Ранкова кава. Перемога з Тетяною Адамчук

Чи є у вас в шелтері кавомашина і як починається ранок?

Так, маємо кавомашину. Ми її принесли з дому, бо зрозуміли, що дуже треба закарпатські традиції треба втілювати і у притулку. Раніше бігали у найближчу кав’ярню. Поставили також вендорний автомат, де кожен може собі купити каву. У нас не тільки багато переселенців, але є і релоковані підприємства поряд (одне виробляє твердопаливну сировину, інше - полікарбонат).

Переселенці здебільшого п’ють чай, а кава в них – це дуже великі горнятка, на які мені дуже дивно дивитися. Вони просто запарюють каву кип’ятком.  

Якісь гастрономічні звички все-таки жителі притулку перейняли від закарпатців?

Важко сказати. Скоріше відмінності. Не розуміють наші кнедлі, кажуть на них  «білий, голий або варений» хліб :) Не можуть зрозуміти, з чим його їсти. Якщо ми на природі звикли варити бограч, то у них часто – це пшоно з томатною пастою. І дуже жирна їжа. Якось я купила телятину, приходжу з Дастору, хвалюся, по акції купила.  А вони мені кажуть: нічого, нічого ми смальцю додамо :)

Ми намагалися познайомити наших мешканців із закарпатською кухнею. Зробили бограч-паті у перший місяць війни, принесли котел, самі варили.  Гості поїли, сказали, що непогано. Але якщо вони хочуть тут залишитися, думаю, треба якось такі ознайомчі акції робити. Планую запросити Мілу Козловську з лекцією-дегустацією, в якої є сайт «Культурна спадщина Закарпаття», де можна переглянути локальні рецепти.  

Коли ми відкривали у нашому притулку освітній клас, то першим уроком була історія Закарпаття. Хочеться, щоб люди хоч трохи розуміли, куди вони приїхали.

Чому ти вирішила взагалі займатися волонтерством?

Це не було рішення, це було як снігова куля. Почалася війна, в голові думки- щось треба робити. І ми почали просто робити, ми задумувалися над тим, які наслідки і скільки це триватиме. Робили і вчилися заодно, познайомилися з дуже багатьма людьми, які теж хотіли допомагати. Це був дуже цікавий час, коли не було можливості зупинитися і обміркувати. Всі ж спочатку думали: це ж не триватиме до Паски…

Довго так думали?

Думати не було часу. Пам’ятаю, як запросила Таню (Тетяна Черешня, одна з організаторок притулку) запросила. Нам треба було прибрати 4 поверхи для заселення. Зрозуміла, що сама не впораюся. Їду, бачу Таня стоїть на світлофорі. Пишу їй СМСку: «Ти не хочеш допомогти нам поприбирати, але треба взяти все своє». Так вона прийшла і залишилася надовго.

Я вчора думала, що нас сподвигло. Дуже давно, років 10 тому, читала книгу, «Соловей», авторка Крістіан Ханна. Про жінку у Першу світову війну, як вона прагнула жити і яку мала мужність і силу духу. На мене книжка справила дуже сильне враження і, мабуть, це запустило весь процес у цей час.

Чимало закарпатців у перші дні, місяці війни виїхали. Не було такого бажання?

Взагалі не було. Навіть пропонували молодшому сину 14 років виїхати до старшого, який вчиться закордоном. Не хотів ніхто.

Чому?

Тут наш дім, а там ми, чесно кажучи, нікому не потрібні. Ми відбулися тут, сформувалися. Якщо буде дуже нагальна потреба їхати, але поки що ні. Люди їдуть, коли критична ситуація.

Яким був перший твій день повномасштабної війни?

