Михайло Шютєв: "Коли лікар забуває про те, що він лікар, — це парадокс медицини"

— Михайле Михайловичу, ви, корінний ужгородець, закінчили школу з угорською мовою навчання та й родині спілкувалися переважно угорською. Чи не важко було вчитися через цю причину в університеті?

— У 1940—1950-ті роки українську мову в угорській школі не викладали. Я вивчав її сам, а російську знав добре: у школі вчили, та й в університеті навчання велося російською мовою — в той час, як відомо, велику увагу спрямовували на вивчення російської мови — тож проблем з цим не було.

— У роки вашого студентства на Закарпатті була сильна медична школа. Що вам найбільше запам’яталося зі студентських років?

— Так, у нас був чудовий викладацький склад: професори Христін, Фединець, Булеца. Загалом нас вчили простіше, ніж як тепер вимагають від нас, щоб ми вчили наших студентів. Менше було теоретичного, а більше прагматичного. Якщо порівняти тодішній матеріал і теперішній, то нинішній студент мав би знати більше. Студенти як тоді вчилися, так і тепер, але в останні роки змінилася мотивація: менше стало таких студентів, котрі дійсно прагнуть здобути знання. Є прошарок таких, котрим потрібен лише диплом, а за фахом вони і не працюють.

— Нині, здається, бути терапевтом не надто престижно: влаштуватися можна хіба що дільничним лікарем, де заробіток досить мізерний...

— Річ у тім, що раніше була орієнтація на лікаря загальної практики. Тоді мало хто залишався у місті, більшість йшла у села, де був один лікар, який мав знати все. Це була чудова школа. Коли ми з дружиною опинилися на роботі в селі, взяли з собою купу книг, аби було де пошукати про ті чи інші хвороби. Так, саме дільничний лікар на першій ланці зустрічається з проявами хвороби, з хворими людьми, і у руках в дільничного нема нічого, чим би міг справитися з тими хворобами. У нього лише фонендоскоп і тонометр. Сучасні стандарти діагностики вимагають виконати програму, яка у нас поки неорганізована. У моду ввійшли сімейні лікарі, які нічим не відрізняються від дільничних. Можливо, задум був і хороший, але в реальності нічого нового не вийшло.

— Вас особисто називають ходячою енциклопедією. Звідки брали свої знання?

— І з практики, і з підручників. Дуже допомагає знання іноземних мов. Володіючи угорською мовою і маючи доступ до угорської медичної наукової літератури, я міг багато почерпнути такого, чого в нашій літературі не знайдеш. Отже, по-перше, практика, практика і ще раз практика, по-друге, література і бажання працювати над собою. Працюючи в селах, вимушений був учитися сам, бо поряд не було досвідчених наставників. Якщо сам над собою не працюєш, то будеш утриманцем до кінця життя

До того ж у мене міцні закордонні зв’язки. Я член Товариства кардіологів Угорщини, член Товариства європейських кардіологів, член угорського Товариства лікарів та зовнішній член Академії наук Угорщини. Часто їжджу в Угорщину з доповідями на з’їзди. Як член цих товариств, отримую купу передової літератури, причому безкоштовно. А у нас така література досить дорога.

— Як науковець якими можете похвалитися нагородами ?

— Цього вересня угорський Фонд Антала Генершіча (відомого угорського терапевта і патанатома) при Будапештському університеті нагородив мене грамотою і пам’ятною медаллю за наукову, педагогічну і лікарську роботу. Наших нагород не маю, хіба що міністерські подяки та від університету.

— Можливо, тому, бо не висувалися по партійній лінії?

— Ніколи не був членом ніякої партії, тепер принципово — вважаю, медицина не має бути в жодній партії.

— Оскільки маєте тісні зв’язки з угорськими колегами, які вас високо цінують, чи не мали намірів виїхати до Угорщини?

