"Публічний капітал поставив на службу добрій справі". Андрій Любка — про автівки для ЗСУ та творчість під час війни
Книгу закарпатського письменника Андрія Любки презентували в Харкові. Написана вона ще до початку повномасштабного вторгнення, друком вийшла навесні, сам автор нині не займається літературою, бо весь свій час спрямував на волонтерство — купує авто для армії. Як публічність допомагає збирати гроші для ЗСУ та чи повертатиметься Любка до літератури — розмова з письменником.
Про презентацію книги в Харкові
Це бажане повернення до минулого життя. Воно вже не таке, як колись було, бо тепер завжди, коли про щось думаєш, на споді є думка: наскільки це зараз важливо, говорити про книжки? Мені здається, що у Харкові це важливо. Проводити тут культурні заходи — це маніфестувати, що ми тут є, нас не зламати
Мені все ще здається, що ми можемо займатися культурою і зустрічатися на фестивалях лише тоді, коли закінчиться війна. Зараз ніхто не може розслабитися, і будь-яка фраза може бити авдиторію в сльози. Ми дуже надломлені, і я думаю, що багатьом людям, які приходять на такі заходи, важливо просто побачити знайомих, побачити, що ми живі.
Мені здається, що це краще позиціювати, як зустріч людей: приїхали, поговорили, зустрілися й один одного обійняли, бо кожен розуміє, що це може бути останнє наше побачення і зустріч. Це додає певного драматизму події, але це важлива подія.
Про книжки для військових
Це класно. Сьогодні ми хотіли подарувати книгу військовому, він сказав: "Я хочу купити цю книжку. Я хочу підтримати українську культуру." Це такий спільний процес, він таких, бо у кожній родині є той чи інший військовий.
Це частина нашого середовища. Війна дуже сильно нас змінила, ми просто ще не вміємо це висловити, можливо, що колись — це й буде завдання письменників: вловити цю грань і описати її.
Про волонтерство й творчість
Наразі планів повернутися до літератури немає. Мені подобається те, що я роблю, і те, що можна показати якийсь конкретний результат. Я буду писати книжки після нашої перемоги. Я дуже скучаю за цим способом життя та роботи — це моє. Сподіваюся, що перемога буде швидко, і я зможу надолужити, а поки я збираю теми, факти, ідеї, людей, біографії, щоб мати про що писати.
Мій план — підтримувати армію, допоки є сили і є змога. Скільки треба, стільки й будемо працювати, кожен на своєму місці. Поки є актуальні автівки, можливо потім ця актуальність зміниться і потрібно буде інше, ми перемикнемося, можливо, на дрони.
Цифри — це умовність. Це просто кінець року: давайте 100 до кінця року? Але кожна машина має свою історію, і вона не №98 чи №67, вона одна, і ми знаємо, кому ми її передали. Ми знаємо цю людину, на якому напрямку вона воює, ми з нею чатимося і питаємо: як справи, що треба? Це такі персональні історії, а не цифри — в цьому важливість. Конкуренції із Жаданом (письменник Сергій Жадан також допомагає армії шукаючи та купуючи авто на фронт — ред.) не виникало. Мені здається, це така гра з доданою сумою — ми не збираємо 100 і 100, ми збираємо разом 200. Це круто.
Про першу машину для ЗСУ
Люди, до яких я звернувся, переслали мені значно більше грошей, і ми змогли купити дві машини. Постало питання: кому передати? Я заглибився в цю тематику, і пішло-поїхало. Так склалися обставини. Мій письменницький внесок є в певній публічності, що я можу це зібрати. Я думаю, що це правильно — поставити оцей надбаний літературою публічний капітал на службу добрій справі. Якщо воно виходить, то було б не правильно зараз зупинитися і писати книжки.
Мова йде про бажання людей допомогти, я в цій історії певна емблема, посередник. Це велика кількість людей, команда. Я, як письменник, зшиваю цих людей: які просять допомоги з фронту, і людей, які крутять гайки.
Про поїздки на передову
Там, де пройшла лінія фронту, тих міст не існує. Важко уявити, як туди повернуться люди, як туди повернеться життя. Вочевидь, деякі населені пункти взагалі зникнуть з мапи, деякі будуть перезасновані. Це такі шрами, які, на жаль, коли бачиш часто, вони перестають вражати.
Важливіше те, де люди, які жили в цих понівечених будинках, і чи захочуть вони повернутися після перемоги. Це питання до літератури, не до волонтерів. Я думаю, що після війни, хтось будуватиме, а робота письменника буде в тому, щоб слухати історії людей.
Суспільне Ужгород
До теми
- «У кожного з нас є страх, я теж боявся. Але життя людей, за котрих відповідаю, важливіші за страх…» Історія бійця 128-ї бригади Романа
- Мирослав Білецький: "Релокація в нашу область продовжиться і після війни"
- «Війна – це жахливо! Але коли є чокнутий сусід, який вирішив побикувати й поставити себе вище, ніж є, доводиться воювати…» Історія бійця 128-ї бригади Володимира
- Гумові човни, фіктивні шлюби й переодягання: історії кордону
- «Коли наші штурмовики дізналися, що їх прикривала одна гармата, то були вражені. І дуже вдячні…» Історія бійця 128-ї бригади
- «Найкраща нагорода для мене – щоб усе це закінчилося, я повернувся додому і зайнявся землеробством…» Історія бійця 128-ї бригади Івана
- «Най ся журить цар Ірод, ми ся не журімо!»: як здавна колядували у селах під Говерлою
- "У поїздках на фронт наїздив більше, ніж за все життя до цього". Історія закарпатського волонтера Костянтина Черкая
- 58-річний боєць 128 ОГШБр: «В Афганістані я був окупантом, то зараз службою в ЗСУ компенсую це – сам воюю з окупантами…»
- «Колеги з інших областей розповідали, що знаходили вибухівку навіть у чаї»
- Питаю полоненого: «Ти чого сюди прийшов?» «У мєня крєдіти, надо погасіть»
- «При заході на позицію я брав 6 блоків води вагою 54 кг плюс броню, зброю, боєприпаси… І з цим вантажем ішов пішки 3 км…» Історія бійця 128-ї бригади
- «Дивитися на війну через екран гаджета та працювати під звуки вибухів – це дві різні реальності, які ніколи не перетнуться». Історія рятувальника Андрія Кречка
- Моя закарпатська сорочка: історія студії традиційної вишивки «Косиця»
- Мисливці за бронею та авіацією. Закарпатські нацгвардійці тренуються нищити техніку ворога
- “Винну історію Закарпаття” презентували в Ужгороді
- «Під час штурму російський танк підібрався метрів на 50, позаду були два БТРи з ворожою піхотою. Але ми добре їм всипали…» Історія бійця 128-ї бригади Роберта
- Футбол на милицях. Як закарпатський ветеран без ноги очолив першу в Україні футбольну команду спортсменів без кінцівок
- Три місяці від ідеї до реалізації: на Закарпатті ветерани ЗСУ заснували крафтове виробництво
- "Бути прикладом для молодого покоління та захищати їх": історія військового 128-ї бригади Петра Мотринця
До цієї новини немає коментарів