Паски, писанки та кукуци. Етнограф Василь Коцан про традиції Великодня на Закарпатті

Закарпаття — унікальний край, де ледь чи не кожне село має свої обряди, пов’язані з Великоднем. Хтось пече “кукуци” та “зозульки”, а хтось навіть не прикрашає паску. Хтось дарує писанки, а хтось ворожить на нареченого.

Про традиції святкування Великодня у різних регіонах Закарпаття ми поговорили з Василем Коцаном, доктором історичних наук, директором Закарпатського музею народної архітектури та побуту. Він спеціалізується на дослідженнях народних костюмів та вишивок, а також обрядовості.

— Я виріс у сільській місцевості, у селі Великий Раковець колишнього Іршавського району. Мої рідні дотримувалися традицій святкування Великодня, Різдва, Трійці, Благовіщення… І зараз це все я хочу залишити на згадку відвідувачам Ужгородського скансену.

Якщо наші діти не будуть знати традицій своїх бубусь та дідиків, то вони забудуть своє коріння і своїм дітям не передадуть. А це — родова пам’ять і відповідь на питання “Хто ми?”

Вербна неділя: шутки, мицьки та котики

За народним звичаєм підготовка до Великодня починалася за тиждень, з Вербної неділі. Традиційно цієї неділі люди йдуть святити гілочки верби, які називаються по-різному — “шутки”, “шутьки”, “мицьки”, “бирьки” або “котики”.

Після освячення найстарший чоловік у родині обов’язково торкався шуткою плеча кожного члена родини, бажав здоров’я. Про це були цілі окремі приповідки, як-от “не я б’ю, верба б’є, за тиждень Великдень”.

Освячені гілочки тримали цілий рік у хаті, десь у шафі, наприклад, або у хліві за герендою — дерев’яною балкою, яка тримає стелю.

Викидати їх не дозволялося, а якщо це і робили, то найчастіше з метою комусь нашкодити, наворожити злого.

Також вважалося, що гілочка верби, поряд із стрітенською свічкою, має силу рятувати від блискавки та грому. Для бойківсього регіону — це Міжгірщина, Воловеччина і аж до Ужоцького перевалу (Гусний, Волосянка) — було характерно “розганяти грозові хмари” освяченими гілочками. Цікаво, що вже нижче Кострина такого обряду немає.

У долині Тересви, навіть частково у Тереблянській долині на Хустщині, засушені гілочки верби разом із шкарлупою свяченої писанки обов’язково закопували у першу борозну під час орання. Або перетирали це все майже на порох та додавали у зерно ярої пшениці, яку засівали. Казали, що від цього буде кращий урожай.

Перемелені на порошок “котики” додавали у їжу дітям, якщо вони хворіли. Вважалося, що за відсутності ліків це може допомогти.

Свячену вербу жінки також використовували і під час випікання паски. Коли замішене тісто кисло у великому дерев’яному кориті, то його накривали шматком тканини, а зверху ще моя бабка ставила гілочки, скріплені цим тістом аби воно добре викисло, а паска добре спеклася і не потріскалася.

Страсний тиждень: покрокова інструкція на кожен день

Тиждень перед Великоднем — Страсний тиждень — був чітко регламентований. Було розподілено, хто які справи, та коли по господарству має виконувати

Понеділок був останнім днем, коли можна було побілити хату. Жінки прибирали у хаті, а чоловіки мали зробити порядок по ґаздівству — у хлівах, дроварні.

Вівторок пов’язували з водою. В цей день треба було все вимити — одяг, скатертини, рушники тощо. У вівторок зазвичай все село було біле. Всюди на плотах та ґанках сушилися та вивітрювалися подушки, перини та інша тканина з хати.

Чоловіки ж мали сходити до місця, де одна вода стікала в другу, тобто потічок впадав у річку. Там вони набирали воду в маленьку канточку, молилися. Цю воду використовували вже у четвер для миття, часто з монетками, на багатство.

Середа не мала окремої спеціалізації, але це був останній день, коли можна було щось робити по господарству, наприклад, прибирати. Максимум, ще у четвер до обіду можна було швидко щось зробити.

Четвер у народі мав кілька назв — Страсний, Чистий або Живний четвер.

В цей день після обіду в церкві виноситься Плащенниця і починається Страсті Христові. Саме у четвер деякі господині печуть паску. Хоча у деяких районах це роблять також і у суботу.

В цей день проводять також обряд з вербовими гілочками, не обов’язково освяченими. Подібні обряди є і на Стрітеня, на Тройцю, на Івана Купала тощо.

