"Хотілося, щоб говорили не про розбомблений театр, а про історію і відновлення". Як працює "театр без даху" з Маріуполя

Чоловік Олени, Ігор Китриш, також працює у Донецькому академічному обласному драматичному театрі міста Маріуполь. Після початку повномасштабної війни акторська родина дев’ять днів і дев’ять ночей жила в костюмерному цеху. Вони встигли виїхати за один день до влучання російської бомби в будівлю театру, яке сталося 16 березня 2022 року. За даними агенції AP, кількість загиблих може сягати 600 людей.

На основі власних реальних історій частина команди театру, релокованої в Ужгород, створила виставу "Маріупольська драма". Теперішній керівник театру, Геннадій Дибовський, зізнається: грати комедії зараз морально не дозволяє совість, тож обрав для театру напрям психологічної драми. Саме таку виставу-трилер "Косметика ворога" театр покаже сьогодні, 24 лютого, на сцені київського Театру на Подолі.

Суспільне Культура поговорило з директором та акторами театру про репетиції у коридорах і вистави у фоє, гастролі Україною і світом та виставу, яку грають при світлі — "серце в серце", "очі в очі".

"Усе залишилося в Маріуполі"

Керівник театру, Геннадій Дибовський, родом із Донецька. Рідне місто головний балетмейстер Донецького національного театру й заслужений діяч мистецтв України змушений був залишити ще у 2014 році. У Краматорську Донецької області працював як член колегії від Управління культури, а також як представник компанії Karabas.

"У 2014 році я запитав у керівника хору імені Верьовки, як довго вони вже не були на Донеччині. І він сказав, що 20 років. Тож я робив усе, щоби Донеччина — Маріуполь, Покровськ, Краматорськ, Слов’янськ — не залишилася осторонь культурних маршрутів", — розповідає Дибовський. У 2018 році він також посприяв тому, щоби в Бахмутському коледжі мистецтв відкрили хореографічне відділення (після початку повномасштабної війни коледж релокували до Кам’янця-Подільського, куди переїхав і Геннадій).

Дибовський став директором у січні 2024 року. До цього театром керувала режисерка й акторка Людмила Колосович — її призначили на посаду з травня 2022 року, коли роботу вирішили відновити в Ужгороді.

Новина про відновлення театру застала акторське подружжя Олени Білої та Ігоря Китриша, коли вони вже влаштувалися на роботу в Чернівецький музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської і пропрацювали там місяць. "І тоді ми просто поїхали у свій театр", — каже Олена Біла.

До Ужгорода доїхало не так багато працівників театру — до 15 людей, якщо рахувати разом із членами їхніх родин. Усе майно, транспорт і апаратура залишилися в Маріуполі. У жовтні 2022 року акторам передали хіба що їхні трудові книжки. "Ми не підтримуємо контакт ні з ким, хто залишився в Маріуполі", — уточнює Олена Біла.

Поки Італія обіцяла допомогти з відбудовою українського драмтеатру, росіяни почали зводити на руїнах власну будівлю для міських видовищ. "Якщо я почну стежити за тим, що відбувається зараз, то ми не зможемо рухатися в майбутнє. Настане час — і ми поставимо запитання всім, хто і що робив для того, щоби зберегти театр. І кожен, хто був у Маріуполі до повномасштабної війни і хто поїхав, дасть відповідь", — коментує Геннадій Дибовський.

"Маріупольська драма"

Прем’єра вистави з такою назвою відбулася до півріччя з дня бомбардування Донецького театру в Маріуполі, 16 вересня 2022 року. Постанову на основі справжніх історій маріупольців створив головний режисер Мукачівського драматичного театру Євген Тищук, а п’єсу написав Олександр Гаврош на основі інтерв’ю-сповідей акторів. Наприклад, з Оленою Білою говорили протягом семи годин.

"Атмосфера цієї вистави була дуже важка, — згадує Геннадій Дибовський. — Актори просто виходили зі сльозами на очах. І я зрозумів: треба щось змінювати. Акторам я сказав: «Ви вижили для того, щоби розказати людям правду. Колись ми зіграємо цю виставу як свідчення в Гаазі. А поки ми не маємо жалітися». Тож ми переробили початок і фінал, і вистава зазвучала по-іншому, більш впевнено. І пішов ніби зворотний процес: тепер актори кажуть, що вистава має для них терапевтичний ефект, а глядач дякує, що маріупольці не зламалися і рухаються далі. Ми граємо цю виставу при ввімкненому світлі — серце в серце, очі в очі".

