Христина Керита: «Життя у мене видалося складним, але я не нарікаю»

Христина Керита – самобутній голос літератури Закарпаття, тихий, але виразний. Авторка багатьох поетичних книжок, вона трималася трохи осторонь від решти і не штовхалася серед тих, що прагнули лаврів і визнання. Чимало часу Христина Василівна віддала й Ужгородській середній школі № 6, де не тільки прищеплювала любов до рідної літератури, але й займалася з обдарованими дітьми. Наприклад, серед її учнів засновник знаного літературного фестивалю «Березневі коти» Віктор Коврей. 

Цьогоріч пані Христині виповнилося 70 років. З нагоди круглого ювілею ми розмовляли кілька годин в її затишній квартирі про долю творчих особистостей. Адже її чоловіком був відомий закарпатський поет і журналіст Василь Вароді, який, на жаль, помер у 55 років.  

«Батько не хотів мене навчати угорської мови»

— Пані Христино, яким є ваш родовід?

— Моє місце сили — це село Драгово на Хустщині, де я народилася. Батькове прізвище – Керита, а мамине — Рішко. В її родині – відомі кардіологи. Коли я залишила медицину, вони ніяк не могли цього зрозуміти. 

Дід Михайло був на заробітках в Америці, привіз звідти Біблію. Вона у нас завжди стояла на столі. Тож я виросла у побожній родині. І якщо батьки не йшли до церкви, то читалася та книга вдома. 

З дитинства пам’ятаю запах одеколону «Красная Москва», коли батько і мати готуються до церкви, вмиваються, чепуряться. Ходила з мамою до церкви і я. Коли не витримувала, присідала мамі на коліна, бо у неї було своє місце в церкві. Заможніші люди робили для себе такі лавки. 

Тож мама сідала, а я стояла поруч. Але відколи стала друкуватися, вже почали за мною слідкувати в селі: чи, бува, не ходжу до церкви? 

Віра прищеплюється з дитинства. Тому я завжди була з Богом. Намагаюся дітям казати, щоб не ревізували віру: «Просто вірте і все! Вірте, що над нами хтось є, і він керує нашим життям. Вибирайте: будете йти дорогою добра чи іншою?». 

У перший рік, коли відійшов мій чоловік Василь, ми сходили з розуму. Я не могла цього прийняти, не розуміла, що нічого вже змінити не можу. Бо це не в моїй силі. Коли прийняла неминуче, тоді стало легше. Хоча горе нікуди не дівається, воно залишається назавжди. Василь пішов з життя у 1998 році, а в 2000-му помер і батько. 

З однокласницею Тетяною Лукач у Драгові

— Розкажіть трохи про нього.

— Він ще служив в угорській армії. Мобілізували його під час Другої світової війни. Батько чудово оволодів мадярською і його використовували за перекладача. Але коли я попросила: “Няньку, навчіть і мене мадярською говорити», він відказав: “Я не хочу, аби ти тою мовою говорила”. Така у старшого покоління залишилася відраза до угорської окупації. 

Маму звали Марією, вона була єдиною дочкою, мала ще двох братів. Їй було запросто скласти коломийку. Дуже любила читати, але закінчила тільки школу. Дідусь сердився: “Як ото коло такого багатства, та донька буде вчитися? Ні, най сидить вдома!»

Запитувала я маму, чи не шкодувала, коли у них забрали землі в колгосп. «Ні, – казала,– бо ми на ній дуже важко робили». Мама після одруження не працювала, виховувала четверо дітей, а батько спочатку був бригадиром у колгоспі, а далі їздив на заробітки по Україні, будував. 

У людей було велике вміння пристосовуватися до обставин: раз так треба, то так і будемо жити. Вдома ніколи не говорилося про політику. Про синьо-жовтий прапор я почула аж в університеті. 

Мама мала швейну машинку, шила одяг, плела серветки, ткала  доріжки, мішки, вишивала, в’язала, сама масло робила. Як батько поїхав, брала косу і косила в городі. Двоє їхніх дітей померли малими – моя сестричка і братик. Медицина була ще слабенька. 

— Розкажіть про своє дитинство. 

— Я мала трьох братів, тож мене не ображали. Ми дуже любили батька. Бо він влітку поїде на три місяці на роботу, а приїде восени з подарунками. У нас вдома не було сварок. Батько йде на город косити корові та й каже: “Марійко, ходи зі мною”. Я дивуюся: “Няньку, нащо вам там мамка?» – «Най постоїть коло мене». Такі гарні були стосунки. 

І нам перед смертю казав: “Діти, беріть лише стільки, скільки можете втримати у жмені”. 

