"Кожні 7 секунд — «приліт». Боронив «Ромео» — найгарячішу точку". Військовий — про бойове хрещення у Донецькому аеропорті

Нині він — старший сержант 81-ї окремої аеромобільної бригади ЗСУ. Розказує: потрапив на летовище на Різдво, 7 січня. До цього, каже, бойового досвіду не мав. За оборону аеропорту у 2015 році Олександр Пічкар був нагороджений орденом "За мужність" III ступеня. За десять років після оборони Донецького аеропорту Олександр полишав військо лиш на чотири місяці — лікувався. Зараз воює в районі Часового Яру. Вдома, на Закарпатті, каже, на нього чекають дружина та син.

Про останні і найзапекліші бої у Донецькому аеропорті десять років тому, про товаришів, яких втратив, а також про своє ставлення до наймення кіборги — військовослужбовець розповів Суспільне Донбас.

У мирному житті військовослужбовець Олександр Пічкар був будівельником. Коли розпочалися бойові дії на сході України, пішов добровольцем. Каже: на його мотивацію вплинув Майдан.

"Я духом цим був насичений: я готовий був йти, брати якусь саперну лопату і всіх вбивати. Коли Майдан був, я на Майдані не був особисто, дивився пряму трансляцію. Стоячи зі сльозами на очах дивився, як БТР штурмує людей. І після цього у мене перевернулося все в душі", — згадуєе військовослужбовець 81-ї ОАЕМБр Олександр Пічкар.

 

В Донецький аеропорт у складі 80-ї бригади потрапили, згадує, на Різдво, 7 січня.

"У нас були позиції сама гаряча точка була називалась — "Ромео". За мною Петро Полицяк, хлопчина, який теж заслуговує навіть бути героєм. Володимир Бузенько народний герой України — оце ми троє стояли", — розповідає Олександр Пічкар.

"Було мінус 24-27 градусів, радіостанції не заряджаються. Противник вже настільки знахабнів, що вів вогонь із танка прямо зі злітної смуги — і в нас кожні сім секунд "приліт". Був сильний мороз і вода вся позамерзала. Береш трішечки льоду у руки, зігрів — накапало в кружку, ледве-ледве випив. Вогнище не можна було розпалювати. Там де в нас була кімната обігріву, то було десь мінус 12. У нас медик, герой України Ігор Зінич, коли набирав ампулу в шприці, то вона просто замерзала".

 

В Донецькому аеропорту Олександр отримав свою першу контузію.

"Я виглянув із-за посту, щоб передивитись периметр чи є там противник, і просто — вибух. Я думав, що я лев, і готовий продовжувати бій. Але насправді, як показало, я потім ще в лікарні три тижні лежав — контузія. Я чотири роки капався", — розповідає військовий.

 

За оборону аеропорту Олександр був нагороджений орденом "За мужність". Досвід, здобутий тоді, знадобився під час повномасштабної війни, говорить боєць.

"Люди бачать людину, яка вже трішки щось пройшла, тобто вони вже довіряють. Я вже на посаді командира роти логістики, особовий склад мені довіряє, ми виконуємо різні завдання і по евакуації техніки, і копання окопів. Особисто я вважаю, що кіборги на даний час — майже всі військовослужбовці, які боронять країну. Оце вони теж заслуговують", — зазначив Олександр.

Вдома, на Закарпатті, на Олександра чекають семирічний син та дружина.

 

22 січня 2025р.