— Мене часто запрошували перейти на роботу в Угорщину. Та як би тут не жилося, це моя батьківщина, і, незважаючи на запрошення, я не можу і не хочу туди виїхати. Там я буду завжди чужим. До речі, дружина дотримується такої ж думки.

— Який випадок зі своєї багаторічної практики згадуєте з неприємністю, а який з радістю?

— За понад сорок років моєї роботи були всякі випадки. Кожен випадок сам по собі цікавий. Є такі, коли через відсутність технічного забезпечення ми не змогли допомогти. З іншого боку, є купа таких, де ми змогли людину поставити на ноги, вернути її до нормального життя. Причому, не вважаю це чудом.

Візьмемо, наприклад, повернення до життя після клінічної смерті. Все це дуже добре і гарно звучить, але з точки зору сучасної медицини вихвалятися таким не зовсім етично. Реанімувати — це одне, а питання в тому, чому ми допустили повторні епізоди клінічної смерті. Та тому, що не маємо технічної можливості запобігти цьому. Ми знаємо, що робити і могли би запобігти, якби мали катетерну лабораторію і провели стентування коронарної судини, оклюзія якої була причиною зупинок кровообігу пацієнта. Ми ж у наших умовах зробили лише те, що змогли. І це не поодинокий випадок.

Все ж за останні роки вдалося роботу в кардіореанімації перевести у напрямки європейських консенсусів з діагностики і лікування, але лише в тих межах, в яких можемо працювати. Нещодавно виступав з доповіддю в Угорщині про надання допомоги при гострій коронарній недостатності в Закарпатській області. Так ось, все впирається в фінанси. Якщо говорити про гострий коронарний синдром, який викликає інфаркт, раптову смерть, то у світі, до речі, в сусідніх Угорщині й Словаччині, практика така: виїжджає "швидка" до хворого і лікарі вирішують, чи можуть протягом 90 хв. завезти хворого у катетерну лабораторію. Якщо ні, то на місці вводять фібринолітичні препарати, і відтак хворого доставляють у лабораторію. В Ужгороді такої катетерної лабораторії поки нема. У нас наразі вдалося організувати структуру фібринолітичної терапії. Але той препарат, який треба ввести в період "фібринолітичного вікна" — 6 годин, хворий повинен купити за свої кошти, а коштує він чимало. Наскільки мені відомо, міська влада стала виділяти якісь гроші на його закупівлю.

— Ви маєте змогу порівняти нашу і угорську медицину. В чому особлива відмінність?

— Проблема нашого лікування — всеукраїнська. Медикаментозна терапія для пересічного українця не може бути оптимальною через ціну ліків. Приміром, деякі закарпатські хворі купують виписані їм тут ліки в Угорщині вдвічі дешевше, ніж у наших аптеках. Тепер цю ситуацію намагаються якось виправити, бо лікувати гіпертонію адельфаном неможливо. Гадаю, рано чи пізно вимушені будемо перейти на страхову медицину, бо наявність двох-трьох великих медичних центрів на таку кількість населення ефекту не дадуть.

— Що вважаєте найважливішим у стосунках лікаря і пацієнта?

— Перш за все терпіння лікаря вислухати хворого й правильно розібратися у анамнезі, тобто початку хвороби. З пацієнтом треба говорити, треба мати контакт. А на це потрібен час, якого у багатьох не вистачає. Деяким лікарям вже не треба й бачити хворого, досить його аналізів та історії хвороби. Це абсолютно неправильний підхід, який веде на хибні напрямки.

— Що найбільше цінуєте у колегіальних стосунках?

— Дуже люблю, коли до мене звертаються з питаннями, просять моєї поради. Це ж кажу і своїм студентам: якщо мене щось питаєте, значить, щось із вас буде.

А загалом у міській лікарні колектив хороший, орієнтований на європейські стандарти у медицині.

— Які маєте плани на майбутнє?

