такий тест для виявлення «туристів» – питали, котра година, а вони казали на дві години більше, бо така тоді різниця була між київським і московським часом.

Отож, політичний сепаратизм на Донбасі розпочав розвиватися саме з 1 березня 2014 року.  Я вважаю, що він повністю експортований з Росії. Водночас не можу сказати, що мешканці Донбасу були проукраїнськими. На жаль, брак ідентичності був дуже великим. Хоча молодь в більшості була толерантна до української держави. Зустрічалися й дуже активні патріоти України. Такі були й на моєму факультеті, потім з них вийшли учасники бойових дій, громадські активісти і так далі. Серед багатьох студентів побутувала думка, що їм потрібно добре знати державну мову, щоб конкурувати на рівні з випускниками київськихвишів та вишів з інших регіонів.

Що ж стосується літнього покоління, то у них проросійські симпатії, звісно, були сильніші, але навіть у них вони ніколи не переходили у площину політичного сепаратизму.

Розкажіть, будь ласка про події 2014 року. Коли ви зрозуміли, що потрібно залишати рідне місто?

На початку весни, коли все закрутилося, я все ж вірив, що держава, правоохоронні органи спроможні відстояти суверенітет, відстояти Донбас. Тим більше після такої ганебної по суті втрати Криму. Надії були небезпідставні, бо якщо на початку березня адміністрація була захоплена, то буквально через два тижні її вдалося звільнити від сепаратистів і здавалося, що ситуація більш-менш налагоджується. На жаль, сподівання виявилися марними.

Центральна влада була не готова до таких викликів, потім почалися бойові дії у Слов’янську на Півночі області з бойовиками Гіркіна. У самому Донецьку проголосили ДНР, і з міста практично зникли українські прапори. В кінці квітня було захоплене телебачення. Процес йшов і, на жаль, вже десь на початку-всередині травня виникло відчуття, що він незворотній. Для мене особисто це стало зрозумілим, коли пішов шукати виборчу комісію, щоб отримати там відкріпний талон на голосування на президентських виборах, бо в день виборів 25 травня я мав бути у Варшаві. З’ясувалося, що комісії не працюють, двері зачинені, і стало зрозуміло, що ніяких виборів у Донецьку та інших містах Донбасу, які фактично вже були захоплені, не буде. Я зрозумів, що треба негайно щось робити, бо з різних джерел знав, що перебуваю у списках бойовиків. У місто на той час зайшли чеченці, які почали тортури проукраїнських громадян.

«Мені пощастило, що саме в Ужгороді запропонували роботу»

Ви, швидше за все, могли б знайти роботу  і в Києві, і в кожному обласному центрі країни. Чому зупинилися саме на Ужгороді та УжНУ?

Тоді я написав листи своїм друзям і знайомим у західноукраїнські університети. Я мав багато контактів з колегами, регулярно їздив на конференції, форуми і т. ін. Зміст листа буво днаковим. Я звертався з питанням: якщо я буду вимушений тікати, чи допоможете мені з роботою? Втекти ж можна, але треба працювати, щоб мати якісь матеріальні ресурси для вирішення інших проблем.

То ж я написав до Львівського університету, Українського католицького університету у Львові, в Чернівці, Луцьк, Тернопіль, Івано-Франківськ та Ужгород.  Слід відзначити, що відповіли всі колеги. Писали, що знають і поважають мене, тому обов’язково якусь роботу мені знайдуть. З Ужгорода ж надійшла така відповідь: будь ласка, приїжджай, дамо повну ставку. Я запитав, як щодо дружини, на що почув, що знайдеться робота й для неї. Моя дружина все життя пропрацювала в іншому університеті Донецька, останні 10 років була завідувачкою кафедри професійних та освітніх комунікацій Донецького національного технічного університету, викладала бізнес-комунікації, крос-культурний менеджмент та англійську мову.

Можливо, мені просто пощастило, що саме з Ужгорода прийшла така відповідь, і це пов’язано з конкретною подією. На початку травня 2014-го року я був у місті в складі комісії щодо акредитації міжнародників. Після Донецька, яким вже ходили озброєні люди і було лячно, в Ужгороді все здавалося дуже добрим.