Мама померла невдовзі за ним, у 2003 році, бо всі три роки не бачила сенсу життя без нього. Пригадую, дзвонить мені і плаче. Аби її вгамувати, кажу: «Мамко, а тепер подумайте, як мені самій із двома діточками?» — «Ой, добре, дитино, добре». Тоді її якось переходило. Вона жила з родиною молодшого сина. 

— Я колись читав, що Драгово було розбишацьким селом… 

— Так, ходять такі легенди про опришків. Село у нас велике – 7,5 тисяч населення. Тут живуть гонорові люди, які люблять заробляти. Переважно заможний народ. Мій молодший брат Михайло був десять років головою села, а старший Микола  дякує в церкві. Середній брат Василь дуже працьовитий, теж інколи читає в церкві під час літургії.

— Чим ще пригадується дитинство? 

— Пахощами маминої грядки. Дивно, що у дорослому житті ніщо так не врізається в пам’ять. А те, коли дитиною з бабкою ходила на поле, запах землі, коли копаєш картоплю, полеш із матір’ю грядку і все довкола пахне кропом, зеленню – не забувається.

Розумію Дмитра Кешелю, який сидить у рідному селі Клячанові і каже, що йому там добре. Робота на землі дає енергію людині. І дуже сумно, що ми їдемо звідтіля, позалишали поля, побігли до міст.

Молодь вибирає легший спосіб життя. Я розумію, вона хоче жити, як усі. У Драгові тепер є салончик, де роблять манікюр, татуйовані брови, наліплюють вії. От заплатить ґаздиня за манікюр і як на землі буде тими руками працювати? 

«Мама молилася, аби я не вступила в університет»

— Коли у вас проявився потяг до літератури?

— Я дуже хотіла вчитися, а тоді приймали до школи з семи років. І мама впросила директора школи, щоб мене взяли. Тож я була наймолодша в класі. Пригадую, з яким внутрішнім хвилюванням стояла на лінійці. У мене був мішечок у горошок, пошитий мамою для чорнильниці. Ми ж вчилися красиво писати металевими перами. 

Христина Керита першокурсниця філологічного факультету УжДУ, 1977 рік

У мене бажання вчитися було постійно. Я малою ковтала книги старших братів. Потім ходила в бібліотеку і брала з полиць все підряд. Так перечитала Стельмаха, Гончара, Загребельного, Бальзака, Фенімора Купера, Джека Лондона. 

Нинішнім дітям бракує читання, а воно розвиває уяву. Від телефонів, смартфонів, комп’ютерів, цих чудес техніки  відмовитися вже неможливо. Але воно не дає можливості розвитку тим ділянкам мозку, що розвивають уяву. А читання це давало.

Моя вчителька з української Ганна Михайлівна Рішко задала нам у шостому класі написати вірша на учнівський конкурс. Я написала «Квіти революції». Вона відіслала їх у Київ  — на республіканське радіо. Мені навіть прислали приз.

І відтоді я зрозуміла, що моє писання вартує уваги. Після восьмого класу батьки вирішили відправити мене на навчання до Хустського медучилища. Мені було все одно, аби лиш учитися далі. Три роки я навчалася в Хусті, ходила паралельно до літературної студії, яку вів Іван Губаль. Це був обдарований чоловік, що мав художній смак. 

Після медучилища треба було ще відпрацювати два роки. Тож пів року пропрацювала операційною медсестрою, а потім – у хірургічному відділенні районної лікарні. Поруч із такою людською бідою потрібна менш чутлива натура, ніж моя. Там набачилася багато горя. Робила такі перев’язки, коли було видно кістку. А коли йшла зранку на роботу, мріяла, як звідти нарешті піду. 

Молодій членкині Спілки письменників України Христині Кериті 33 роки.

— А куди саме?

— На третій рік я вирішила вступати до Львова на журналістику, але не пройшла за конкурсом. А на четвертий рік вступила в Ужгородський університет на українську філологію. Складала чотири іспити: отримала всі п’ятірки, окрім четвірки з англійської. Поки працювала медсестрою, ходила до репетиторів. Мама молилася, аби я не вступила, бо за мною упадав дуже гарний хлопець, і вона хотіла, аби я залишилася вдома. 

— Яке враження на вас справив Ужгородський університет?

— На першому курсі університету мене все зачарувало. Це був 1976 рік. На українській філології було 55 першокурсників, з них 11 – хлопців. Я вчилася з Петром Мідянкою, Юрієм Клованичем, Володею Бесагою, який згодом працював заступником міського голови Ужгорода. Закінчила з червоним дипломом. З Галиною Сідей (тепер – Вовченко) вступили одночасно в аспірантуру: вона – на кафедру мови, а я – на кафедру літератури. 