Я встала зранку, син мав йти до школи. Пригадую, що смажила сирники, паралельно читала новини в інтернеті. Читаю: війна, війна. Виходить молодший і каже: «Мама, війна!» Чоловік виходить: я йому кажу, війна почалася. А він мені: «Досить читати фейкові новини, я не спав до 4 ранку, все було добре». Так, кажу, після 4 все і почалося. Було незрозуміло, що робити. Страху не було. Перший страх відчула у 2014 році, коли виходиш, дивишся на небо і думаєш: невже таке може бути. Зараз вже інакше. Пригадую, чоловік сказав, що у нас три собаки, купи корм, бо його не буде. Я пішла, закупила цілий багажник. Далі- у магазин, де була величезна черга. Дзвоню старшому, а він спросоння: «Як війна, не може бути!». Увечері я сказала чоловіку, що їду завезти ковдри та подушки, які в себе позбирала, бо повідомили, що прибувають біженці. Повезла у приватний ліцей «Гірчичне зерно», який першим почав збирати допомогу.

Наступного дня з подругою пішли теж речі відвозити, у школу №2, там ми ще сортували. Чоловік запропонував: «У мене є ідея, у нас є база. Може б ми на цій базі почали розміщувати біженців, коли буде заповнене місто?»  Але вже 26 лютого ми перших переселенців прийняли. Їх до нас привезли з вокзалу. Це була молода пара з двома котами, яка плакала через наші закарпатські ціни. Вони зрозуміли, що у них грошей навіть на 2 ночі не вистачить, коли приїхали поселятися у санаторій «Синяк». Згодом вони виїхали в Румунію, хлопець вступив в університет.

Скільки у вашому притулку залишилося з тих, хто приїхав у перші дні війни?

Вже небагато, може 10 від сили. З перших -- це сім’я із Запоріжжя: жінка з двома дітьми з мамою і свекрухою.  Малому було 4 місяці, а старшому сину - 12 років. Вони поїхали назад в Запоріжжя, мама сумнівалася, чи це вірне рішення. Коли вона на початку до нас прибули, думали, що це буде на 3 дні. Так і казали, але залишилися на кілька місяців. Малий Артемій у нас зробив перший крок, отримав перший зуб, сказав перше слово. У Спочатку у нас був потік людей з вокзалу: приїжджали, привозили, поселялися, виїжджали, ми не розуміли, де ніч, де день. Дзвінки тривали цілодобово. У мене з того часу телефоні записи контактів: «волонтер, «волонтер звідти.», «привіз матраси», «поселення 3 березня» і тд. Після 8 місяців потоку людей, я перестала запам’ятовувати імена людей. Може людина представитися, а я вже не пригадаю. Раніше такого не було.

Зараз ми жителів притулку намагаємося якось інтегрувати у суспільство. Запустили проект соціального підприємництва. Але як людей просити чи спонукати до праці?  Вони не хочуть, сподіваються, що вони завтра поїдуть додому. Адже, якщо почнуть працювати, то це обов’язки.

Історії ваших переселенців, які найбільше запам'яталися.

Багато всього було, особливо вже другий раз переселенці. Ці люди вже не мають страху. Вони вийшли, покурили. Питаю, що сталося. У нас більше нема дому, кажуть. Вони вже все виплакали і були готові до таких подій. Не знаю, як вони з цим усім живуть. Мали будинок великий, новозбудований, де встигли пожити два дні і його не стало.

Приїхала також до нас сім’я з 3-тижневим малюком. У нього не було документів, ми допомагали робити. А ще були не зовсім чесні і порядні люди. Наприклад, один приїжджий виявився зі статтею про зґвалтування, інша, харківчанка, зі справами про крадіжки. При цьому на мене писала заяву, що я її обікрала. Приїхала до нас поселятися у дорогому брендовому спортивному костюмі. Досі дзвонять із їхніх соціальних служб, шукають її, бо батько хоче записати дитину на себе. А жінка ще заявляла, що дитину вкрали і хотіла писати про нас, які ми погані.  Тоді руки опустилися. Ми вирішили, що це такий виклик, який треба пережити і рухатися далі. Після того ми більш ретельно почали дивитися, хто у нас поселяється.

