Чому військові люблять котиків? Олександр Шершун “Мер”

А ще – один з організаторів фестивалю середньовічної культури "Срібний Татош", натхненник створення скульптури кота в лицарському обладунку у Хусті, та й взагалі, може розповісти про історію Закарпаття, його музеї та туристичні родзинки чимало цікавого.

А зараз 36-річний Сашко – оператор Роти ударних БпАК ББС 82 ОДШБр. Він добровільно мобілізувався до ЗСУ в лютому 2024 року, попередньо обравши підрозділ, де хотів би служити. Зараз працює на Покровському напрямку, хоча за час служби побував у Запоріжжі, на Харківщині, Луганщині, а також на Курщині та Сумщині.

Чому Сашко не хоче читати коментарі у соцмережах, про кулінарні батли з побратимами та поради для тилу – читайте у нашій розмові з серії “Чому військові люблять котиків?” про життя військових на передовій.

 

“Я б собі не пробачив, якби не пішов служити”

 

— Як ти потрапив до 82-ї ОДШБр?

— Мобілізувався у лютому 2024-го, це було для мене свідомим рішенням. До того я досить довго обирав підрозділ – розглядав варіанти служби в Третій штурмовій та інших бригадах. Але в анкеті 82-ї бригади мені сподобалась покроковість процесу, і найважливіше – я зідзвонився безпосередньо з командуванням, щоб з’ясувати всі кроки. Тодішній ротний, а зараз виконуючий обов’язки командира батальйону, чесно сказав: “Система рекрутингу в Україні поки не працює як треба, але я обіцяю – якщо вирішиш йти до нас, то ти тут й будеш”. Так і сталося. До речі, тепер уже вона працює нормально. А тоді через 199-й навчальний центр ДШВ я потрапив сюди. Факт того, що командування дотримало свого слова, є для мене дуже важливим.

— Яким для тебе був початок повномасштабного вторгнення?

— Це був дуже важкий період. На 22-й рік було заплановано багато проєктів по моїй безпосередній роботі – масові заходи в місті, співпраця з виробничими спілками, грантові проєкти. Все було продумано, прописано, сплановано. Зрозуміло, що війна “висіла” в повітрі, але коли 24 лютого почалося повномасштабне – все змінилося. До міста приїхала велика кількість вимушено переселених людей, довелось організовувати гуманітарний штаб у Мукачеві.

До грудня 2022 року я був повністю поглинутий роботою з розв’язанням проблем де поселити, як нагодувати людей, що опинилися у біді, чим, зі свого боку, допомогти волонтерським організаціям у місті, які проробили просто фантастичну роботу. З кінця 2022 року, я почав серйозно замислюватися над мобілізацією і підбирати варіанти. 

— Що мотивувало піти у військо?

— По-перше, там уже служили мої друзі. На початок березня один з них, Тарас Гайдук, вже був “на щиті”… Тарас був для мене прикладом, тож його смерть стала наче якимось зобов’язанням. Я б собі не пробачив, якби не пішов служити. Коли бачиш, як руйнується Оріхів, як стирали з землі Вовчанськ, як виглядає спалене прикордоння Сумщини і те, що відбувається на Донбасі – розумієш, що приєднавшись до війська зробив правильний вибір.

— Не пошкодував про свій вибір за цей час?

— Ні. Є певні моменти, які дуже важко співвідносяться зі службою – особисте життя, спілкування з батьками, проведення часу з ними. Рідні ставляться з розумінням, але я розумію, що їм важко. Це, напевно, найжорсткіший момент служби. 

Але мені дуже пощастило – я зараз працюю в найкращому колективі в моїй трудовій кар’єрі. Дуже різні люди за віком та географією, але у всіх спільні погляди та бажання перемогти.

“Коли помирає хтось із побратимів – помирає частина тебе”

— Які були перші враження від служби?

— Перші враження були “вау”. Я починав служити на відносно спокійному запорізькому напрямку, де бачив, на що спроможні “бомбери”, і думав: “Та ми їх розірвемо!”. Був шалений запал і адреналін. І захоплення від команди, до якої потрапив.

— Що найважче на війні?

— Коли помирає хтось із побратимів – помирає частина тебе. Я не з тих людей, які можуть це забути і відпустити. Коли ти служиш з настільки світлими, розумними людьми – частина з них мобілізувалася в 19 років і всю молодість провели тут – це дуже важко переживати. Це таки найважче.

На другому місці – спостерігати, як руйнуються наші населені пункти. Але це цегла, це можна відбудувати, а от людей ти вже не повернеш.

— А що найлегше?

— Переїзди. Я раніше дуже не любив переїжджати. Зараз навчився вкладати речі і створювати максимальний комфорт на мінімальному просторі.

Ще одна неприємна штука – читати новини з дому. Іноді складається враження, що ми застрягли десь у 2018-19 році, коли війна “десь там”, бо люди живуть вирішенням тих самих проблем, що й тоді. Хоча насправді є виклики набагато актуальніші і небезпечніші. 

— Ти згоден з тезою, що “на Закарпатті війни немає”?

— Для частини населення вона є. Є волонтерські організації, багато людей із регіону служить, врешті, йдуть похоронні процесії за військовими “на щиті”. Проте для іншої частини людей війна “десь там”. Вони бачать її лише тоді, коли пишуть матюки під постами про ТЦК. 

І окремий вид “насолоди” – читати коментарі про відключення електроенергії . Просто вже не хочеться таке читати. Але розумієш, що ти воюєш за безпеку, зокрема, і цих людей.

“Всі хочуть швидких простих рішень, але їх, на жаль, не буває”

— Чи хотів би повернутися після війни на посаду радника міського голови?