— Що запам’яталося з тих років? 

— Я жила в гуртожитку. Бідувати не доводилося, бо батьки давали гроші, та й я мала підвищену стипендію.

Батько казав: “На здоров’ї не економ, купуй їсти, що захочеш». Мамка заохочувала: “У Христини таке файне золоте колечко. Купи й ти собі», але мене таке не цікавило. Гроші витрачала на книжки, на словники. Це було для мене важливим.  

— Як познайомилися з майбутнім чоловіком – поетом Василем Вароді?

— Ми вперше побачилися ще до вступу. Він із Юрієм Керекешем приїжджав до Хуста на літературне зібрання, де мені вручали відзнаку. Я виходила на сцену, а потім мені Іван Діус і Ганна Висоцька кажуть: «Слухай, Вароді з тебе очей не зводив». Я тоді не звернула на це увагу. А він уже працював на радіо, і згодом сам мене знайшов в університеті. 

З чоловіком, поетом Василем Вароді, середина 1980-х

— Ви брали участь у літературній студії при університеті? 

— Я двічі приходила на студію до Василя Попа, але мені там було не цікаво. А Василь Степанович подумав, що я його ігнорую і образився. 

Ми вже бачилися з Василем Вароді, який давав мені поради, я друкувалася, тож не було гострої потреби у студії. Знаю, що ходили на заняття Юрко Клованич, Петро Мідянка, Іванко Баденюк. 

У нас на курсі було шість червоних дипломів. Тепер так ніхто не прагне вчитися. Пригадую, як ми до півночі конспектували в читальному залі гуртожитку. А нинішня молодь хоче за мить все отримати з інтернету чи за допомогою штучного інтелекту. 

— Які настрої тоді панували? 

— Я закінчила університет у 1982-му році. Моя збірка побачила світ аж на п’ятому курсі, хоча обговорювали її ще на першому. Викликав мене на розмову директор видавництва Борис Гвардіонов. Дивлюся, біля нього сидить збоку незнайомець. Потім той чоловік мене догнав, почав ставити запитання. А мене Василь Вароді попередив, що всі творчі люди в СРСР перебувають «під ковпаком». 

Тож лише на п’ятому курсі вийшли тоненькі мої «Березневі заручини». Юрій Балега написав схвальний відгук у «Закарпатській правді», за що йому вдячна. Книга розійшлася, всі мої однокурсники купили собі примірники.  

При розподілі на роботу мене викликали першу. Юрій Іванович каже: “Христинко, бери 15-ту школу в Ужгороді. Тут маєш направлення». А я відказую, що не хочу працювати у школі. І беру собі Хуст, бо в міському відділі освіти маю знайомих, які пообіцяли дати відкріплення. 

Так знайшла собі мороку на голову, бо в Хусті мене не захотіли відпускати. Тоді Василь Вароді попросив свого приятеля Федора Зубанича, який працював у Києві, аби той сходив до Міністерства освіти. І лише коли звідти надійшла вказівка до Хуста, мене відпустили.  

Тиждень літератури на Івано Франківщині. Христина Керита між Василем Коханом (ліворуч) і Василем Густі. (Друга половина 1980-х років).

«Василь мені сказав: «Ніякі Києви!»

— Хотіли повернутися до Ужгорода?

— Так, я вступила до аспірантури на кафедру літератури нашого університету, блискуче здала вступні іспити.  Поїхала в Київ затверджувати тему. Була натхненна бажанням писати дисертацію за творчістю Ліни Костенко. Приходжу, а відомий літературознавець Григорій Сивокінь мені каже: “Та про Ліну Костенко вже дуже багато пишуть. Чого всім товктися?».  І нав’язав мені Платона Воронька, партизанського поета, про якого якраз найбільше писалося. 

Я провчилася в аспірантурі три роки. На третьому році здала кандидатські мінімуми з англійської і філософії. А тут Миколі Лакизі заборонили бути керівником моєї дисертації, бо він не мав докторської, хоча й очолював нашу кафедру. Треба було переводитися до Києва, а ми з Василем вже були одружені. Вароді виступив категорично проти: “Ніякі Києви!”. 

У нас уже росла маленька Терезка.  А Василь був таким собі власником: не відпустить і все. І я вирішила не морочити голову і просто видавати книжки.

За останню у радянські роки збірку «Одкровення», що вийшла у «Карпатах», я отримала гонорар 5 тисяч карбованців. За такі гроші можна було купити авто, але ми побудували будиночок на дачі. Тепер там живе мій син. 