Господарі ставлять у воду або глину стільки гілочок, скільки є членів у родині. І протягом 2-3 тижнів дивляться, як вони поводяться — якщо котрась гілка засохне, то вірили, що той член сім’ї, якому вона належала, може померти у цьому році.

П’ятниця — день, коли нічого не можна було робити, хіба що малювати писанки.

Десь з 30-х- 40-х років вже жінки могли у п’ятницю пекти колачі (тіста), але не хліб чи паску.

В п’ятницю не можна їсти, навіть тим, хто не тримав піст весь час. Окрім тих категорій, які не могли обійтися без їжі — діти до 5 років, старі, хворі та немічні.

Субота була робочим днем. Жінки пекли паски та готували кошик для освячення, а чоловіки поралися по господі та розпалювати для випікання паски піч.

Як спекти добру паску: секрети господинь

У день, коли жінки пекли паску, чоловіки з самого рана мали заготовити дрова для розпалювання печі, наколоти тріски. На Великоберезнянщині нам розповідали, що перші тріски обов’язково ставилися у формі хреста.

Розпалювання печі — це окрема процедура, треба було уважно стежити за процесом.

Пригадую, як ми з татом кидали у піч шматок паперу чи газети — якщо він горів, то не можна було класти туди паску пектися, бо вона б згоріла. Цей шмат паперу мав тільки тліти. Коли температура була підхожою, то кликали жінок з пасками.

Паску жінки замішувати вдосвіта, поки не зійшло сонце. Поки чоловіки поралися біля печі, жінки валяли тісто, готували прикраси — плели “коси”, ставили хрестики, квіточки, пташки. Цікаво, що традиції прикрашання паски різнилися у різних куточках Закарпаття.

Гуцули на Рахівщині, наприклад, клали тільки один хрест по центру. Але могло бути і п’ять, що нагадувало розташування куполів традиційної п’ятикупольної гуцульської церкви. На Рахівщині паску змащували медом, а у нас, на Іршавщині, збитими жовтками.

Традиції випікання самих пасок теж різняться. Гірська частина Іршавщини — Довге, Лисичово, Кушниця пекла солодку паску, а вже нижня частина — Білки, Великий та Малий Раковець — просту, як хліб, і навіть зверху нічим не прикрашали, ні хрестиками, ні квіточками.

Лемки (Великоберезнянщина, Перечинщина) пекли солодкі паски, а на Рахівщині — і такі, і такі. Нерідко таке бувало, що невістка, яка прийшла з іншого району, сварилася через це зі свекрухою — кожна хотіла свою.

Паски робили порзні, тобто ті,  у приготуванні яких використовувалися масло, яйця.

Але одна з пасочок мала бути пісна — тільки на муці та воді. Це не пов’язано з традицією, а з практичністю господинь, які не ризикували давати в руки щось порзне тим, хто неохоче тримав піст. Тож цю пісну пасочку діти з’їдали ще в суботу.

Я дуже любив у дитинстві з’їсти окраєць цього свіжоспеченого хліба, щедро политого олією та присипаного сіллю. Так смачно!

Серед долинян Закарпаття (Хустщина, Іршавщина) зберігся такий обряд. Паску клали пектися дві жінки, одна подавала, інша розправляла у печі. Обидві мали бути одягнуті в гуні та мати вовняні рукавиці. Перед тим, як поставити в піч першу паску, обидві господині ставали на коліна на гуні і молилися, аби паски добре попеклися.

Хоча в гунях і було дуже парко, але терпіли, бо була приповідка “щоб було стільки грошей, як ворсинок на гуні”.

Процес випікання займав годину-півтори. І при цьому в печі пекли все, що треба було на святкування, наприклад, м’ясо або калачі, які у нас називають “рудик” або “завиваник” з горіхом, сиром, лекваром.

Випікати було непросто, бо весь час доводилося стежити за температурою і зважувати, у яку частину печі ставити той чи інший продукт.

У піч навіть клали сушитися насіння соняшника, дині, гороху, тингириці (кукурудзи). Це зерно потім обов’язково клали у кошар та йшли святити, а потім насіння давали з’їсти тваринам у господарстві — коровам, волам, коням, курям тощо, окрім свині.

Пасок пекли багато — головну, яку святили, маленькі для дітей і навіть з вишкрібок — пасочки для худоби.

• Рецепти паски класичної та з сухофруктами від закарпатських господинь та кондитерок
• Рецепт паски типу Панеттоне від закарпатської кондитерки Олесі Бубич

Великдень — час розваг для дітей

Цікаво, що на Гуцульщині та гірських районах пекли для дітей спеціальні тістечка у формі пташечок. З цим пов’язаний інший обряд, який досі зберігається у Богданській долині.

