«Військовий не завжди розуміє, що переживає стрес»: інтерв'ю з 23-річною військовослужбовицею 128 бригади

Про свій вибір стати військовослужбовицею, шлях у війську та те, як бійцям допомагають справлятися з пережитим на війні, вона розповіла Суспільному. 

— Як почався ваш шлях у війську? Де ви зустріли початок повномасштабного вторгнення?

— Рішення стати військослужбовицею для мене не було спонтанним. Незважаючи на те, що в сім'ї в мене немає військовослужбовців, ще у 10 класі я чітко знала, що я бачу себе у війську і чому обиратиму такий шлях. Коли бачила просто на вулиці військового — відчувала гордість. Для мене це були люди, на яких хотілося рівнятися: їхня поведінка, форма, досвід. Звісно, для цього я готувалася морально й фізично. Ще більше я захотіла стати військовою після того, як поїхала на день відкритих дверей у Національній академії сухопутних військ ім. гетьмана П. Сагайдачного. Послухала розповіді, побачила академію зсередини — і зрозуміла, що мені це справді близьке. Також на мій вибір значною мірою вплинули події АТО та ООС. 

Тож мій військовий шлях розпочався з навчання в  НАСВ у 2020 році. Тут, в академії, будучи курсантом другого курсу, зустріла повномасштабне вторгнення РФ в Україну. Насправді було нелегко. Напередодні я читала новини й усвідомлювала, що рано чи пізно все почнеться. Найбільше тоді переживала, звісно, за своїх рідних. Перші три місяці було важкувато морально. Мені 19 років, у мене 24/7 зброя, каска та автомат у руках, а ще — залучення до поховань наших героїв.

Тетяна під час заняття із психологічної підготовки. 128 ОГШМБр

— Де ви служили після закінчення академії? 

— Після випуску переді мною було багато варіантів щодо подальшого проходження військової служби у різних військових частинах. Проте під час розподілу я зупинила свій вибір саме на 128 ОГШБр.

Мені було відомо, що вона має тривалу історію та багаторічний бойовий досвід. Тому я зробила висновок, що в бригаді досвідчене й організоване управління. Це стало для мене одним із пріоритетних факторів.

Уже в бригаді я розпочала свій шлях в одному з гірсько-штурмових батальйонів. Недовго працювала на посаді заступника командира з МПЗ. Після скорочення посад з МПЗ у підрозділах продовжила службу в одному зі стрілецьких батальйонів.

Від березня 2026 року я — начальник групи контролю бойового стресу. До цього проходила службу як старший офіцер групи та офіцер.

Тут, як і всюди, є приємні моменти — великий досвід роботи з військовослужбовцями, нові зустрічі та знайомства. Але є й негативні, які, на жаль, понесли за собою великі втрати.

Наша група насамперед має постійно й оперативно оцінювати психологічну обстановку в підрозділах, визначати серед військовослужбовців ознаки бойового стресу, панічних реакцій та інших станів, які безпосередньо впливають на виконання завдань.

Крім цього, ми надаємо необхідну першу психологічну допомогу в межах своєї компетенції та за потреби скеровуємо військовослужбовців до пункту психологічної допомоги бригади. Також постійно проводимо психоедукацію — заняття з психологічної допомоги.

Але більше орієнтуємося на ситуацію в конкретному підрозділі та його проблематику. Відповідно, підбираємо необхідні способи й методи, щоб допомогти її вирішити — знову ж таки, в межах своєї компетенції.

Тетяна під час заняття із психологічної підготовки. 128 ОГШМБр

— З якими ознаками бойового стресу у військовослужбовців ви найчастіше працюєте?

— Кожен військовослужбовець по-різному реагує на негативний психічний вплив, тому прояви бойового стресу в кожному випадку можуть відрізнятися.

Проте серед найбільш поширених ознак, з якими доводиться працювати, я б виділила психоемоційне виснаження. Йдеться про емоційну нестабільність, фізичну втому та самоізоляцію навіть від побратимів.

— Чи завжди військовослужбовець сам розуміє, що переживає бойовий стрес? Які сигнали можуть підказати, що людині вже потрібна допомога?

— Я б сказала, що в більшості випадків військовий не завжди розуміє, що переживає бойовий стрес. Особливо це характерно для військовослужбовців після тривалого перебування в бойових умовах, коли він чи вона звикає працювати на межі своїх можливостей і сприймає втому, дратівливість чи емоційну відстороненість як нормальну реакцію на ситуацію.