Вистава "Маріупольська драма". Донецький академічний обласний драматичний театр, м.Маріуполь

"Люди, які не були в Маріуполі й не втратили, можуть нам поспівчувати, вислухати, але вони не можуть пережити це за нас, вирішувати за нас, що ми відчуваємо. Тож постановка є для нас є таким собі психологічним виговоренням, — ділиться Олена Біла. — За початковою концепцією, у виставі мали бути лише наші особисті речі, які ми привезли з Маріуполя, лише наші відео і фото з телефону. Не було жодного фото з інтернету. Коли над цією виставою ми вже почали працювати з Геннадієм Борисовичем, то додали панорами Маріуполя до його розбомблення — чи всі знають, яким він був? — і після знищення міста. Також ми додали більше не плачу, а боротьби: навколо багато горя, але ми продовжуємо жити".

Рукавички Олени Білої, що стали реквізитом для вистави "Маріупольська драма". Донецький академічний обласний драматичний театр, м.Маріуполь

Реквізитом у виставі стали рукавички Олени; чашки, якими акторська родина користувалася, коли переховувалася в костюмерній під час бомбардування міста, а також магнітик, на якому зображений театр у Маріуполі. У виставі грає і син подружжя, Матвій. Реквізитом для нього став плюшевий бегемотик — його ровесник, якого подарував дідусь на перший день народження 13 років тому, розповідає Матвій.

Син народився в театрі, каже Олена. З батьком Матвія, Ігорем Китришем, вони познайомилися ще тоді, коли вчилися в Харківському національному університеті мистецтв імені Котляревського. В Донецькому театрі Маріуполя грали більш ніж 20 років: прийшли туди працювати ще тоді, коли він не мав звання академічного (отримав його 2007 року).

Матвій у виставі "Маріупольська драма". Донецький академічний обласний драматичний театр, м.Маріуполь

Першим глядачем вистав був син Матвій, якій зіграв свою першу епізодичну роль ще у шість-сім років. Костюми до шкільних свят йому шили працівники костюмерного цеху театру, а вдома Матвій репетирував — просив маму й тата йому підіграти та ставив вистави разом із друзями.

"У виставі «Маріупольська драма» Матвій розповідає і про своє улюблене місце в театрі, і скільки вистав він дивився. Глядач сміється на моменті, коли він каже, що міг дивитися всі ці вистави безкоштовно", — каже Олена Біла.

Вистава "Маріупольська драма". Донецький академічний обласний драматичний театр, м.Маріуполь

В Маріуполі акторська родина залишила квартиру, про яку довго мріяли і не так давно придбали. Перед початком повномасштабної війни саме робили там ремонт. Тепер від квартири залишилися лише ключі, й Олена зізнається — вже не знає, чи варто на щось збирати і про щось мріяти: "Це дуже страшно — жити без мрії".

Подружжя із сином зараз живуть у гуртожитку в Ужгороді. Коли тільки приїхали, доводилося утрьох тулитися в одній кімнаті, а зараз уже мають окремий блок. Поряд живе багато переселенців зі Сходу.

Після приїзду в Ужгород було настільки багато справ, що відновлюватися було ніколи, додає акторка. Сина влаштували онлайн у харківський ліцей. Такий формат навчання дає змогу час від часу їздити на гастролі.

"Театральний Рамштайн"

У січні 2025 року театр привіз "Маріупольську драму" в британський Манчестер. Перед будівлею театру Home протягом тижня було написано слово "Діти" — як перед Маріупольським театром на момент влучання російської бомби. У Великій Британії показали шість вистав за п’ять днів — з аншлагами, каже Геннадій Дибовський.

Донецький театр у Маріуполі з гастролями у Манчестері. Донецький академічний обласний драматичний театр, м.Маріуполь

Коли театр виїжджає на гастролі за кордон, на вистави приходять і українці з діаспори, й іноземці — приблизно 50 на 50, каже Геннадій Дибовський: "Діаспора Манчестера розділена, я це відчув. Попри це до нас на виставу прийшло і старше, і молодше покоління. Вони постійно проводять мітинги й збирають гроші на допомогу Україні".

Здебільшого на закордонних гастролях працюють із синхронним перекладом. Утім, казуси в розумінні іноді трапляються. "В «Маріупольській драмі» є така сцена, де мама з сином спілкуються: «Прильот — отвєтка», «прильот — отвєтка». І люди чомусь починають сміятися: виявилося, вони просто не розуміють, що означають ці слова. Тож треба було додавати пояснення, що «прильот» — це коли стріляють, а "отвєтка" — постріл у відповідь", — наводить приклад директор.

"На один із показів прийшов заступник посла з дружиною, — згадує Олена Біла. — Вона плакала, а наприкінці підійшла до нас і сказала: «Дякую, що ви приїхали та говорите про це, бо ми дуже далеко від України, а люди впевнені, що війна закінчилася й українці вже можуть повертатися додому»".

