«Я завжди хотіла бути чемпіонкою – мене так виховували». Закарпатка Аннамарі Данча-Чундак – про сноубординг та підготовку до зимових Олімпійських ігор

Це будуть четверті Олімпійські ігри для Аннамарі, і спортсменка серйозно налаштована на хороший результат. Дизайн сноуборду вже обрала –  він буде блакитного кольору із жовтим написом бренду. 

Про себе ж Аннамарі, яка, до речі, народилася в Оноківцях Ужгородського району, каже: «Із 8 років займаюся спортом, і, певно, мене так виховували – я завжди хотіла бути чемпіонкою, навіть коли ще не знала, які саме є змагання і що таке Олімпійські ігри». 

Про те, як налаштовується перед стартом, де тренується і чому вважає, що завжди потрібно бути оптимістичною, вона розповіла в цьому інтерв’ю.

– У вас є особливі талісмани, які завжди стають запорукою успішних змагань?

– Раніше я вірила в такі талісмани – коли мені було 15-16 років, то постійно збирала своє волосся в “щасливий” короткий хвіст. Але тепер більше розраховую на себе:  готуюся до змагань, медитую та візуалізую. Тому – на старті, як на готовій події – її я вже неодноразово прокручувала в голові. Звичайно, бувають і непередбачувані моменти, але в таку мить важливо зібратися, заспокоїтися і в такому стані розпочинати змагання.

– Як налаштуватися на успішний старт?

– Перш за все, потрібно усміхатися. Ми, спортсмени, завжди рано прокидаємося – частенько о 5-6 годині. Наприклад, на змаганнях у Нідерландах уже о сьомій ранку ми мали бути готовими до старту, тому підйом у нас – о пів на шосту. Не завжди легко ввечері заснути вчасно, але в день змагань потрібно налаштовуватися тільки на позитивний настрій, не вестися на будь-які провокації і бути завжди в балансі. Коли ти в пригніченому стані, то тобі це, звісно, не вдається. 

– Як зараз готуєтеся до Олімпійських ігор?

– У квітні ще тренувалася на Буковелі (зима в Україні трохи затрималася), а в травні вже їздила до Австрії на льодовик.  У липні, наприклад, була в Нідерландах у закритому приміщенні-павільйоні – поки на вулиці +30, то всередині –  -3. У серпні – також Нідерланди, а у вересні – у Швейцарії та Австрії, на льодовиках вище 3000 метрів. 

– Чим особливі тренування саме в павільйоні?

– Для тренувань влітку така можливість взагалі чудова. Та й коли в горах, то не завжди вгадаєш із погодою – то сніг, то дощ, то можуть навіть не пустити на схил. А в закритому приміщенні таких перешкод нема, і, тим більше, це не високогір’я – організм працює легше. Але в павільйоні ми можемо тренувати тільки слалом, коротку дисципліну, тому що так дозволяє довжина схилу. 

– Чим відрізнялися перші Олімпійські ігри від останніх, в яких ви брали участь?

– До декрету я двічі брала участь в Олімпійських іграх, а після декрету – один раз.  Мені здається, ніби я зовсім різна людина протягом цих двох періодів – і, звісно, за той час змінилися і тренерський склад, і атмосфера в команді.  Уперше на Олімпійські ігри в Канаді я потрапила останньою і випадково, тому що Швейцарія замість двох дівчат відправила тільки одну – звільнилася квота, а я була наступною в черзі. Тоді мені виповнилося тільки 19 років, і така подія здійснила заповітну мрію. Та й ставилася я до всього легше і трохи з юнацьким максималізмом – тому, напевно, й показала свій найкращий результат. Мої другі Олімпійські ігри проводилися в Сочі, саме в час Майдану, тому ці змагання були для мене важкими морально – ми не могли не відслідковувати події, але на старт теж потрібно було виходити. Я також брала участь в Олімпіаді в Південній Кореї – тоді була повністю готова і максимально налаштована на результат, але зробила помилку. Можливо, страх відіграв значну роль, мимоволі з’явилася невпевненість, тому я впала. На таких змаганнях помилку не пробачають.

– Як потім аналізуєте помилки?

– Стараємося відразу виправляти помилки. Вони ж, насправді, систематичні, просто ми раніше могли щось недогледіти. Зараз я знаю всі свої помилки і стараюся їх виправляти. І що більше працюю над ними, то стаю стабільнішою. Тому й добре, що почала підготовку рано – є час попрацювати над технікою, а в жовтні вже вдосконалюватиму швидкість із паралельних дисциплін (коли двоє їдуть водночас). Я тренуюся з хлопцями з нашої команди –  вони завжди сильніші та швидші, тому стараюся їх наздогнати і сподіваюся, що така практика зробить мене більш  впевненою цього сезону. Інколи буває страшно, що можу повторити схожу помилку, але таких думок краще просто уникати.

– Чим відрізняється ваш другий період після декрету від першого? Що саме змінилося?