Зовсім різні люди приїжджають. Нещодавно попросилася сім’я: мама, бабуся, дитина і собака - китайська хохлата, звуть Живанши, у народі Ванька. Мама дівчини виявилася членом Спілки художників України, сам дівчина – відома фотографка, переможниця різних виставок. Люди різні живуть. Є такі, що у 15 років не може прочитати назву на етикетці прочитати, є хтось з кількома вищими освітами.

Якось приїхав хлопчина, виявився електриком, а нам якраз треба було майстра. То він нам зробив усе! Ремонтував навіть побутову техніку, яку викидали. Був чоловік з Краматорська, привіз жінку і дитину,  щоб відправити закордон. А сам повернувся вивозити звідти людей, знав територію добре. Ще одного хлопця мама нам залишила, коли виїжджала закордон. Йому 18-ть і його не випустили. Влаштувався вже на роботу.  

За ці місяці які вчинки людей тебе вразили?

Дуже велика згуртованість українців. Ми всі взялися допомагати. Спільно з тими, з ким ніколи не була знайома. Ми всі змішалися, схід і захід. Це зовсім інше життя.

Були вчинки, які неприємно вразили. Ніхто не чекає подяки, але очікує як мінімум людського ставлення. Наприклад, ми вимушені у притулку ввести плату за їжу, яку ми докуповуємо. До нас приходять і кажуть, що це комерція, бізнес, чому ми маємо за це платити. А ви ніколи не задумувалися над тим, що ці всі 8 місяців ми платили? Але це людям нецікаво.  Ми не беремо гроші собі, у мене є всі чеки, на кілька тисяч у тиждень ми купуємо молочну, кисломолочну продукцію, овочі, свіже м'ясо. Ми заклали у цю суму ще й зарплатню поварам, посудомийки, яка працює на кухні. Йти на кухню і робити роботу ніхто ж не хоче. Харчування у притулку двічі на день, у дітей також полудник. До 18 років харчування безкоштовне. Маємо якось виживати. Ми повинні допомагати, але не забувати, що ми у себе теж є.

Як у тебе з’явилися собаки?

Собаки у мене були завжди. Перша сімейна - це мальтез. Їх двоє тепер. Рік тому на день народження отримала у подарунок  бордер –колі. У мого чоловіка ніколи не було собак, це для нього певний виклик, але він звик. Деколи приходжу додому, а він питає, чи знаю я, де лопата. Це сигнал, що треба йти, замітати сліди за Йолкою, яка легко на газоні може викопати яму. То я йду закопую, травичкою закидаю.  

Мої діти кажуть, що я можу сваритися на дітей, але не на собак.

До речі, у наш притулок ми беремо всіх тварин, яких ніхто не хоче брати. У нас і коти, і собаки різні. Якось дзвонять нам: не селять з песиками, візьмете? Так, кажу. І ту приходять дві бійцівські собаки. Господарі запевнили, що вони дуже добрі. Так і жили в кімнаті, хоча спочатку ми їх повели на вулицю.

 Чоловік допомагає у твоїй волонтерській діяльності?

Я без нього ніяк би не впоралася. У разі чого я йому дзвоню, приїжджає допомагає. І якщо треба когось за якусь провину виселити з шелтера. Я трохи боюся, коли така конфліктна ситуація. Ми виселяли за п’янку людей і коли людина неадекватна. Але я не сама у шелтері: ще Таня, а також дружина чоловікового брата- Наталія. Я більше координацією займаюся, адмініструванням. Таня і Наталя допомагали багато по облаштуванню притулку. Наталія весь час хотіла, щоб постільна білизна була однакового кольору, а Таня як в дитячому таборі складала подушки трикутничками і рушники ледь не лебедями :)

Без команди я б сама не потягнула, ми підтримуємо одна одну, підштовхуємо, коли треба. Одному це було важко. Не знаю, як витримала моя сім’я. Я весь час була у притулку, за себе забула, за дім. Мама якось запитала, чи допомогти чимось з переселенцями.  Кажу, краще прийди до мене додому. А там квіти вже лежали у горщиках. Я забула про них. Як і про себе, непомита голова - кепку одягнула і все. А переселенці приїжджали і казали: мене на манікюр запишіть і скажіть, де можна на укладку піти. Тоді я зрозуміла, щось роблю не те і почала потрохи займатися собою і сім’єю.