На той момент я вже добре знав багатьох викладачів в Ужгороді. Вперше на акредитацію я потрапив ще до Закарпатського державного університету в березні 2012 року. І не просто так. Мене порекомендував відомий випускник Ужгородського університету, академік Степан Васильович Віднянський. Ми з ним були добре знайомі, зустрічалися в Донецьку та Києві. А для експертизи міжнародників у ЗакДУ був потрібен експерт зі Сходу. Мене порекомендували і таким чином я познайомився з ужгородськи миколегами. Можливо, оцей чинник зіграв головну роль в отриманні запрошення на роботу саме в УжНУ.

Ви часто бували в Ужгороді до свого переїзду? Що ви знали про місто, Закарпаття загалом, про людей, які тут живуть?

Так сталося, що при всій моїй орієнтованості на Західну Україну, до Закарпаття я вперше потрапив майже в 50 років. У 2008 році через Закарпаття я проїхав автобусом в Угорщину, а у вересні цього ж року прилетів на конференцію, яку організував світлої пам’яті Ілько Кучерів, фонд «Демократичні ініціативи», мій дуже добрий давній приятель. Ось так я фактично вперше побачив Ужгород, відчув його особливість завдяки спілкуванню з Павлом Чучкою, з яким нас познайомив Ілько Кучерів. І тоді Закарпаття мені дуже припало до душі, тож на наступне запрошення приїхати експертом я із задоволенням відгукнувся.

«На генетичному рівні я сприйняв Закарпаття, як абсолютно своє»

Пане Ігоре, більшість свого життя Ви прожили в іншому кінці нашої немаленької країни. Багато хто вважає, що ментальність «східняків» і «западенців» абсолютно різна. Чи це дійсно так, на вашу думку?

Дійсно, наша країна велика і без регіональних особливостей не може бути. Це абсолютно нормально. Інша справа, що, як я казав, суттєвою відмінністю певної частини мешканців Донбасу до війни був брак української ідентичності. Але, на мою думку, саме війна сприяє консолідації українського суспільства. Тому, при збереженні регіональних особливостей, людей у різних регіонах поєднує відчуття себе українцями.

Для Донбасу, Півдня України, та й частково Києва завжди було характерним вважати, що «западенці» – це єдине ціле. Але ж волиняни відрізняються від галичан, буковинці мають свої особливості, а закарпатці відрізняються від всіх інших. Це проявлялося і проявляється навіть в електоральній поведінці, адже саме тут представники антиукраїнської ОПЗЖ потрапили до обласної, міських рад. А раніше Закарпаття часто голосувало майже так, як Донбас, за «Партію регіонів» та Януковича.

Втім, ще раз хочу підкреслити, що сама по собі відмінність – це нормально. Головне, аби вони не переростали в антиукраїнські дії, погляди. В цьому контексті мені здається, що якихось таких протиріч між різними регіонами немає. Навпаки, це багатство України в тому, що вона така велика та різноманітна. 

Чи складно Вам було звикати до постійного життя в Ужгороді?

Коли ми вперше приїхали, заїхали в Новий район (спальний мікрорайон міста – Авт.) і дружина, яка ніколи до цього ьуь не була, з жахом мене питає: це що, Ужгород? Це ж «Текстиль» (мікрорайон у Донецьку)! Звичайно, скоро вона побачила й інше місто. І вже наступного дня, коли ми гуляли набережною, вона сказала, мовляв, яка краса, яка історія, але якесь все занедбане.

Звісно, після центру Донецька, який був вилизаний, так могло здатися. Дійсно, проживши все життя у великому місті, переїхати до міста, в якому немає ні трамваїв, ні тролейбусів, немає METRO, Макдональдсу було незвично. Але з іншого боку ми відразу сприйняли це як плюс. Їздячи вже з Ужгорода до Львова, Києва, я повертаюся сюди з радістю та натхненням, думаючи про те, як тут спокійно, добре, ніхто нікуди не поспішає. Мене навіть Львів вже почав напружувати своїм ритмом. Тож до хорошого ми в Ужгороді звикли швидко. Такий спокій, природні особливості, гори поблизу, термальні води, історичні пам’ятки, безумовно приваблюють.

