Втрачений Ужгород: про що писали газети сто років тому, у травні 1925-го

Перше травня 1925 року чехословацький Ужгород зустрічав теплим і сонячним ранком. У вранішній тиші місцеві поліцейські та жандарми готувалися до можливих заворушень під час зібрань різних партій, присвячених Дню праці та робітників. Головним місцем цих зібрань стала площа Ф. Корятовича, на яку першими вранці прийшли соціал-демократи з червоними прапорами. Почали вони ходу з вокзалу, бо 90% учасників маршу прибули до міста з навколишніх населених пунктів вранішніми поїздами. На кінцевій зупинці їх чекала трибуна, з якої виступали провідні члени партії: сварили комуністів, вимагали справедливого проведення земельної реформи та розділення величезних маєтків місцевих аристократів – Шьонборнів, Лоняї та інших.    

Коли відгомоніли соціал-демократи, на площу Корятовича о 10:30 прийшли комуністи. Перед тисячею присутніх виступив їхній очільник Ґаті, котрий сварив у відповідь соціал-демократів, а також виступав за найжорсткішу боротьбу за автономію Підкарпатської Русі. А от націонал-соціалісти та їхняТрудова партія, які оголосили свій мітинг на площі Корятовича о 15-ій годині, так і не зібралися. Газети писали, що сталося це «через повну відсутність співчуття», якщо ж по-простому, то на зібрання просто ніхто не прийшов. Таким чином дарма місцеві жандарми очікували провокацій – 1 травня стало цілком спокійним днем.

Власне, місцеві поліцейські й жандарми мали вдосталь роботи і без політичних провокацій. Газети того часу просто рясніли повідомленнями про кримінальні справи – особливо крадіжки. На початку травня Ужгород відзначав одне з найважливіших міських церковних свят – День св. Георгія (Юрія). Іменем цього святого був названий давній храм біля замку, після руйнації якого був зведений новий костел в центрі міста. Таким чином св. Георгій був неофіційним святим покровителем Ужгорода, на це свято в місті влаштовували великий хресний хід, на який завжди з’їжджалося дуже багато людей із навколишніх населених пунктів. А натовпи людей завжди приваблювали злодюжок. Про загальну кількість тих, у кого щось вкрали того дня, місцеві газети не повідомляли, однак згадували одну історію. Компанія молодих людей, котра приїхала на хресний хід, влаштувалася на ночівлю в орендованих кімнатах. Уранці ж дві жінки, котрі мали необережність роздягнутися й роззутися, виявили, що вночі їх пограбували, забравши верхній одяг і взуття. Чоловік однієї з жінок одразу звернувся до поліції, працівники якої оперативно затримали злодіїв (трьох юнаків віком 18-20 років), однак одягу та взуття в них уже не було – вони продали все за 50 крон незнайомій пані. Так і їхали, мабуть, обкрадені жінки з міста босими. 

Ще одним місцем в Ужгороді, де крадіжки були звичною справою, був ринок. Так, місцева газета розповіла історію про те, як на базарі стара ромка спритно витягла з кишені молодої сільської дівчини 25 крон. Кілька людей стали свідками цього, почали галасувати, злодійка ж одразу кинулася навтьоки, намагаючись сховатися в щільному натовпі. Однак відомий усім у місті дядечко Ґейза (Ґейза Герц), врятував, мовляв ситуацію – гачком свого ціпка впіймав злодійку за шию, після чого, жандарми повели пійману на гарячому жінку до «холодної» (тобто до в’язниці).

У травні містом поповзли чутки, що місцевий військовий гарнізон хочуть перевести з Ужгорода до Кошице, об’єднавши з тамтешнім військовим відомством. Це спричинило неабияке занепокоєння, адже розташування війська у місті багатьом було вигідне, давало додатковий заробіток тутешнім постачальникам продуктів, чоботарям, шевцям, перукарям, корчмарям та багатьом іншим. Також газети писали, що в такому разі з Ужгорода змушені будуть поїхати близько 50-ти поважних сімей (вочевидь, офіцерів), що теж вважалося для маленького містечка відтоком інтелігентного платоспроможного прошарку. Тож у міській управі протягом місяця збиралися депутати, керівники місцевих осередків партій, аби подумати й порадитися, як можна завадити цим планам і залишити військо в місті. 

Між тим, місцеві газети подавали цікаву статистику, пов’язану з військом. Виявилося, що того року на Підкарпатську Русь приїхали новобранці, серед яких було аж 518 неграмотних, котрі не вміли ні читати, ні писати. Для таких військовослужбовців влаштовували на базі гарнізонів спеціальні навчання,крім того, велика увага приділялася наявності бібліотек із книжками і пресою, аби заохочувати військовослужбовців читати. 