— Найближчі плани — якомога краще підготувати студентів, щоб вони стали, в першу чергу, лікарями, а потім спеціалістами. Хай спочатку випускник медфаку стане лікарем, а вже тоді хірургом, пульмонологом, кардіологом. У цьому парадокс сучасної медицини — кожен спеціалізується на якомусь певному органі, а повинен бути, в першу чергу, лікарем. Коли якийсь кардіолог забув, що він, передусім, лікар, це вже біда.

"МАЄМО ЗА ЧЕСТЬ ПРАЦЮВАТИ РАЗОМ З МИХАЙЛОМ ШЮТЄВИМ"

Іван Курах, головний лікар УЦМКЛ: "Михайло Шютєв має фантастичний розум і великий досвід роботи. Тоді як кожен спеціаліст бачить у пацієнтові лише своє, Шютєв об’єднує всі патології і знаходить найоптимальніший варіант лікування хворого. Він не є прихильником призначення двадцяти препаратів, він призначить два-три, але завжди влучає у ціль. Крім того, він надзвичайно добра, порядна людина. Не було випадку, щоб він комусь нагрубив. Від імені нашого колективу бажаю йому здоров’я і ще довгих років роботи з нами".

Ярослав Ігнатко, завідувач кардіологічного відділення УЦМКЛ: "Практично всі молодші лікарі вважають себе учнями Михайла Михайловича, а його своїм наставником. Та справжніх учнів у нього небагато, і я пишаюся тим, що один з них. Деякий час працював пліч-о-пліч з учителем і, повірте, це дуже багато дає. Тільки завдяки йому, його терпінню, колегіальності мені вдалося навчитися кардіології і бути готовим до роботи у відділенні. Не мені судити про те, яким я є зараз лікарем, але своїм становленням, в першу чергу, зобов’язаний йому".

Олександр Сабінін, завідувач кардіореанімаційного відділення УЦМКЛ: "Михайло Шютєв — це те, що залишилося від старого медфаку, де працювали професори зі школами. Він є прямим продовжувачем справи відомих професорів-медиків, які складали Закарпатську школу медицини. Але в той же час він і сучасний лікар, котрий знає сучасні медичні технології. Він любить гострі ситуації, вміє прийняти швидке і ефективне рішення, можливо, ризиковане, але яке потім себе виправдає. Крім того, він великий вчитель, бо не тримає свої знання при собі, а передає свій безцінний життєвий досвід молодшому поколінню. У медицині він такий же талановитий, як його брат у мистецтві. Михайло Шютєв — це гордість Ужгорода".

Володимир Шпонтак, заступник головного лікаря УЦМКЛ: "Це людина, котра за своїм розумом і досвідом заслуговує звання академіка. Михайло Шютєв ніколи не відмовить у допомозі, на нього завжди можна покластися. Скільки б ми працювали з ним, ми завжди вчимося в нього. Це справді Людина з великої букви, яких, на жаль, на Закарпатті не так багато".

* * *

Від редакції. 14 листопада Михайло Михайлович відзначив 65-й рік народження. Вітаємо його і бажаємо довгих років роботи, творчої наснаги, щастя і здоров’я.

Михайло Михайлович Шютєв народився 1941 р. у м. Ужгороді, в сім’ї червонодеревника. Навчався в ЗОШ № 10, по закінченні вступив на медичний факультет УжДУ. Працював дільничним терапевтом в селах Кушниця, Білки. Відслужив два роки в армії — в Ужгороді старшим лікарем піхотного полку. Закінчив аспірантуру й з того часу викладає на кафедрі терапії медфаку, доцент. Курирує два ургентні відділення: кардіореанімації і загальної реанімації.
Одружений, дружина за фахом педіатр, має двох дітей і трьох онуків. Дочка викладає англійську мову в ЗОШ № 5, син працює на митниці. Один з братів М. Шютєва — Іван — відомий закарпатський художник.

Єва Деметер
РІО

 

18 листопада 2006р.