Мій найкращий концерт ще попереду. Владислав Юрош про першу скрипку та камерний оркестр

А ще він визнаний педагог, досвідчений ілюстратор, концертмейстер, аранжувальник і не тільки. Про ці багатогранні сторони таланту, а також чималий досвід, і говоримо з паном Владиславом сьогодні. 

Дві корови за скрипку

 

У свої 70 пан Владислав бадьорий і тілом, і духом — досі, попри поради старших колег, не лише керує оркестром, але й не відмовляється від концертів. Каже, планує грати, доки дозволятиме самопочуття. І радо згадує свої перші кроки, коли мама, пані Магдалина, привела сина до музичної школи.

 

- До музики, в принципі, я прийшов, як і майже всі діти — мене туди привели за руку :). А далі вже традиційно музична школа, то десь 61 рік, навчання, викладачі… Дідо Петро, мабуть, любив дуже музику і хотів, щоби мама грала. Мама передала дідівські слова далі, і так я теж пішов на скрипку. Вона навчалась в учительській семінарії, грала на скрипці.

Мамина скрипка — це окрема історія. Був такий Нандор-Плотині у Великих Лазах, який мав колекцію інструментів. Дідо придбав у нього скрипку, за неї продав дві корови, на ті часи то великі гроші. Хоча на Закарпатті тоді дуже було багато інструментів. Бо тут румуни, словаки, угорці, а для них скрипка — головний інструмент.

З часом я почав шукати цей інструмент, але не знайшов, бо казали, що його продали за кордон. За 10 тисяч радянських рублів. (Коли середня ціна за добрий, майстровий інструмент складала 4–5 тисяч). Тому, я думаю, це мав бути француз чи італієць. Але Бог мене іншим помилував, що я назбирав потім свою колекцію різних інструментів.

В оркестрі мають бути добрі інструменти

 

Через руки Владислава Юроша, який не лише навчився добре грати на скрипці, але й оволодів майстерністю ремонту цих складних музичних інструментів, пройшли до тисячі одиниць — італійські, французькі, німецькі, саксонські, чеські, угорські. В особистій колекції музиканта поступово осіла частина з них, але це не просто запилені музейні експонати! Пан Владислав їх періодично міняє і навіть дає колегам пограти.

 

- Зараз у колективі 5 чи 6 інструментів із моєї колекції. Для мене важливо, коли в оркестрі добрі інструменти. Я все життя їх збирав, а тепер вже… Лишу собі, може, одну, дві скрипки, три… чотири… (ред. — загадково посміхається). Взагалі у мене таких добрих інструментів штук 20 було — Аматі, Техлера, Штайнера, Прокопа. Тепер, залишилось їх менше, але ще є на чому пограти. «До пенсії», як то кажуть, вистачить.

Тепер я граю на інструменті 1666 року, італієць. Такий специфічний мініатюрний, круглий, але мене задовільняє. Поміж всіх інших італійців я вибрав його. Він має глибоке, скоріше, мецо-сопранове звучання. Інструменти того періоду взагалі не потребували великої сили звучання, бо для того не було приміщення. Та й люди раніше не мали струн металевих, а жильні таку натяжку і сили звуку не давали. Настрій самих інструментів інакший був. Але це ручна робота, це майстри.

І тепер роблять дуже цікаві інструменти, правда, вони коштують трохи інакше. Багато старих скрипок повивозили із Закарпаття, а ринок заполонили китайські інструменти. Звичайно, наші ціни й західні ціни на ті ж інструменти, різняться. Буває, спілкуюся зі своїми хлопцями з-за кордону — 30 тисяч євро за смичок. Смичок, «палиця». Але то, звичайно, оригінал, з паспортом (там свої вимоги до інструментів). Мене ж насамперед цікавить не ціна, а звучання інструменту: коли дивлюся якусь скрипку, то раз слухаю інструмент, а потім вже можна про щось говорити. Бувають казуси різні: невідомий майстер звучить, а відомий — ні. Глухий, тупий і нічого ти з інструментом не зробиш.

Зберегти творчість Мартона

Пан Владислав не дуже охоче згадує радянські часи, як і більшість людей його віку. Але радо перемикається на щось хороше з того минулого, що намагається зберегти для наступних поколінь, певно, не лише музикантів, але й істориків. 

 

- Композитори писали під замовлення, ми виконували музику під замовлення, так було прийнято. Тематичні твори — «Ленін завжди живий», «Жовтень»... У мене досі є рукописи Мартона, Задора. Я бачив назви цих творів, я грав ці твори, бо застав ще той період. Музика відображала, як дзеркало, вимоги часу.