У Манчестері театр збирав кошти на відбудову "Охматдиту", який російські війська обстріляли 8 липня 2024 року. Такий формат збору донейтів називають "Театральним Рамштайном". З "Маріупольською драмою" збираються у тур Європою, зокрема у Францію, Італію, Швейцарію. Разом із постановою возитимуть виставку про Маріуполь:

"Дуже важливо, щоби у Європі побачили, що війна просто у них на кордоні, та відчули, які страждання зараз переживає Україна, щоби ставилися до проблем сусідів, як до своїх", — коментує Геннадій Дибовський.

"Театр без даху"

Зараз Донецький театр із Маріуполя не має стабільної репетиційної бази. Останні свої вистави — "Віднесені вітром", "Мину Мазайла" — ставили в коридорах і фоє Закарпатського театру імені братів Шерегіїв: просто не мали коштів, щоби заплатити за оренду сцени. "Ділити сцену та репетиційний зал між двома трупами — це завжди проблематично. В Закарпатському театрі працює 160 людей, у них багато репетицій і багато прем’єр", — розповідає Геннадій Дибовський.

Вистава "Віднесені вітром" у Донецькому театрі у Маріуполі. Тіберій Шютів/Донецький академічний обласний драматичний театр, м.Маріуполь

Невелику репетиційну базу знайшли в Закарпатському обласному центрі дитячої та юнацької творчості. Втім, в Ужгороді надовго не затримуються. "Якщо ми будемо сидіти на місці та давати одну виставу на тиждень на одній сцені, нас не побачать і не почують, — вважає керівник театру. — Російська пропаганда каже, що українського театру з Маріуполя вже не існує. Тож ми повинні сісти на колеса та їхати в кожну громаду. Наприклад, майже всі громади Закарпаття вже об’їздили, а також більшість обласних центрів України. Люди мають відчути, що війна стосується всіх. І якщо ми не будемо разом відчувати страждання і біль, які зараз відчуває Донеччина, перемоги не буде".

З невеликою виставою-квартирником "Незламні" також виступають у реабілітаційних центрах та госпіталях, перед військовими і їхніми родинами. Готові показувати вистави й ближче до фронту, але поки що не дозволяють, додає Геннадій Дибовський.

"У Маріуполі залишилося все — майно, транспорт, апаратура, — каже директор. — Потроху заробляємо і купуємо то мікрофон, то обладнання для освітлення, то костюми. Нам треба починати фактично з нуля. Є майданчики, які нам безплатно дають в оренду, а є ті, які беруть з нас великі гроші, й ми змушені платити. І на тлі театрів, які вже мають рейтинги, нам доволі важко писати нову історію Донецького драматичного театру з Маріуполя".

Вистава про "родинний вулик" і трилер про маніяка: що зараз показує Маріупольський театр

Після того як Геннадій Дибовський очолив театр, трупа поповнилася ще шістьма акторами із Закарпатської академії мистецтв. Зараз театр не ставить комедії чи мюзикли: "Можливо, люди потребують зараз комедій, але нам совість не дозволяє їх робити. Тож ми збираємо репертуар, який допомагає людям замислитися, як жити сьогодні й завтра", — коментує Дибовський. Загалом в оновленому репертуарі театру шість вистав: ставити більше "театр на колесах" поки що не може, каже директор.

Об’ємні декорації незручно возити на гастролі, а також адаптувати залежно від розміру сцени, тож доводиться шукати універсальні варіанти — щоби виставу можна було показувати і з професійним світлом, і при свічках, додає Дибовський: "Наголос ми робимо не на декорації і на костюми, а на те, що глядач відчує після нашої вистави".

Наприклад, декораціями й костюмами для вистави "Віднесені вітром" стали тисяча метрів крафтового паперу. Таке сценографічне рішення знайшов художник Олег Татаринов, коли театр стикнувся із дефіцитом коштів. "Відчуття нас не підвело, вийшло стильно, а також дуже тепло", — каже директор театру.

"Віднесені вітром" — вистава від Ігоря Матіїва, створена за п’єсою Людмили Тимошенко. Українська драматургиня актуалізувала текст спеціально для Маріупольського театру (п’єса, написана у 2021 році, мала контекст початку російсько-української війни у 2014 році).

За сюжетом, три доньки пасічника мають різне ставлення до війни, тож по-різному будують своє життя: "Це постановка про те, як родина живе сьогодні, про що вона мріє, що робить для змін. Про те, що українська сім’я — це такий маленький вулик, де допомагають одне одному. І ми би хотіли, щоб українці не забували, що ми — одна родина", — коментує Геннадій Дибовський.