Третя поетична збірка Христини Керити Одкровення, Ужгород, 1988 рік

— Це серед тих письменницьких дач в Оноківцях?

— Так, у 1982-му нам там виділили ділянку. Мої брати допомогли будуватися, батько клав дах. 

— То ви таки пішли з університету?

— Хоч дисертація в мене ще не була закінчена, але я вже викладала, проводила практичні заняття, навіть читала лекції. Однак мене не зарахували на кафедру, бо деякі знайомі поскаржилися в ректорат, що в нас забагато жінок. Я була вражена такими інтригами, а потім думаю: «Та нащо ви мені здалися? Обійдуся без вас, буду писати, видавати книги». Хто знав, що все довкола за кілька років полетить шкереберть?

Книжку «Чекання дива» видали в «Радянському письменнику» в 1983 році. Перед тим я була на літературній нараді молодих, яку вів Володимир Коломієць. Йому сподобалися мої вірші. Потім підійшов до мене і Володимир П’янов, який працював редактором у видавництві, і попросив до друку рукопис. А Коломієць тоді відав молодіжним журналом «Дніпро». Каже: «Хай Петро Скунць напише кілька абзаців вступного слова, а ви підготуйте нам добірку». Я вдячна цим людям, що звернули на мене увагу. 

Тому думала, що буду постійно видаватися, мати гонорари. Влаштувалася в газету «Закарпатська правда» в бюро перекладів, а потім перейшла до «Молоді Закарпаття», вела літературні сторінки, готувала твори до друку, писала огляди. Це тривало, поки не почали занепадати газети. У 1990-ті роки в «Молоді Закарпаття» вже не було чим виплачувати зарплату. 

Христина Керита на полудень віку

— Тож довелося знову все змінювати?

— Так. Якось зайшли до нас додому директор видавництва «Карпати» Володимир Данканич, брат ректора УжНУ Борис Сливка і хірург Дмитро Криванич. Пригощалися вином, довго спілкувалися, а тоді Борис Юлійович Сливка, який уже працював директором Ужгородської школи № 6, каже: “Васю, я хочу в школі організувати літературну студію. Іди до мене керівником». Василь почав сміятися: “Бери краще Христину”.

А я колись пообіцяла собі, що в школі працювати не буду. Та оскільки прийшли скрутні часи, і Василь перебивався тоді на літературних хлібах, він сказав: “Іди! Хтось повинен у сім’ї отримувати стабільну зарплату».

У нас уже росло двоє дітей, і я пішла працювати педагогом-організатором – керівником літературної студії, з якою ми видали кілька збірок творчості учнів і студентів. На засідання студії приходила талановита молодь з цілого міста.

А згодом я замислилася: в мене є диплом учителя, чому я не можу вести уроки? Тож був такий період, що я вела творчу студію і мала пів ставки учителя. А коли не стало Бориса Сливки, зникло і фінансування  літературної студії. Тоді мене виручили уроки. Бо коли пішов у засвіти і Василь, то школа мене врятувала. З двома дітьми без стабільної зарплати я не знаю, що б робила. 

А в школі тоді постійно підіймали зарплату. Пригадую, коли розповіла Сергію Федаці про свою зарплату, він здивувався: “Ого! В університеті стільки професор отримує!».

Тоді я зрозуміла, що життя мене непогано вело. Адже у школі менше клопоту, вимог, інтриг. А в університеті кожний пестує власні амбіції. У школі я цього уникнула.

Христина Керита з чоловіком Василем Вароді, донькою Терезкою та сином Василем, 1990 рік

— Тож усе складається так, як треба? 

— Школа має багато плюсів: три місяці — літні канікули, місяць – зимові.  Тепер майже в кожному класі є інтерактивна дошка, що значно полегшує ведення уроку. 

Сучасні діти мають різносторонні знання, і вчитель повинен бути ерудований, підготовлений. Треба серйозно готуватися до уроків, любити свій предмет і школярів. Якщо не витримуєш роботи з дітьми, то в школі робити нічого. 

«Пішов Вароді, і нема кому сказати правду в очі!»

— Розкажіть про Василя Вароді, який рано пішов із житття.

— Він був старший на одинадцять з половиною років, але я ніколи не відчувала різницю. Він був фізично сильний чоловік, дуже міцний. Коли помер, то  патологоанатом здивувався, що весь організм здоровий, а серце розірвалося, як м’яч.

Василь був дуже чутливою людиною, а батьки дали йому сильне тіло. Він був кремезний, любив фізично працювати.