Можу один приклад навести. Іштван Мартон написав кантату, «Біля пам’ятника Леніну» називалася. Ми її виконували двічі. Не пам’ятаю, де вперше, але другий раз точно біля пам’ятника Леніну, тут, в Ужгороді (ред. — сміється). Але музика чудова! Я кажу: «Поети, хлопці, сядьте, напишіть інші слова, щоб врятувати музику, щоб врятувати твір”. Звичайно, там є інтонації трошки інакші, революційні. Але, думаю, можна було б з того щось зробити. 

Іштван Мартон взагалі людина, про яку треба більше говорити. Дуже своєрідна, здібна, талановита. Його гармонізація відрізняється від інших композиторів, вона дуже характерна, має свій мелос. Угорська музика, словацька на нього вплинула, певно, ще з молоком матері. 

Усе, що Іштван Мартон написав для камерного оркестру, для камерних ансамблів, я скрупульозно збираю. Твори для симфонічного оркестру свого часу віддав у бібліотеку, най вони користуються. Я знаю, що ніхто й ніде більше його музику не збереже. Волинь буде своє мати, Полтава — своє, а Закарпаття мало своє. І має тут бути музей, котрий буде зберігати ці всі твори, рукописи. До того ж тепер не так складно це все видати, можна і в електронному вигляді. 

Але принаймні у камерному оркестрі воно лежить. Є шафа така, де спершу зберігається ноти Баха, Генделя, Вівальді, Альбіноні, Тозеллі, Кореллі та інша Італія (мої любимі). Потім, грубо кажучи, класична попса. А окремо зберігаються закарпатські композитори — Дезидерій Задор, Іштван Мартон, Віктор Теличко, Йосип Базель, Микола Попенко... Захочуть — збережуть. Ні — не будуть мати. Дуже просто. Але я стараюся. 

Якщо говорити про закарпатську композиторську школу, то Віктор Теличко, наприклад, пише багато академічної музики, яка побудована на нашій мелодії, на нашому мелосі. І воно тим ся й відрізняє! Є дещо спільне з поляками, словаками, але наш регіон все ж має свою специфіку, і тим наша музика й багата, полікультурна. Тому й на звітних концертах у Києві найяскравіше виглядають закарпатці, тут ми без конкуренції!

Я робив життя колективу тут

 

Неприємною ноткою крізь нашу розмову тягнулася тема виїзду за кордон. Владиславу Юрошу пощастило мати дуже широке професійне коло контактів. Живі ще деякі його викладачі, процвітають творчо однолітки, з якими стартував у камерному оркестрі далекого 1978-го, здобувають успіхи численні талановиті учні, багато з них за кордоном. І пік цієї втрати музичних талантів припав на тяжкі 90-ті роки.

 

- Страшно ми тоді виживали. Зі складу 78-го року, (а я його дуже добре пам’ятаю, бо «старий як Прага», як-то кажуть), виїхали майже всі. Осіли у Німеччині, Словаччині, Угорщині, Мексиці, Америці, де стали концертмейстерами, першими людьми в оркестрі. Усі вони зайняли перші місця, а це багато каже про їхній професійний рівень.

Ми й досі спілкуємося, підтримуємо зв’язки постійно — телефоном, особисто. Вони жартують, що мені пам’ятник треба класти за те, що я зробив тут. Бо вони поїхали за життям, а я, виходить, робив життя тут, життя колективу. 

Головне, що камерний оркестр вижив у той складний час. Хто по базарах, хто спеціальність міняв, якісь мілкі бізнеси відкривали. Тяжко було, звичайно. Зарплата — вісім доларів на місяць. Як ми кудись виїжджали на гастролі, то просто смішно було. Там п’ять тисяч зарплати, а в тебе — вісім. За одну й ту ж саму роботу. Плинність кадрів була страшна. 

Прийшло нове покоління музикантів, які тут поступово осіли. Війна, звичайно, трошки підкосила це. Я відчув по оркестру, що спершу не вистачало людей. Але потім деякі наші закарпатці повернулися сюди з інших регіонів, і якось воно стабілізувалося. Бо коли нові люди приходять, то треба зігратися, познайомитися з репертуаром, із колективом, бо це ансамбль. Мусиш йти в тандемі.  

І навчили ми помаленьку глядача ходити на концерти. Не тільки «Голівуд» слухати, а й на що інше. Я бачу, як молодь почала більше цікавитися цим. Тому дуже обережно їх треба навчати слухати правильну музику. Бо, знаю, щось має бути таке святе. 

