«Після того, як ми «прокосили» ворожу посадку «Шилкою», наші штурмовики зайшли туди майже без опору…» Історія бійця 128-ї бригади

До повномасштабки Віталій працював у нафтогазовій сфері в себе дома на Прикарпатті, він має вищу освіту. Однак одразу після російського вторгнення пішов у військкомат і став воювати звичайним солдатом.
– Як тільки почалася війна, в мене не було роздумів – іти чи не йти, було зрозуміло, що піду, – каже Віталій. – У нас така родина. Мій старший брат воював із 2014-го, отримав важкі поранення. У перші дні повномасштабки теж пішов у військкомат, і хоча його кілька разів відмовлялися брати через інвалідність, наполіг і потрапив у інженерний підрозділ територіальної оборони. На жаль, під час навчань на полігоні він помер – не витримало серце…
На початку війни Віталій воював у зенітно-ракетному підрозділі 128 ОГШБр, працював із зенітною самохідною установкою «Шилка», був оператором-навідником. Гусенична установка з чотирма зенітними 23-мм гарматами – дуже ефективна зброя. Яку використовують не тільки проти повітряних, а й проти наземних цілей.
– Ми прикривали піхоту, допомагали їй під час штурмів. Особливо це було відчутно під час деокупації Херсонщини. Росіяни мали дуже серйозні укріплення в посадках, вели інтенсивний вогонь, і наші гірсько-штурмові підрозділи не могли просунутися вперед. Тоді задіяли нас – показали сектор, який треба було «почистити» від ворога. Ми висунулися й з відстані одного кілометра «прокосили» посадку вогнем. Кожна з чотирьох 23-міліметрових зенітних гармат робить по 11 пострілів за секунду, разом це 2640 пострілів за хвилину. Убійну силу зеніток не витримує жоден бліндаж, і після того, як ми «прокосили» сектор, наша піхота змогла просунутися й захопити ворожі позиції. Пригадую, після штурму командир гірсько-штурмової роти Кіпіш спеціально прийшов, щоб подякувати й потиснути руку кожному з нас…
«Шилка» й сама ставала ціллю для ворога, під час одного з бойових виїздів Віталій із товаришами потрапили під обстріл касетними боєприпасами.
– Тоді ми працювали разом із двома танками. Завдання – виїхати на вогневу точку, «прокосити» ворожу посадку з відстані 600 метрів і швидко виїхати звідти. А танки паралельно виконували свою роботу. Ми встигли відстрілятися, але коли розверталися, нас накрили з повітря «касетами»…
Двоє бійців «Шилки» отримали множинні осколкові поранення. Віталія врятували бронік і каска, які прийняли на себе основний удар. Але 12 осколків влучили безпосередньо в нього.
– Якби не професіоналізм і безстрашність нашого механіка-водія, ми б стекли кров’ю. Він під ворожим вогнем рвонув звідти й доставив нас у безпечне місце. Більшість осколків лікарі витягли з допомогою спеціального магніта, а чотири досі в мені, вони час від часу турбують.
Після лікування Віталій повернувся в підрозділ і якийсь час воював у піхоті.
– Це було на Донеччині, ми вели ближні бої в багатоповерхівках. В одному секторі наша позиція була на 2-му поверсі, а росіяни зуміли прорватися на 1-й. Нам допомогли їх вибити сусіди з допомогою ручних гранатометів. До речі, на Донеччині мені довелося воювати поруч із бійцем мотопіхотного батальйону з позивним Лапа. Тим самим, що недавно вирвався з російського полону, підірвавши гранатою двох ворожих штурмовиків. Уже тоді він був дуже потужним, безстрашним бійцем…
Восени минулого року Віталій перевівся в 1 стрілецький батальйон 128 ОГШБр, і хоча його посада пов’язана з ПЗРК (переносний зенітно-ракетний комплекс), час від часу доводиться допомагати й піхоті.
– Один із моїх бойових виходів тривав 23 дні, і майже щодня наші позиції штурмували росіяни – на багі, квадроциклах, мотоциклах. Ми відстрілювалися з автоматів і кулеметів, я працював із бельгійським кулеметом FN MAG. З допомогою артилерії й безпілотників ми відбили всі атаки, утримали позиції.
Дома в Коломиї Віталія чекають рідні, в тому числі двоє дітей.
– Коли я пішов у ЗСУ, дітям було 8 і 4 роки, тепер вони доросліші, багато чого розуміють. Мої рідні – моя найбільша мотивація…
До теми
- “Наш дім там, де добре дітям”. Як Закарпаття стало прихистком для родин, що прийняли дітей
- 101 день на позиції – ужгородець Валерій «Шум» більше трьох місяців утримував позиції в зоні відповідальності підрозділу в Донецькій області
- «Спостерігати за ворогом із дрона – це одне, а зустріти віч-на-віч, коли бачиш його зіниці, – зовсім інше…» Історія бійця 128-ї бригади Володимира
- Снайпер "Ярий". Молодший сержант Іван Яров переніс понад 30 операцій, але й далі влучно стріляє
- Чому військові люблять котиків? Олександр Шершун “Мер”
- «Із нашої родини воює шестеро чоловіків…» Історія бійця 128 бригади Руслана
- Звільнився з армії – і через місяць повернувся знов: історія військового зі 101 бригади ТрО Закарпаття
- Прикордонник «РЕМ». Василь Сідун із Дубрівки посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню
- Ветеран із Ужгорода Віктор Суліма: від фронту до крафтового виробництва
- "Я зрозумів, що таке бойові виїзди після того, як нас обстріляв російський танк". Історія бійця 128 бригади Андрія
- «Кожна вагітність для нас — диво»: Ганна Палагусинець про програму лікування непліддя
- "Коли ти отримав зір повторно, ти дивишся на цей замилений світ інакше": інтерв'ю з ветераном війни Михайлом Філоненком
- Був художником – став військовим. Олег з Ужгорода навіть у війську продовжує творити
- «Моїм рідним було б ганьба, якби я став ухилянтом…» Історія бійця 128 бригади Віталія
- Вийшло третє доповнене видання "Ужгород відомий та невідомий"
- "Усе накопичується – втома, загиблі товариші... Але про СЗЧ навіть не думаю". Історія бійця, який відвойовував Херсонщину
- «Наші рідні вірять, що ми повернемося з війни, тому моя головна місія – максимально зберегти людей…» Історія бійця 128 бригади Андрія
- Снайпер «Ярий». Молодший сержант Іван Яров переніс понад 30 операцій, але й далі влучно стріляє
- «Не люблю хвалитися, як знищую ворога, мені важливіше рятувати товаришів…» Історія бійця 128 бригади Василя
- "Дуже радий, що туди потрапив": військовий Луганського прикордонного загону Елмар Цап розповів про службу

До цієї новини немає коментарів