ПРИЇХАЛИ!

Найбільше співчуття викликали речники Президента – його прес-секретарка, журналісти з президентського пулу, наближені до нього політологи. Скільки раніше мовлено ними про президентське вето на бюджет як найголовнішу політичну гру глави держави! Мовляв, загрожуючи своїм правом вето, В.Ющенко зможе відвоювати від уряду багато чого, що втрачено у попередні місяці. У це хотілося вірити. Бо завжди приємніше думати про політика краще, ніж він того заслуговує, а раптом виправдає ці завищені очікування? І от бюджет підписано – і що?

Люди з президентської команди викликають щирий жаль. Бо воювати за шефа, в якому сам не певен – гірше не буває. Не сумніваємося, що за кілька днів у новому році ці речники оговтаються і представлять підписання бюджету як свою чергову видатну перемогу. Але виглядали вони таки блідо. Міф про якусь стратегічну зброю у президентських запасниках скінчився, більше у таке ніхто не повірить. Бюджет підписано, а що отримала від того президентська команда? Чи треба було тоді здіймати таку бучу і привертати таку увагу до цього рядового моменту? Він показав тільки одне: в Україні зникає двополюсність виконавчої влади, вона вся поступово концентрується у Кабміні, котрий просто ігнорує президентські органи – Секретаріат і РНБО. Уряд дуже далекий від ідеалу, як і його бюджет. Але уряд неодноразово довів, що він є командою, здатною лягати трупом і домагатися свого (колись саме такими словами ставив завдання своїм горе-міністрам В.Пустовойтенко). Президентська же команда довела тільки своє вміння творити яскраві міфи, котрі потім гучно лускають, як мильні бульбашки. Жоден з виданих їй авансів довіри (в тому числі і автором цих рядків) вона поки так і не виправдала.

Я не мав найменшого сумніву, що вибори 2004 року В.Ющенко програє. Внаслідок якогось жарту провидіння він їх таки виграв, зате тепер програє Україну. Все повертається на круги своя. Виявляється, що тодішні передчуття не були оманливими. Реалізацію певних закономірностей можна тільки відстрочити на не надто довгий час, але цілком переломити їх – цього в нашій історії так і не сталося.

Останнім часом багато нарікають, що до влади повертаються кучмівські кадри, що відновлюється кучмізм. Але хіба це почалося вчора? Та ж Кучмостан так і не був демонтований у 2005 році, його продовжили розбудовувати – тільки під іншими прапорцями. Та ж сама некомпетентність, ідеологічна зарозумілість, претензії на істину в останній інстанції. Та же непримирима гризня всередині команди. Тільки є одна принципова різниця. У В.Ющенка відсутній інстинкт влади, надзвичайно яскраво виражений і у Л.Кучми, і у В.Януковича чи Ю.Тимошенко. Натомість В.Ющенко постійно демонструє схильність до компромісів, котрі насправді не є ніякими компромісами – згадаймо хоча б Універсал національної єдності. Тому дуже добре, що навколо України зараз відносно сприятлива міжнародна ситуація. Доводиться тільки мріяти, щоб вона не зіпсувалася і наступні пару років. З іншого боку, влада не терпить вакууму. Якщо перша особа в державі не виявляє щоденно якості володаря, її функції перебирають інші. Через те В.Ющенко некомфортно почувається в оточенні сильних полі-тиків. Усі яскраві постаті з президентського оточення врешті-решт витісняються на узбіччя. Чого варта заміна представника Президента у парламенті Ю.Ключковського на Р. Зварича! Але хіба це єдиний приклад? Скільки часу ще вдасться робити такі нееквівалентні обміни? Гадаємо, не дуже довго. Тим більше, що Президент контролює все менше посад у державі, а його команда вже зовсім не здатна грати на рівних з урядовою. Якщо одна команда розкручує ідею дострокових парламентських виборів, то інша висунула у відповідь ідею дострокових президентських. Чия візьме верх, якщо сторони підуть стінка на стінку? Отож бо.

Тому виникає питання, а для чого ми взагалі прожили два останні роки? Чи здобули ми з них хоч якісь уроки? Чи два роки просто проминуло як страшний сон, так нічому і не навчивши? Хто хотів, той учився, а не носив оранжеві окуляри. За ці два роки практично всі політики й управлінці всеукраїнського і регіонального масштабу виявили себе як ніколи. Котів у мішку більше не лишилося. На сьогодні вже добре відомо, кого цікавить лише власна кишеня, кого кар’єра заради неї самої, хто здатен еволюціонувати, а кому вже нічого не допоможе. Два роки були суцільним кастінгом політиків перед виборцями. Найменш природно вони виглядали під час виборчої кампанії, зате коли поверталися до звичного для них середовища, розслаблялися і починали демонструвати своє істинне єство. Тому завдяки Майдану ми згодом стали мудрішими, ніж були до нього. Навчилися багато чого пробачати, не зачаровуватися красивими обличчями і гладкими промовами. Навчилися оцінювати політиків перш за все за їхніми ділами, а не словами. Діалог Заходу і Сходу ще не почався, але вони вже приглядаються одне до одного. Все виявилося набагато складнішим і запущеним, ніж уявлялося дві зими тому. Кілька років Україна матиме стабільний уряд великого національного капіталу. Все залежатиме від того, наскільки наше громадянське суспільство (преса, громадські організації, суспільна думка) примушуватиме цей уряд до еволюції в необхідному напрямку – від уряду проФФесіоналів до уряду професіоналів. Це дуже непросто, але іншої ради все одно немає. Не плекати же нам і далі міфи, в які вже самі не віримо! Є жорстка реальність, з якої слід виходити. Героїчна доба революцій і революціонерів минула. Надходить далеко не героїчна доба тіньової роботи, що потребує людей зовсім іншого типу, здатних розраховувати не на доброго царя чи міністра, а тільки на самих себе.

Сергій ФЕДАКА
Трибуна

 

14 січня 2007р.