Але головне, це відчуття контактності з колегами, з іншими людьми, з якими перетинаєшся в Ужгороді. Тут все вирішується на каві, без поспіху, і я таку манеру сприймаю позитивно. Багато моїх друзів з Донецьку, які після початку війни переїхали до Львова, вже поїхали до Києва. Вони не зуміли звикнути до особливостей львів’ян, до пихатості та зверхності, які притаманні деяким галичанам. От на Закарпатті я з таким не стикався – сприйняття завжди було толерантним. Не випадково, що у нас в Ужгороді діє громадська організація, з якою я час від часу перетинаюся, – «Закарпаття-Донбас». Спілкуючись зі своїми земляками, які вже стали закарпатцями, я впевнено можу сказати, що сприйняття Закарпаття схоже у всіх. 

Я дуже погоджуюся з письменником Андрієм Любкою, коли він каже, що на Закарпатті присутня певна балканська ментальність. Це мені близько особисто. Я колись викладав історію західних і південних слов’ян та й моє прізвище, по суті, балканське – болгарське або македонське, а мої предки по батьковій лінії були греками, переселеними з Криму до Приазов’я. Можливо ще й тому на генетичному рівні я сприйняв Закарпаття як абсолютно своє. 

До речі, з Андрієм Любкою ми дружимо. Так сталося, що я навіть встиг його трошки повчити у Варшавському університеті в 2014 році, коли я там викладав, а він вчився у магістратурі. Тоді я зовсім не знав, хто це, що він письменник. Дізнався, хто він, вже лише тоді, коли приїхав до Ужгорода. Я прочитав все, що він написав та переклав, і мені він дуже близький ментально. Тому це ще один мій особистий місточок, пов’язаний із Закарпаттям.

Зараз, через 7 років Ви можете назвати себе ужгородцем?

Відверто кажучи, я б хотів. І моє особисте сприйняття саме таке. Навіть мої колеги в тій же Вінниці мене сприймають як закарпатця. Але я розумію, що, на жаль, на 100% своїм тут я ніколи не буду. Але з іншого боку я намагаюся інтегруватися у закарпатське суспільство. Мені здається, що в основному в мене виходить. 

«Мого Донецька більше не існує, але життя триває і не варто зосереджуватися на негативах»

Чи мрієте Ви колись повернутися до рідного Донецька?

Ще в 2014 році я для себе зрозумів, що мого Донецька вже немає і не буде. Звісно, вулиці, бульвари, будівля університету залишаться, але багато чого в сприйнятті міста залежить від людей. Ті люди, з якими я там спілкувався, мав дружні стосунки, в переважній більшості більше не живуть у Донецьку, вони поїхали.

То ж чи мрію я повернутися? Надія не вмирає. Але вже пішов 8-й рік, як я не був у Донецьку. Там залишилися батьківські могили, на яких я не був весь цей час, якась нерухомість, якісь фото, книжки, документи, які ми не зуміли вивезти. Але я реаліст і розумію, що навряд чи повернуся. Та й, відверто кажучи, Закарпаття я не хочу залишати, але колись побувати на малій батьківщині, звісно, мрія є. Звичайно, це можливо лише після нашої перемоги. В осяжному майбутньому таких перспектив, на жаль, не спостерігається. 

Я б хотів підкреслити, що трагічність ситуації залежить від суб’єктивності сприйняття. Ми намагалися 14-й рік, при всій його трагічності, сприймати як новий поштовх у житті, нові можливості. І на Закарпатті, в УжНУ, ми це отримали. Я продовжую працювати з міжнародниками, тобто займаюся тим, що й останні 25 років. В УжНУ отримав всебічне сприйняття моїх ініціатив. В 2015 році був відкритий інформаційний центр Європейського Союзу за участі тодішнього посла ЄС Яна Томбінського. Також за моєю ініціативою був відкритий центр міжнародної безпеки. Був головою спеціалізованої вченої ради з захисту кандидатських і докторських дисертацій. Крім того, я завжди намагався бути активним у громадському та політичному секторі. В кінці 2019 року вступив до партії «Європейська Солідарність» і минулого року отримав досвід у передвиборчій кампанії, був кандидатом в Ужгородську міську раду.

Життя триває і не варто зосереджуватися на негативах. Душа болить за минуле, але, на жаль, ми тут нічого не можемо змінити, тому треба жити далі.

Юрій Лівак, інтерв’ю підготовлено у рамках спільного проекту Українського кризового медіацентру та Естонського центру східного партнерства

  Надіслати другу