І тепер більшість вже на третьому курсі коледжу починає виїжджати. Вони розуміють, що там перспектива зовсім інакша. І якщо ти там вчишся, то вже стаєш не зовсім чужий, допустимо, в Словаччині, чи в Угорщині. Поки навчаєшся, ти вже десь там підробіток знайдеш, чи родину збудуєш, чи в оркестр влаштуєшся, якщо маєш талант. І так вони потім там і лишаються.

Я не шкодую, що не виїхав, по світі поїздив, де тільки не був! Казахстан, Угорщина, вся Прибалтика, весь Кавказ, десять років в Італії. Але ці поїздки, а також контакти з друзями, дали на світ подивитися іншими очима. Бо колись, добре пам’ятаю, подумав — а чого ж моя мама так не може так відпочивати, як ці пенсіонери із Західної Європи? Це інший рівень життя.

•  

Оркестр на пів ставки

 

Чи знали ви, що у Закарпатській обласній філармонії симфонічного оркестру, хоч з якоюсь заробітною платою не було до 2005 року?! Владислав Юрош був серед тих, хто ініціював “офіційну”, штатну роботу цього колективу. А опісля став його концертмейстером і присвятив тому майже 19 років свого життя. 

- У чеський період в Ужгороді було щось схоже на симфонічний оркестр. Тут гарнізони військові стояли. Тож духовики були з військового оркестру, а струнники були інтелігенцією міста. Уже в радянський період при філармонії була концертна бригада. Маю фотографію. Там ще Фломен, Факторович — старі імена, іще вихідці з 44–46-го року, які заїхали на Закарпаття.

А десь 1967–69-го вже існував такий ніби міський симфонічний оркестр, але він не був штатним. Ці люди просто збиралися, бо хотіли грати. Або хтось із начальства казав, що треба десь презентувати Закарпаття. Я вперше поїхав на таку презентацію до Києва року 1973-го. А диригентом у нас був Йосип Гарчар, який потім став першим керівником камерного оркестру. 

Зарплати не платили, але давали в середу і суботу по дві години для репетицій. Всі на це закривали очі, спеціально не ставили нам пари, щоб ми могли збиратися. І так було довго. Як Гарчар помер, то вже тим оркестром керував і я. В Закарпатті дуже тяжко було порозумітися з обласною адміністрацією, в принципі. Доки так зірки не склалися, що знайшлися люди, котрі мене порозуміли. Тут треба дякувати тодішньому начальнику управління культури пану Євгенію Ясінському, який зреагував на прохання створення штатного симфонічного оркестру. 

Я казав: хлопці, давайте хоч на пів ставки, але вибийте ті одиниці, щоб люди не просто так ходили. Як не приїжджають до нас музиканти з інших регіонів, то ставки — вищі, зарплати — більші, доплати якісь мають, а у нас — нич. Але тоді у 2005-му ми так сіли, порозумілися, і нарешті зазвучав наказ на базі камерного і духового оркестру створити симфонічний оркестр Закарпатської обласної філармонії. Маю дома ще списки перших учасників всього симфонічного оркестру, бо я їх складав. 

Тепер принаймні люди приходять на пів ставки, а не просто так роблять. На повну ставку не вигребемо оркестр в Ужгороді, не буде спеціалістів. Люди працюють: хто в коледжах, хто в камерному оркестрі, хто в музичній школі. І ті ж люди потім увечері йдуть і працюють у симфонічному оркестрі.

Після виступу деколи не можу говорити

 

Але головним своїм дітищем пан Владислав все ж вважає камерний оркестр. З ним він пройшов увесь шлях — 47 років — з першого дня його заснування й досі. Як багаторічний незмінний керівник оркестру, музикант старається дбати про колег й підтримувати гарну атмосферу в колективі.

 

- У першому складі 78 року, коли ми організовувалися, в основному були всі наші, закарпатці. Сава Лацанич, Михайло Медвідь, Василь Руснак, Валя Новаківська, Октавія Бучинчик, Оля Ціпле, Борис Дев’ятов, Олександр Янів, Віктор Орос, Сюзанна Шера, Юлій Товт, Ольга Яцкович. Зібралися ми із декількох випусків училища (різних років), може три-чотири роки різниця була між нами. Той перший склад дуже добрих людей, дуже професійних, дуже знаючих. Всі були молоді, всі кучкувалися, то ми добре розумілися. Непорозумінь у нас не було. 

