«Після того, як ми «прокосили» ворожу посадку «Шилкою», наші штурмовики зайшли туди майже без опору…» Історія бійця 128-ї бригади

До повномасштабки Віталій працював у нафтогазовій сфері в себе дома на Прикарпатті, він має вищу освіту. Однак одразу після російського вторгнення пішов у військкомат і став воювати звичайним солдатом.

– Як тільки почалася війна, в мене не було роздумів – іти чи не йти, було зрозуміло, що піду, – каже Віталій. – У нас така родина. Мій старший брат воював із 2014-го, отримав важкі поранення. У перші дні повномасштабки теж пішов у військкомат, і хоча його кілька разів відмовлялися брати через інвалідність, наполіг і потрапив у інженерний підрозділ територіальної оборони. На жаль, під час навчань на полігоні він помер – не витримало серце…

На початку війни Віталій воював у зенітно-ракетному підрозділі 128 ОГШБр, працював із зенітною самохідною установкою «Шилка», був оператором-навідником. Гусенична установка з чотирма зенітними 23-мм гарматами – дуже ефективна зброя. Яку використовують не тільки проти повітряних, а й проти наземних цілей.

– Ми прикривали піхоту, допомагали їй під час штурмів. Особливо це було відчутно під час деокупації Херсонщини. Росіяни мали дуже серйозні укріплення в посадках, вели інтенсивний вогонь, і наші гірсько-штурмові підрозділи не могли просунутися вперед. Тоді задіяли нас – показали сектор, який треба було «почистити» від ворога. Ми висунулися й з відстані одного кілометра «прокосили» посадку вогнем. Кожна з чотирьох 23-міліметрових зенітних гармат робить по 11 пострілів за секунду, разом це 2640 пострілів за хвилину. Убійну силу зеніток не витримує жоден бліндаж, і після того, як ми «прокосили» сектор, наша піхота змогла просунутися й захопити ворожі позиції. Пригадую, після штурму командир гірсько-штурмової роти Кіпіш спеціально прийшов, щоб подякувати й потиснути руку кожному з нас…

«Шилка» й сама ставала ціллю для ворога, під час одного з бойових виїздів Віталій із товаришами потрапили під обстріл касетними боєприпасами.

– Тоді ми працювали разом із двома танками. Завдання – виїхати на вогневу точку, «прокосити» ворожу посадку з відстані 600 метрів і швидко виїхати звідти. А танки паралельно виконували свою роботу. Ми встигли відстрілятися, але коли розверталися, нас накрили з повітря «касетами»…

Двоє бійців «Шилки» отримали множинні осколкові поранення. Віталія врятували бронік і каска, які прийняли на себе основний удар. Але 12 осколків влучили безпосередньо в нього.

– Якби не професіоналізм і безстрашність нашого механіка-водія, ми б стекли кров’ю. Він під ворожим вогнем рвонув звідти й доставив нас у безпечне місце. Більшість осколків лікарі витягли з допомогою спеціального магніта, а чотири досі в мені, вони час від часу турбують.

Після лікування Віталій повернувся в підрозділ і якийсь час воював у піхоті.

– Це було на Донеччині, ми вели ближні бої в багатоповерхівках. В одному секторі наша позиція була на 2-му поверсі, а росіяни зуміли прорватися на 1-й. Нам допомогли їх вибити сусіди з допомогою ручних гранатометів. До речі, на Донеччині мені довелося воювати поруч із бійцем мотопіхотного батальйону з позивним Лапа. Тим самим, що недавно вирвався з російського полону, підірвавши гранатою двох ворожих штурмовиків. Уже тоді він був дуже потужним, безстрашним бійцем…

Восени минулого року Віталій перевівся в 1 стрілецький батальйон 128 ОГШБр, і хоча його посада пов’язана з ПЗРК (переносний зенітно-ракетний комплекс), час від часу доводиться допомагати й піхоті.

– Один із моїх бойових виходів тривав 23 дні, і майже щодня наші позиції штурмували росіяни – на багі, квадроциклах, мотоциклах. Ми відстрілювалися з автоматів і кулеметів, я працював із бельгійським кулеметом FN MAG. З допомогою артилерії й безпілотників ми відбили всі атаки, утримали позиції.

Дома в Коломиї Віталія чекають рідні, в тому числі двоє дітей.

– Коли я пішов у ЗСУ, дітям було 8 і 4 роки, тепер вони доросліші, багато чого розуміють. Мої рідні – моя найбільша мотивація…