— Напевно, так.

— Які поради місцевій владі ти міг би дати, з огляду на свій військовий досвід?

— Допомагати військовим і вже зараз думати про їхню адаптацію, якісну інтеграцію до цивільного життя. Їх треба шанувати, але не няньчитися з ними, як з неповноцінними. 

А ще – подбати про психологічне забезпечення. У нас величезна проблема з психологічною підтримкою, як на фронті, так і в тилу. На фронті, коли ти постійно в русі, ти на цьому не зациклюєшся. А коли відходиш й розумієш, що потрібна швидка і якісна психологічна допомога, то її недостатньо.

І найважливіше завдання – повернути людей, які виїхали за кордон. Ми зіткнемося з катастрофічною демографічною кризою.

 Яка найбільша проблема в Україні на твій погляд? Після росії, звісно?

—  Всі хочуть швидких простих рішень. Їх, на жаль, не буває. Коли нема швидких рішень, всі дуже швидко розчаровуються і починають вірити в конспірологічні теорії – видко запалюються і швидко вигорають. Це вигорання призводить до неадекватних дій, поширення неперевіреної інформації, саботажу непопулярних, але необхідних процесів. Мобілізації, наприклад. Це лише грає на руку ворогові.

Синергія дисципліни та мотивації

— Ваш загін побував на багатьох напрямках… Де було найважче?

— Найважчим був початок Курської операції. Вона була дуже ефективна, дуже вдала, але два-три тижні ми не мали зв’язку з рідними – не працював Старлінк, не було доступу до інтернету. Ця ізоляція була важкою. 

Для когось Курська операція була психологічно важка в тому плані, що воювали не на своїй території. У мене та більшості колег було усвідомлення: ми переносимо війну на територію ворога, щоб він не нападав на наші. 

Вже коли ми виходили з Курської області, то в момент перетину кордону було оце відчуття, що на рідній землі легше дихається.

Після виходу з Курщини. Фото з архіву Сашка Шершуна

— На твою думку, військові сьогодні тримаються на дисципліні чи на мотивації?

— Більше на мотивації. На чистій дисципліні далеко не заїдеш. Люди почнуть ламатися і психологічно, і фізично. Вони мають розуміти, що роблять. У нас, слава Богу, є синергія дисципліни і мотивації.

“Ми влаштовуємо кулінарні батли”

— В тебе позивний – “Мер”. Це через посаду радника міського голови, яку ти обіймав до мобілізації?

— Ну, спочатку був позивний “Радник”, але на БЗВП я дуже ефективно вирішив кілька побутових проблем та інші моменти на харизмі. Усі в навчальній роті сказали: “Який ти радник? Ти – мер!..”. Так і залишилося.

— Чи допомагає тобі твій фах історика і гіда на фронті?

— В комунікації допомагає. Я цікавився іншими регіонами України – це дає ширше розуміння контексту. Освіта історика помічна, бо колегам треба пояснювати очевидні речі про нас, про ворогів, про минуле. Завдяки досвіду в екскурсійній справі є вміння доступно й просто все пояснювати.

— Дозвілля на війні – яке воно? 

— На дозвіллі дуже багато стрільби (усміхається). Багато вчишся у колег – є люди, які фантастично готують, працювали в ресторанах, керували технологічними лініями. Влаштовуємо кулінарні батли (усміхається). Плюс є запити з малої батьківщини – деякі проєкти консультую в міру своїх можливостей.

На хобі якісь, на жаль, немає часу. Раніше досліджував історію рідного краю, але зараз психологічно вигораю і, банально, не дуже хочу це робити.

“Ресурсів мало, не всі хочуть воювати, але альтернатив немає”

— За що ти особисто борешся на цій війні?

— За майбутнє своїх і не лише своїх дітей та внуків. У мене їх ще нема, але я не хочу, щоб вони цим займалися. Хочу, щоб це закінчили ми. 

— Чого тебе навчила війна?

— Що росія розуміє, на жаль, лише силу. Це історично доведено. Якщо ми зараз не дамо їм міцно по зубам – війна буде повторюватися далі. Я розумію, що ресурсів мало, що не всі хочуть воювати, але альтернатив немає.

— А чому навчило військо?

— Майже навчився водити (усміхається), треба ще права дістати. Самодисципліна. Трошки простіше почав ставитись до людей і ефективніше використовувати доступний час.

— Три поради закарпатцям від Сашка Шершуна?

— Не опускати руки. Не вірити в легкі сценарії і легкі рішення. Більше вірити в себе, в своїх близьких і в свою країну.

Бліц-питання для військового: 

— Що має рости на місці Кремля?

— Нічого. Там має бути випалена земля, посипана сіллю.

— Який найсмішніший позивний тобі зустрічався?

— У нас є побратим із позивним “Бекап”, і якось одразу, коли він нам його озвучив, ми почали придумувати альтернативні: “Тік-Ток”, “М-Так”, “Ролс-Ройс”, і зараз коли у розмові ми в жарт кажемо, що поїде “Джек-Пот”, то всі знають, що це “Бекап”. За рік було десь 100 + синонімів!

— Де найкраща кава?

— На Закарпатті.

— Твоя впізнавана фраза?

— “Бажаю міцного, шляхто”. До речі, в чатах майже всіх відучив матюкатися. У нас звертання “панове” та  “шляхто” – загальноприйняті.

— Чому військові люблять котиків?

— Я люблю котів, бо вони нищать паразитів – гризунів. Миші у війську дуже погана штука, тому що гризуть все: кабелі та інше. А коти – дуже розумні, хитрі створіння.

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.

Зоряна Попович, Varosh

Фото з архіву Сашка Шершуна

 

27 жовтня 2025р.