Родина, до речі, не протестувала, що мама опікується не домом?

Чоловік - ні. Молодший син тяжко це сприймав, бо звик, що я вдома. Я завжди була домогосподаркою, він приходив додому -- свіжий обід, вдома чисто і все прибрано. А тут мами постійно нема. Дзвонить, а я не можу говорити.  Складно реагував.  Старший на той момент перебував у Празі, там вчиться. Але він відчував це все психологічно та емоційно: у нього була кровотеча з носа, боліла голова, він не міг вчитися. Поставив собі програму повітряних тривог, і якщо на Закарпатті щось було, а ми ще не брали трубку, то шукав, де приліт.  Потім приїхав на два місяці, заспокоївся.  

Йде зима, багато коштів не тільки на їжу, але й на комунальні послуги. Як впораєтеся з утриманням притулку?

Намагаємося, просимо у донорів різних, щоб нам якось допомогли. Обіцяли сонячні панелі. Хочемо, щоб нам також змінилися вікна, це плюс в енергозбереженні. Минулого року ми відмовилися від газу, електрики вистачало. На початку небайдужі люди принесли обігрівачі, але м ї вже віддали.  Сподіваємося, що нам хтось допоможе. Своїми силами плануємо справитися теж. Якось почула фразу, що не треба інвалідизувати ВПО, вони вже адаптувалися, можуть працювати, їх треба трошки штовхати.

Чи віриш ти у Перемогу і що дає підстави вірити?

Те, що на цьому етапі війни дуже всі згуртувалися, всі сили направили на те, щоб перемогти. Ми розуміємо, що це дійсно війна. У 2014 році не всі це уявляли. Ми розуміємо, навіщо це нам треба, яка ціна свободи. Історія показує, що жити вільно набагато краще.

Не шкодуєш, що зайнялося волонтерством?

Ні, ні секунди не жалкую. Це не дає шансу поганим думкам, не маю сили та часу читати новини. У мене є робота, намагаюся у 24 години якось вкластися.

Яким ти бачиш Ужгород і Україну після війни. Чим займешся потім?

Думаю, що буду продовжувати. Зрозуміла, що моя особиста допомога потрібна. Скільки це займе часу, скільки триватиме війна, не знаємо. Потім треба людей ще реабілітувати, роботи вистачає. Ужгород завжди був космополітичним містом. Сподіваюся на те, що ужгородці зможуть прийняти переселенців, у  нас не буде конфліктів. Ми зможемо подружити одних з іншими залишимося європейським дружнім містом.  

Традиційне питання Ранкової кави про каву. Яка вона у тебе?

Забагато дуже багато кави: перше – класичне еспресо без цукру, і ще 3-4 мінімум упродовж дня. І може бути капучіно увечері. Чоловік свариться зі мною, але це не допомагає.

Давно такий ритм?

Було менше -- 2-3. Минулого року я почала багато ходити на прогулянки. Виходила з маленькими собаками, вони білі пухнасті, доки помиєш-посушиш після прогулянки, це півтори години. Відколи з’явилася бордер - колі, я спочатку відвожу сина до школи і йду гуляти з нею до парку. До нас вирішив приєднатися чоловік, йому сподобалося. Проходимо небагато, десь 1,5 км. Потім п’ємо каву в Меделіні, а перед виходом -  вдома. Далі він їде на роботу, то я вже собі замовляю третю каву. А далі - ще цілий день.

«Ранкова кава. Перемога» ZAHOLOVOK.COM.UA публікує серію інтерв‘ю з людьми, з якими варто поговорити саме про перемогу. Адже вони до неї причетні, як, зрештою, і всі ми.

Ірина Бреза, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото Наталії Боднар

 

19 жовтня 2022р.