«Наш екіпаж пережив пряме влучання «Граду» й підрив на протитанковій міні, але ми всі живі-здорові й продовжуємо бити ворога…» – боєць 128-ї бригади

Володимир, механік-водій самохідної артилерійської установки, уже вдруге в 128 ОГШБр. Вперше він служив за контрактом із 2016 по 2020 рік, пройшов зону АТО-ООС, а в кінці лютого минулого року сам прийшов у військкомат і попросився в свою частину. Один із старших синів бійця зараз вчиться в сухопутній академії на артилериста, ще один також служить у 128 гірсько-штурмовій бригаді. Дома на Прикарпатті Володимира чекає дружина й троє малолітніх дітей, тобто чоловік мав підстави не йти в ЗСУ, а залишитися дома з сім’єю. Проте він пішов на війну.

– Я не міг не піти, адже маю бойовий досвід, який дуже згодився в перші тижні війни, – каже Володимир. – Якби не це, не знаю що було б зі мною й екіпажем. Наша машина пережила пряме влучання, але всі вціліли, встигли відбігти. По нас тоді випустили чотири пакети «Градів», і коли реактивні снаряди почали вибухати все ближче, я зрозумів, що не встигну вивести машину. Ми відбігли вбік, а через кілька секунд – пряме влучання й детонація боєкомплекту…

Були й інші небезпечні моменти. Після відпрацювання по ворогу ми поверталися з вогневої позиції й підірвалися на протитанковій міні. Врятувало те, що їхали на швидкості й зачепили міну краєчком гусянки, тому вибухова хвиля пішла назовні, а не всередину машини. Я тільки почув неприємний скрегіт металу, а далі потужний вибух. За секунду промайнула думка, що це, напевно ворожа дрг (диверсійно-розвідувальна група) пальнула з гранатомета. А далі нічого не пам’ятаю. Пізніше командир розповів, як усе сталося. Він сидів на броні біля мого люка, його викинуло вибуховою хвилею. «Лечу з машини й бачу, які в механа великі очі. А через секунду він летить через мене…» Це мене викинуло у відкритий люк. Я впав на землю, зразу підхопився й на адреналіні побіг до якоїсь хати. Перша думка – тільки б встигнути сховатися, щоб мене не взяли в полон. Але довкола було тихо, і я поступово прийшов до тями. Розпізнав місце (до пункту призначення залишалося 500 метрів) і пішки пішов до своїх. Потім у мене діагностували опіки рук і обличчя, зламаний ніс і тріщину в нозі. Ми тоді вижили, мабуть, завдяки чиїмось молитвам.

Зі свого бойового досвіду механік-водій самохідної артилерійської установки бачить, що в росіян усе ще набагато більше боєкомплекту, вони його не шкодують.

– Ми зробимо 4 постріли, а по нас 50 – 60 у відповідь, – каже Володимир. – Більшість неприцільно, ми стріляємо набагато влучніше і ефективніше – два танки зі своєї гармати підбили, кілька БМП, по бліндажах постійно вдало працюємо.

Після поранення Володимир відбув на лікування й зміг трохи побути дома – в с.Шешори на Прикарпатті.

– Бачив багато молодих людей, котрі чомусь не йдуть у ЗСУ. Здорові бугаї, люблять поговорити, як ненавидять росіян, помахати кулаками після випивки, а як до діла – сидять дома. Із нашої вулиці, яка має близько 50 хат, на війну пішли чоловіки з трьох хат. Це неприємно. Я вважаю, що якщо на твою землю прийшла біда і ти справжній чоловік, то твій святий обов’язок встати й піти захищати. Я зробив саме так…