Роботу оркестру я знав. По-перше, я його організовував від початку самого. Пам’ятаю перші концерти, перші гастролі. А ще я був інспектором колективу. Це людина, яка організовує життя колективу на гастролях. Диригент відповідає за художню роботу, а ти — за все інше. Поїздки, харчування, проживання, поселення, відселення, концертна робота, договори, підписи, звіти. 

Після смерті Гарчара я поступово перебрав його роботу, спершу неформально, а потім перейшов на ставку диригента. Колектив мене просто вибрав, і так воно пішло. Деколи у нас призначають, але у мене виборна посада (забіг трошки історично вперед). Тих людей, звичайно, з першого складу вже нікого не є в колективі. А взагалі близька 140 людей пройшло через камерний, молоді, зокрема й моїх учнів. Тому камерний — це моя основна робота, дійсно. 

Важлива атмосфера в колективі. Для музикування спільного ансамблевого — це все! Один професор колись мені казав: «Не поміняєшся слиною, ансамблю не буде». Тому в роботі шукаємо спільне. Якщо ти будеш тягнути лише в один бік, а я в другий, то тоді так воно і буде звучати. Хоча є й таке, що людина прийшла і не хоче або не може влитися у колектив. 

На роботу треба йти з радістю! Часом жартую, що на роботі має стояти каса, і ти маєш заплатити за те, що ти йдеш на роботу. Важливе бажання людини, а не щоб тебе заставляли. Тому мені дуже приємно, що, допустимо, у вихідний день я можу зайти в філармонію і там декілька чоловік буде сидіти й займатися. Є потреба людині удосконалюватися. І з такими людьми, звичайно, легко говорити, і 50 грам мож випити. І вони тебе будуть розуміти, хочуть послухати, бо є й молоді, котрим то треба. І котрі говорять: «Боже, якби в іншому колективі, то вже б не робили». Й оцю атмосферу зберегти — це вміння. 

Я розумію, що таке концерт. Відчуваю, який я після концерту. Це ніби тебе викрутили й виснажили емоційно. Бувають такі концерти, що після виступу і слова не можу висловити, голосу нема. Організм сів, батарейка сіла повністю. Така з мене енергія йде. 

Але після концерту я турбуюся за колектив, що би там ся не стало. У мене вже навіть є надійна людина, котра допомагає з цим — зустріти когось, піцу привезти, бо до філармонії машина не під’їжджає. Стараєшся, щоби люди могли посидіти, розслабитися, поговорити про той же виступ, подякувати всім. Бувало таке, що серед всього того балагана одному подякував, другому подякував, а третього забув. Проходить тиждень, насуплена людина, зі мною не говорить. А що таке? «Ага, як робити, то так, а як добре слово сказати, забудь». (ред. сміється) Тому і це треба, керівник має і за тим слідкувати. 

Робота керівника — вибрати правильну програму, вилизати ті твори. Вона вимагає своєї специфіки, вона складна. Мені вже мій викладач казав: «Слава, зупинися. Уже не грай, просто керуй». Але доки ще можу, то буду грати. У житті моєму було десь 15 тисяч концертів, плюс-мінус. Якісь запам’ятовуються, якісь не дуже. Але ще щось кльове має бути попереду, ще не було того самого. І по оркестру, як побачу, що є уже повне заповнення того що треба, то вже тоді можна буде розслабитись. Біда моя в тому, що я чую. Якби не чув, то, може, би мені добре було. Але коли по штриху один смичком проведе так, а другий провів інакше, то я чую — бідося. Тоді кажу, що я сліпий, але не глухий. Тому ще маю над чим працювати.

Юні віртуози — на сцену

 

Багато цікавого ще можна розповісти про творчі справи пана Владислава — ілюстраторська робота, гастролі, аранжування творів, але насамкінець все ж зупинимося на одній дуже важливій ніші. Протягом нашої двогодинної бесіди музикант неодноразово пригадував своїх власних викладачів: спершу ти з маленького навчаєшся в людини, а згодом, за пару десятиліть, працюєш із нею, граєш чи виконуєш її твори. Саме звідти, з навчання, і формується той невимовно тісний і цінний зв’язок різних поколінь музикантів.

 - Слава Богу, ще один викладач, у якого я навчався, живе. Бунда Степан Павлович. Йому вже 91! Дуже добрий методист, на Закарпатті саме він тримав цю методичну школу. Із того покоління струнників, мені здається, майже нікого немає. Лише він і дружина, Лєснік Інна Володимирівна. Багато виїхали за кордон… І так якось доля склалася, що як ми ся зійшли в музичній школі, так і тепер хоч раз на місяць можу зайти до них в гості, щось принести, поговорити, або по телефону хоча би. Такі файні у нас відносини, майже як батьківські. Щось більше, ніж просто викладач-студент.