14 травня в Ужгороді гучно відзначали 50-річний ювілей греко-католицької дівочої вчительської семінарії, директором якої на той час був о. Віктор Желтвай. Святкування почалося о 9:00 в кафедральному соборі єпископською месою, а об 11:00 продовжилося в міському театрі (нинішній будівлі театру ляльок). Ввечері там же гостей чекали на великий концерт. 

Цікаво, що в ті же дні у пресі було заявлено про те, що в школі-інтернаті на вул. Ракоці (тобто на нинішній вул. А. Волошина) виявили осередок зараження тифом. Йшлося або про ту ж семінарію, або про школу, яка працювала на території семінарії, або про інтернат Августина Волошина, який він відкрив зі своєю дружиною навпроти будівлі семінарії. Газети повідомляли, що через нездорову воду тифом заразилася 21 людина. Хворих із інтернату доправили до лікарні, заклад продезінфікували, запровадивши там найсуворіший карантин. 

Діти у той час в Ужгороді часто страждали від хвороб, та не менш часто ставали жертвами нещасних випадків. У травні всі газети писали про дворічну дівчинку, яка померла від страшних опіків. Батьки дитини (подружжя Дужак із вулиці Шумної) пішли на роботу, залишивши її під наглядом 14-річної сусідки. Дівчина готувалася мити підлогу, тож скип’ятила воду й поставила гарячу каструлю на підлогу. Мить – і маленька дівчинка вже впала в окріп. Опіки були такими масштабними й серйозними, що дитина за кілька годин страждань померла.  

Від ускладнень, спричинених опіками того місяця загинув і дорослий мешканець Ужгорода Василь Река. Історію цю смакували газети, бо йшлося про пікантну любовну справу. Річ у тім, що Василь Река, котрий до Першої світової війни проживав у селі Люта з дружиною та двома дітьми, повернувся з полону з новою дружиною-росіянкою, з якою взяв шлюб у Сибіру. Оселився з нею в Ужгороді, а тоді поїхав до Люти провідати дітей і першу дружину. Під час тих відвідин жінка з ревнощів схопила окріп і хлюпнула чоловікові на спину. А коли побачила, що той втратив свідомість, не сказала нікому, а сховала чоловіка в кімнаті. Лише через кілька днів про це дізналися сусіди, котрі повідомили старосту, а той викликав швидку допомогу. Однак поки обпеченого чоловіка привезли до ужгородської лікарні, він, не приходячи до тями, помер. Винуватицю трагедіїзаарештували.  

Від сумного перейдімо до кумедного. Місцеві газети у травні обговорювали новий гаджет, продемонстрований на виставці у Будапешті. Називався він фліп-флеп і був електричним пристроєм для ловлі мух. Схожий він був зовні на латунну попільничку, однак його кришка у формі кубиків була вкрита цукровою пудрою. Коли муха сідала на цукрову пудру, її вбивало електричним струмом. Річ наче й корисна, та місцеві газети задавалися питанням: чи варто витрачати дорогу електроенергію на те, з чим і так справляється стара-добра липка стрічка? 

У кінці травня газетні публікації все частіше торкалися теми літнього відпочинку, зокрема на сторінках преси з’являлося все більше реклами купалень, де можна було оздоровитися. Місцева поліція в той час вирішила на цьому заробити. В газетах з’явилися оголошення про те, що відділ поліції готовий прийняти відповідальність за охорону помешкання на той час, поки власники відпочивають на курортах. Для цього треба було прийти до відділку на вул. Фірцака (нині це частина будівлі торговельно-економічного коледжу на початку вул. Капітульної), принести ключі від помешкання та узгодити ціну за охорону. 

Ну, а закінчився травень 1925 року, як це часто буває на Закарпатті, сильним градом, який звів нанівець всі надії на гарний урожай. Спершу кілька днів на території всього краю було дуже спекотно й сухо, аж 26 травня почали згущуватися хмари, обіцяючи людям наближення такого бажаного дощу. Однак довгоочікуваний дощ почався одразу з величезних важких крапель, які ставали все твердішими й за кілька хвилин на міста й села з гуркотом посипався град. Ужгород постраждав не сильно, а от навколишні села Минай, Розівка, Дравці й Баранинці зазнали значної шкоди. Град позбивав із дерев зелені плоди й листя, нищив виноградники, побив усе, що росло на полях. Газети писали, що місцями граду випало на пів метра, а ще закликали владу компенсувати втрати селянам, які залишилися без надії на заробіток.   

Таким був травень 1925 року в Ужгороді. А про червень, яким він був сто років тому, розкажемо вже незабаром.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»