Поки жив, нам не треба було викликати ні електрика, ні сантехніка. Власноруч зробив меблі для нової квартири. Був час, коли на дачі в нас жило 80 кроликів. Він не лінувався доглядати за ними, сідав на велосипед, їхав косити траву. 

Василь дуже любив ґаздувати, на відміну від мене. Працював як заведений. Щовесни ми перекопували всю дачу. Навіть на доріжці він піднімав камінці, якою вона була викладена, і перекопував під ними. Любив у всьому порядок.

На робочому столі у нього все було чітко розкладено в папках. У роботі завжди акуратний, попри свій вільнодумний характер, коли міг прямо сказати, що думає. Після його звільнення з радіо мені казали: «Пішов Вароді, і нема кому сказати правду в очі». 

Із сином на відкритті меморіальної дошки Василя Вароді у школі в Королеві, в якій він навчався з 1950 го по 1960 й рік

— Це був його другий шлюб?  

— Так, він  був розлучений. 

— Мабуть, між вами були сильні почуття…

— Його відмовляли від наших зустрічей, а він відповідав, що тільки тепер починає дихати і жити. Пригадуєте, як у вірші Ліни Костенко: «Божевілля моє, божемилля, богомілля моїм сльозам…»

Я боялася вдома зізнатися, та не могла від нього відмовитись. Мама добре до нього поставилася, хоча до кінця відчувала певну прикрість. Батьки бачили, що він дуже дбає про мене, дітей, оберігає нас. 

Він так радів синові Василькові! Тричі перепитував у лікарні, чи справді народився син, і лише повторював: “Не може бути, не може бути!”. Це чоловік, який зробив мене щасливою на все життя. Його немає, але не було дня, щоб я його не згадала. Коли його не стало, я не могла думати про інших чоловіків. Зрозуміла, що людину такого рівня вже не знайду.

Він був складний чоловік, але цікавий. І життя з ним було надзвичайно цікаве. Якось ми удвох поперлися 9 травня на полонину Руну. Він узяв лише кишенькового ножика. Я потім подумала: «А не приведи, Господи, якась хижа тварина напала б?». Він був сміливий і рішучий, іде хоч куди і мене тягне. 

Знав будь-яку роботу. Щепив троянди і виноград. У нас різні сорти груш росли на одному дереві. Тож його смерть стала для нас катастрофою. 

— А раніше не мав проблем із здоров’ям? 

— Перший інфаркт він переніс значно раніше, прожив після нього ще 16 років. Але себе не беріг. Професор Микола Рішко йому казав: «Василю, сокотися, бо на місці першого інфаркту в тебе стінка тонка, як сигаретний папір».  А він відказував: «Миколо, зроби так, аби мене не боліло, а я як жив, так і буду жити».

Напередодні він понервував. Бо коли став головним редактором тижневика «Орбіти-логос», газета судилася з одним підприємцем за критику. До речі, нашим однофамільцем. Суд відбувся у п’ятницю, а в суботу вранці він помер.

Обкладинка вибраної публіцистики Василя Вароді. 2018 рік.

— Либонь, ви запам’ятали той ранок назавжди. 

— Удосвіта мені сказав: «Збираймося на дачу». Я відказую: “Васю, 5 вересня, діти лише пішли до школи. Хай трохи ще посплять». Він погодився і ніби задрімав.

Я взяла до рук книжку народних методів лікування, думаю, якусь травичку заварю. І побачила, як у нього почалися судоми.

Я оббігла його, бо він лежав на боці, і торгаю за плече: “Васю, що з тобою?”. Він ще встиг проказати: «Що зі мною?» і все. Судоми стали сильнішими, обличчя потемнішало, дихання зникло, почулися хрипи. А це значить, що кров уже не циркулювала.

А в мене вдома був строфантин. Я схопила коробку із ліками, а набрати в укол не можу, руки трясуться. Бачу, що біда. Кричу: «Терезко! Клич Любу Іванівну!» (під нами жили Ороси, вона – лікарка, а її чоловік – дипломат). Сусідка прибігла, почала масажувати серце, хоча бачила, що надій нема. А я не можу розламати ампулу, мною тіпає. Це жах таке пережити! Вдарила рукою по ампулі, щоб відбити, і в мене шрам лишився на пальці назавжди, бо туди скло забилося. Почала набирати строфантин в укол. 

«Швидка» через сім хвилин була у нас. Разів дев’ять пробували завести серце, але було вже пізно. Ось так не стало Василя. Але я його щодня згадую…

Varosh

Розмовляв Олександр Гаврош

Фото з архіву Христини Керити

 

28 червня 2025р.