Дуже велике значення має, наскільки складуться теплі відносини викладача й учня. Тому що коли дитина вісім років провчиться в музичній школі, то вже таке, як твоя рідна. Бо це індивідуальна робота, не групова, як у звичайній школі. Ти дуже багато часу їй виділяєш, знаєш його тонкощі характеру, як з нею треба говорити, як себе поводити.  Мені здається, що просто так музикою можуть займатися, в принципі, усі. Що для того треба? Слух. Але якщо ми говоримо професійно — музикальний слух. Отут і починається, хто може далі йти професійно розвиватися, а хто ні. 

Раніше було таке слово, як «відбір» у музичну школу. Тепер є слово «набір». Тут і закладений результат того навчання у майбутньому. Бо якщо ти маєш з чогось вибрати, звичайно, відбираєш тих, у кому бачиш перспективу. А коли набирають, то робиш з тим, що є. Але це і від дитини залежить. Навіть багато з тих, хто має здібності і протягом музичної школи йде за якоюсь спеціалізацією, не гарантовано в кінцевому результаті стане музикантом. Світ інакший, нові спеціальності, нове бачення світу малими дітьми. У мене в класі є дівчинка, абсолютний слух, ручки має такі професійні, могла би ся вчити, бо і на фортепіано ходить, і на скрипку, і на віолончель. Донька музикантів, але в музику може не піти. Каже: «Та ви так багато працюєте, і мама, і тато багато працює”. І все, питання музики для неї відійшло на другий план. 

Раніше, мені здається, дітки більш щиро, більш відповідально займалися. І, видається, більше уваги було від батьків до їхніх занять. Не так, що привели в школу і ви займаєтеся дитиною. Якийсь контроль має бути, бо процес виховання не висить тільки на вчителю. Там має бути й учень, і викладач, і батьки, однозначно. 

Уже працюючи керівником камерного оркестру, я започаткував фестиваль «Юні віртуози». Коли побачив, що є обдаровані не тільки скрипалі, а й духовики, гітаристи, вокалісти, просто здібні дітки, то захотілося їх підтримати. Для дітей це можливість відчути, що вони можуть вийти на сцену філармонії, пограти на «Steinway» з професійними музикантами. Деколи це й буває рушієм, що потім дитина хоче серйозно музикою займатися. 

 

- Зі своїх учнів-струнників, що мені ближче, хотів би згадати кількох. У школі були, допустимо, Альоша Бедзір, Матяшовський Тарас, була така Христинка Керестей. Вона потім виїхала у Німеччину, а коли повернулася, то грала із камерним оркестром. Так само була Наталка Томіч. Грала з нами після закінчення консерваторії, і навіть раніше, як навчалася тут в училищі, бо дуже здібна була. Тепер у Кошицях в оркестрі грає. Тобто є діти, котрі пішли цим шляхом, і значить, щось ти у них вклав. Воно як зерно — поливаєш, обходиш, удобрюєш, і воно потім виростає, дає позитивний результат. 

Я не кажу, що всі діти, котрі закінчують музичну школу чи навіть музичне училище, стануть супер-пупер. Дай Бог, щоб із року, з цілого випуску, одна дитинка попалася така обдарована, щоби вже потім пішла у професійне мистецтво. Але якби попадалися всі добрі учні, це, може, би викладач й на витримав. Бо зі здібними дітьми дуже легко робити, але й дуже тяжко. Там своя специфіка. Чим більше він може, тим більше ти йому даєш. Постійно ті конкурси. Але має бути час для того, щоб дитина відпочила, щоб набрала бази чисто технічної, музичної. Бо й постійно пресувати не можеш. Заженеш дитину і потім отримаєш зовсім інший результат.

У викладанні все з досвідом лише приходить. Викладач, який не пропрацював перший і восьмий рік навчання, повний курс не провів, не може говорити, що він викладач. Ти маєш бачити все, прогрес у розвитку, свою школу виробляти. Бо я думаю, що викладач, досвідчений по роках, допустимо, 30-40 років у справі, буде мати свої напрацювання. Ти дотримуєшся загальної методики, але виробляється і персональна, до кожного учня окрема. Не можеш як трафарет поставити, що отак я буду вчити, і всі учні будуть тобі однаково грати.

Ярина Денисюк для Zaholovok.com.ua

Фото з особистого архіву Владислава Юроша

 

17 липня 2025р.