Тому під час роботи у підрозділі я завжди наголошую і побратимам, і управлінню, що важливо звертати увагу не лише на те, що говорить сам військовослужбовець, а й на зміни в його поведінці. Під час розмови військовослужбовець може не відкритися або не мати бажання розповідати про пережиті травматичні події. Водночас під час спостереження такі зміни можуть бути помітними.

Серед сигналів, які можуть свідчити про необхідність допомоги, я б виділила різку зміну настрою та поведінки, підвищену дратівливість, замкнутість, втрату інтересу до спілкування з побратимами, постійне відчуття втоми, порушення сну та втрату або набір ваги.

— Як зазвичай минає ваш день у війську?

— Якщо чесно, звичайного дня у війську не буває. Кожен день по-своєму особливий, зокрема тому, що ми працюємо з дуже різними людьми. Кожен військовослужбовець має свої характер, досвід, сприйняття ситуації, тому й підхід до роботи з кожним є різним.

Крім того, специфіка роботи така, що в будь-який момент може з'явитися завдання, яке потрібно виконати вже зараз. Тому планування є, але воно не завжди залишається незмінним протягом дня.

Якщо говорити безпосередньо про роботу групи, то з кожним підрозділом ми також працюємо по-різному. Зазвичай усе починається зі знайомства та встановлення контакту з особовим складом. Для цього використовуємо різні методи та підходи.

Особисто мені дуже подобається працювати з метафоричними картами, зокрема «Емоції» або «Загальна колода» МАК 4.5.0. Вони добре допомагають налагодити контакт, краще зрозуміти емоційний стан військовослужбовців і розкрити колектив.

Також добре працює арттерапія. Спочатку можна почути: «ой, як ми давно не малювали» або «я взагалі не вмію малювати». Але коли заняття закінчується бачимо зовсім іншу реакцію — військовослужбовці включаються в процес, їм це подобається і вони отримують позитивні емоції.

Заняття з використання метафоричних карток. Фото з особистого архіву Тетяни

Роботи військовослужбовців після арттерапії. Фото з особистого архіву Тетяни

— Чи стикалися з упередженим ставленням до жінок у війську?

— Знаєте, по-різному буває. Думаю, багато в чому це залежить від поглядів конкретної людини та її ставлення до жінок у війську.

Особисто із відверто зневажливим ставленням до себе я не стикалася. Проте з упередженими думками на кшталт «жінкам не місце в армії», «жінка повинна сидіти вдома та виховувати дітей» або «це не жіноча справа» стикалася і під час служби, і в цивільному житті.

Я ставлюся до цього спокійно. Кожна людина має право на власну думку та власне бачення. Для мене важливіше не переконувати когось словами, а краще — своєю роботою, професійністю та ставленням до того, що я роблю.

Тетяна під час заняття із психологічної підготовки. Фото з особистого архіву Тетяни

— Що мотивує вас продовжувати службу? 

— Якщо жартівливо, то контракт, який підписаний до 2029 року. А якщо серйозно — це результати роботи.

Я думаю, що кожен, хто бачить результат своєї роботи, має бажання продовжувати її, розробляти щось нове та вдосконалюватися.

Моєю головною мотивацією на сьогодні є мої найрідніші люди — це моя сім'я, а також військовослужбовці, з якими я безпосередньо працюю. Особливо ті хлопці, які щодня виконують бойові завдання або забезпечують їх виконання.

Психоедукація військовослужбовців. Фото з особистого архіву Тетяни

— Яким ви уявляєте своє життя після війни?

— Я думаю, що всі ми прекрасно розуміємо, наскільки великою є наша родина психологів і скільки роботи на нас ще чекає навіть після завершення війни.

Для військовослужбовця повернення до цивільного життя — це не просто момент, коли він залишає бойову зону та повертається додому. Потрібен певний час і відповідна психологічна підтримка, щоб він зміг адаптуватися до мирного життя, відновити свій внутрішній ресурс та повернутися до своїх рідних.

Для цього проводять заходи декомпресії, психологічного відновлення та підтримки військовослужбовців після повернення з бойових завдань.

А якщо говорити особисто про моє життя після війни, то я дуже хочу побачити сонячне Мукачево і повернутися туди разом із хлопцями, з якими ми пройшли цей непростий шлях. Хочеться, щоб ми нарешті могли просто жити — без постійного відчуття війни, без бойових завдань і тривог. Просто повернутися до нормального життя та будувати його далі.

 

08 вересня 2026р.