На Великдень рано, на 5 чи 6 годину діти до 10-11 років йшли на таке собі щедрування по хатах. І говорять при цьому “Чи чуєте чи спите? Дайте кукуц чи яйце”.

Кукуц — це та “пташечка” з тіста. Дітям також дарували горішки, яблука, гроші — дуже рідко.

На Міжгірщині робили “зозульки”, але тут діти вже не йшли щедрувати. У Синевирі, Колочаві пекли великі “зозульки” на 20-30 см, очі яких робили з квасолин. А у селах вище — Рекіти, Репинне — були менші за розміром фігурки зірочок, півників, когутиків та випікалися у окремих бляшаних формах.

Підготовка до освячення: кошари та пасківники

Кошари для пасок масово з’явилися десь у першій половині 19 ст. До цього часу їх не було, тому носили святити все у великих рушниках, скатертях, а також бесагах — подвійних сумках, які перекладалися через плече. У передню бесагу ставили головну паску, яку всі їли, а в задню — маленькі пасочки для дітей та худоби. Всі інші продукти ставили у окрему тайстрину.

Гуцули взагалі мали окреме начиння — пасківник — круглу дерев’яну посудину з кришкою, яку декорували різьбленням, тисненим орнаментом, інкрустовані соломкою тощо. На Воловеччині, Свалявщині, Іршавщині, Виноградівщині були великі плетені з лози кошари діаметром більше метра. Його несли дві людини.

Окрім паски обов’язково освячували сир, варені яйця, масло, крашанки та м’ясо, як от пікницю чи шавдарь. Також ставили зубчик часнику та трошки солі. За святковим столом використовували тільки цю освячену сіль. Залишок не викидували — згодовували худобі.

Також до звичайного набору кошика додавали і регіональні страви. Моя бабка готувала “ковпак” — збиті та випечені на сковорідці 7-10 яєць.

Десь освячували перемолотий буряк з хріном. На Рахівщині садили багато гороху, тож його теж обов’язково несли до церкви.

Традиції освячувати алкогольні напої ніколи не було, це з’явилося вже у радянський період.

Наввипередки до хати: із кошиком — і за стіл

Всюди зустрічається обряд, за яким люди змагалися, хто швидше добіжить з кошиком до хати. Хоча конкурували не всім селом, адже у людей, які жили поруч з церквою був географічний привілей, а «сурдиками» (кущами) села — хто швидше дійде до свого краю села.

Ніс святити паску чоловік — старший у хаті. Якщо не було чоловіка, то тоді несла найстарша жінка. Чоловік же першим заходив у двір, кланявся тричі “Христос воскрес”, а всі, хто йшли за ним відповідали “Воістину воскрес”. Потім ставив освячений кошик на стіл, всі молилися та сідали снідати.

Господар мав поставити хрест на паску — рукою або ножем. Мій тато ще вишкрібав маленькі шматочки з 4 боків паски («навхрест»).

Першою їли паску, кожен мав взяти по шматочку. Залишки не викидали, а висушували на сонці. Після Тройці її можна було перетерти на порошок і додавати дітям у кашку тощо.

Після того, як всі вдома поїли, то можна було йти в гості. Навіть якщо в одному дворі було 2 сім’ї, то все рівно спочатку їли кожен в себе, а вже потім сходилися до старшини.

Померлих на сам Великдень не поминають, для цього є наступна — Томова неділя.

Молодіжні святкування Великодня: танці та ворожіння

Святкування Великодня тривало 3 дні. Це були неробочі дні, люди ходили одні до одних у гості — до родичів, до хресників.

А молодь на ці три святкові дні збиралися біля церкви і гралися в різні забави. На Гуцульщині був окремий великодній танець. Хлопці й дівчата формували пари (їх могло бути 20 й більше), ставали в коло один навпроти одного. І вони від пари до пари мали по колу передавати маленьку дівчинку.

Дівчата на виданні в цей час ворожили на писанках. Вони ставали у коло і малювали умовну карту села — де Верхній та Нижній Кінці, присілки тощо. В який бік покотиться писанка, то з того боку буде її чоловік майбутній.

У понеділок хлопці дарували дівчатам писанки та поливали їх водою, а у вівторок — навпаки. До цього є дуже багато фольклору — різноманітних пісень та примовок.

Не всюди на Закарпатті є Поливаний понеділок: Ужгородщина, Берегівщина, частина Іршавщини поливаються на Юрія — 6 травня.

Галина Гичка, Varosh

Фото: Тарас Вовчин

  Надіслати другу