– Коли я народила дитину, то в мене з’явилася інша мотивація і, відповідно, інші цілі. Якщо ти належиш тільки собі, то все сприймається зовсім не так. А вже із сім’єю, з дитиною, ти вже не одна, від тебе залежить ціла ланка людей. Коли я залишала дитину вдома, з мамою або чоловіком, то вони теж мене мотивували, щоби я працювала і вдосконалювала свої навички. 

– Як виглядає ваш тренувальний день?

– Коли вдома, то тренуюся або на стадіоні, або в залі, або займаюся плаванням. Зазвичай це дві години фізичного навантаження щодня. Під час зборів тренуюся протягом 3-4 годин на снігу, і після цього ще виділяю час для звичайної фізичної підготовки, пробіжки, розтяжки, а також відновлення – усе для того, щоби наступного дня знову бути в хорошій формі. 

– Як кожна складова фізичних навантажень допомагає вам досягати успіху саме в сноубордингу?  

– У мене є конкретний список фізичних якостей, які я повинна мати. На стадіоні бігаю 10 разів по 200 метрів – це моя змагальна програма: серце, легені  працюють саме в такому ритмі. Коли ж нема снігу, то в будь-якому разі потрібно готувати організм до майбутніх навантажень. У тренажерному залі я підкачую м’язи, а плавання розвиває легені, тому що в горах розріджене повітря – у результаті може не вистачати кисню. 

– Чи важливо працювати з різними тренерами?

– Звісно, кожен тренер звертає увагу на різні речі – наприклад, на техніку або на концентрацію. Тепер ми стараємося фокусуватися на нашому здоров’ї, приділяємо час відновленню – і це завдяки новому тренеру в збірній України. А взагалі – вчитися потрібно завжди і від кожного. Восени зі мною і ще двома спортсменками зі США та Нідерландів працював тренер-австрієць – так я відчула зовсім інший підхід і змогла порівняти, як функціонують інші команди.

– Як себе дисциплінуєте?

– Я завжди маю дотримуватися свого плану – у мене є щоденник, у якому прописані чіткі цілі. Вела його завжди, щоби не тримати все в голові, а прописувати важливе на папері – так краще сприймається. І якщо за тиждень не виконую свої завдання, то можу на вихідних тренуватися. Легко себе мотивувати, коли любиш те, що ти робиш, і коли знаєш, що потрібно робити. 

– Яке для вас ідеальне співвідношення тренувань і відпочинку?

– Найкраще для мене – тренуватися 5 днів, а в суботу та неділю відпочивати із сім’єю. За цей час я встигаю відновитися. Та й протягом тижня потрібно знаходити баланс. Наприклад, я можу тренуватися три дні, у четвер мати заняття з плавання – відповідно, трохи відпочити – і в п’ятницю виконати вже сильніше фізичне навантаження. 

– У 2019 році ви вибороли срібну медаль на чемпіонаті світу. Тоді ж з’явилося дуже багато уваги від медіа, тому ви навіть казали, що на деякий час відсторонилися від соціальних мереж. Наскільки сильно відчувають спортсмени тиск від усього, що їх оточує, перед змаганнями та після них? 

– Тоді так склалася ситуація, що в перший день змагань я фінішувала шостою, і це вже був дуже хороший результат – раніше на чемпіонаті світу мала тільки 14 місце. Але змагання на цьому не завершилися, тому я намагалася не відволікатися. Звичайно, коли медіа багато пишуть, то ти в це занурюєшся і розумієш, що від тебе щось очікують. Звісно, це важко, тому такий тиск потрібно перебороти і сфокусуватися на результаті. Особливо перед самими змаганнями потрібно просто “вимкнутися”. Раніше я звертала увагу на соціум та медіа, тому потім просто не залишалося енергії. 

– Що складніше – здобути нагороду чи підтвердити цю нагороду на наступних змаганнях?

– Тут так само – від тебе щось очікують. Але потрібно завжди починати з чистого листа – кожен сезон, кожне змагання. От коли завершуються самі змагання, тоді ми й бачимо, хто став чемпіоном. 

– Чи спілкуєтеся з конкурентами?

– Якщо говорити про українську команду, то, звісно, на змаганнях – ми конкуренти. Тим не менше, не забуваємо про те, що ми представляємо свою країну за кордоном, тому стараємося підтримувати спортивну дружбу. Щодо іноземних конкурентів – усі підписані одне на одного в соціальних мережах, завжди слідкуємо, хто і як тренується, і коли, наприклад, у мене є будь-які питання, особливо пов’язані із COVID-ситуацією, то я можу спокійно написати будь-якому спортсменові або тренерові. Так само і в мене запитують – у Буковелі цього року кубок Європи, і всім цікаво, як там проходять змагання. 

– Чи плануєте ви в майбутньому тренерську діяльність?

– У мене підростає донечка – вона теж вчиться кататися на лижах, тому все можливо. Поки що я відчуваю в собі потенціал – ще не все показала, хоч і є найстаршою в українській команді. Але в світовій практиці це нормально – одній спортсменці-австрійці 45 років, а вона дотепер успішно виступає. Поки маю силу і натхнення, то змагатимуся й далі.

– Яка ваша головна ціль?

– Тепер – Олімпійські ігри. Нарешті всі пазли мають скластися докупи.  

Валерія Шебела, спеціально для Varosh