Вистава "Косметика ворога" у Донецькому театрі в Маріуполі. Донецький академічний обласний драматичний театр, м.Маріуполь

У постійному репертуарі театру також "Косметика ворога" за твором Амелі Нотомб у постанові Богдана Ревкевича, яку на третю річницю повномасштабної війни покажуть у Театрі на Подолі. Дізнавшись, що театр хоче поставити цей твір, бельгійська письменниця дала безстроковий дозвіл на його використання.

"Маленька вистава, але оригінально й стильно зроблена. «Косметика ворога» — психологічний трилер про народження маніяка й злочин, який знайшов своє покарання. Змушує замислитися над тим, як народжується маніяк і що ж таке насправді косметика", — коментує очільник театру, запрошуючи киян до перегляду.

Вистава "Косметика ворога" у Донецькому театрі в Маріуполі. Донецький академічний обласний драматичний театр, м.Маріуполь

"Це вистава, де треба зустрітися зі своїм внутрішнім світом і бути відвертим. На це треба мати дуже велику силу, вивернути себе зсередини", — каже акторка Олена Біла. У виставі грає її чоловік, Ігор Китриш. Втілювати його героя у дитинстві міг син, Матвій, але в театрі таки вирішили не вводити цю невелику роль — через те що дитині може бути психологічно важко сприймати сюжет.

"Макбет" із британською командою і стендап-вистава: що далі

Зараз театр амбітно планує навіть на 2026 рік: із театром у Манчестері вже домовилися разом ставити "Макбет", де гратимуть і українські, і британські актори. Також спілкуються про спільні проєкти з режисером та актором із Торонто. А на третю річницю бомбардування Маріупольського драмтеатру поїдуть із "Маріупольською драмою" у Кишинів.

Гастролюватимуть і Україною: до кінця лютого триватиме тур із виставою "Косметика ворога", а навесні "Віднесені вітром" хочуть привезти у Вінницю, Хмельницький, Чернівці, Запоріжжя й Миколаїв. Улітку хочуть зробити тур із "Маленьким принцом", якого поставили в Румунії.

Донецький театр (м. Маріуполь) з культурною місією в Румунії. Донецький академічний обласний драматичний театр, м.Маріуполь

"Коли ми були там на гастролях, румунська команда відзначила, що Матвій дуже подорослішав через війну, — каже Олена Біла. — Дуже шкода, що він втратив дитинство, але цією виставою ми його ніби туди повертаємо. «Маленького принца» ми хотіли би показувати вдень, а ввечері робити показ «Річарда» — це моновистава румунського театру Тоні Буландра. Це буде українсько-румунський проєкт".

Крім того, театр готує прем’єру молодіжної стендап-вистави за п’єсою Ніни Захоженко "Сім робіт Аліни", над якою працює режисер Дніпровського театру драми й комедії (ДРАМіКОМу) Антон Меженін. "Головна героїня шукає себе у різних професіях — таксистка, менеджерка, офіціантка. Батьки радять одне, а друзі — інше, але наприкінці вона розуміє, що варто слухати й чути себе", — розповідає директор.

Також показуватимуть виставу від режисера Юрія Одинокого ("Три товариші" в Театрі Франка, постанови в Молодому театрі, Театрі на лівому березі та інших київських театрах). Назву в театрі поки не розкривають, але кажуть, що над майбутньою виставою режисер працює разом із Володимиром Горянським (режисер і актор Донецького театру Маріуполя).

"Поки ми працюємо, Маріупольський театр живий"

Донецький обласний академічний драматичний театр у Маріуполі — один із найстаріших театрів України і єдиний професійний, який продовжував працювати на Донеччині після початку російсько-української війни.

"У нас було багато українських вистав, була сучасна драматургія: «Шинкарка» за текстом Світлани Новицької з Чернівецького театру, рок-опера Юрія Рибчинського «Біла ворона», «Кохання в стилі бароко», «Боїнг боїнг»... Я навіть була Пронею Прокопівною у постановці «За двома зайцями!» — згадує Олена Біла. — Завдячую Маріупольському театру, де граю більше ніж 20 років. І мені б дуже хотілося, щоби з перших днів відновлення театру в Ужгороді говорили про його історію і традиції, а не про те, що будівля театру розбомблена".

Часом після українських та закордонних вистав звучать побажання якнайшвидше повернутися в Маріуполь. Олена у відповідь дякує, але вважає, що скорого повернення не вийде: "Коли ми виїжджали, то бачили, наскільки люди ніби постаріли і наскільки зруйноване це гарне місто. Для його відновлення знадобляться десятиріччя".

Поки що театр має фінансування до кінця 2025 року, ділиться директор Геннадій Дибовський. Що буде далі — невідомо. Тож зараз вчаться працювати із грантами та шукають спонсорів. "Нам важко, але кому зараз легко? — каже директор. — Поки ми працюємо, Маріупольський театр живий. Ми будемо тримати театр і шукати своє обличчя".

 

25 лютого 2025р.