Бережись незнайомців, а тим паче не довіряй їм ключ від квартири, де гроші лежать

Подружжя Максименків проживало в Мукачеві, в квартирі дружини. У обох це був другий шлюб, який вони уклали 1977 року, тобто разом прожили 30 років.

Костянтин Максимович, колишній фронтовик, мав інвалідність І-ї групи по зору, був практично сліпим. Доглядала за ним дружина, поки не захворіла важко сама. Наприкінці 2005 року 79-річну Лукерію Леонтіївну паралізувало на один бік тіла, тож її дочка від першого шлюбу Світлана вирішила забрати матір до себе в Ужгород, щоб опікуватися нею, а для вітчима найняти доглядальницю.

— Забирала я маму зі страшним скандалом, — розповідає пані Світлана. — Вітчим дорікав матері, що вона прикидається хворою, аби лише не доглядати за ним. Треба сказати, що вітчиму тоді було вже 87 років, крім того, що був практично незрячим, набралася ще купа болячок, та й поводився він іноді неадекватно... Я заспокоїла його як могла, і матір все-таки забрала до себе. Наступного ж дня звернулася до Мукачівської районної лікарні й уклала договір про наймання патронажної медсестри, яка б доглядала за вітчимом за відповідну плату. Медсестра мала приходити щодня на дві години. Однак пропрацювала ця медсестра недовго, вітчиму чомусь не сподобалося, що вона працює в рукавичках. Я йому пояснювала, що це так повинно бути, адже вона обслуговує кілька чоловік й мусить вдаватися до застережних заходів. Але вітчиму це не подобалося і край.

Відтак я знайшла іншу жінку, котра погодилася доглядати за старим, та знову не на довго. Вітчиму не сподобалася їжа, якою вона його годувала, тож довелося відмовити і їй.

Через знайомих знайшла вже третю доглядальницю. Знайомі рекомендували її як хорошу, відповідальну особу. Я просто повірила їм на слово. Навіть нічого про неї конкретно не дізнавалася. Як виявилося, така довірливість мені дорого обійшлася. Та, очевидно, і мої знайомі не думали про неї погано, бо те, що сталося пізніше, шокувало їх.

Світлана Феофанівна домовилася з доглядальницею, назвемо її Еллою Сопілканич, про відповідну оплату, і жінка стала працювати. До її обов’язків входило прибирання квартири, годування та догляд за господарем. У розпорядженні доглядальниці була пенсія Костянтина Максимовича — 940 грн., з якої частину вона брала як плату за свою роботу, іншою частиною розпоряджалася на власний розсуд. Також Елла отримала ключі від квартири, щоб могла безперешкодно зайти у квартиру в будь-який час.

Доглядала ця жінка за вітчимом пані Світлани з лютого 2006 року до самої його смерті, 21 грудня. Все ніби йшло добре, вітчим був задоволений роботою доглядальниці, та й Світлана Феофанівна, навідуючись час від часу до Мукачева, жодних недоліків за нею не помічала.

У перших числах грудня Костянтину Максимовичу погіршало, він вже практично не вставав з ліжка, й 21 грудня пані Світлані повідомили, що вітчим помер. Влаштування похорону добровільно взяла на себе доглядальниця.

— 22 грудня я взяла у пенсійному відділі належну моєму вітчиму за три місяці пенсію у сумі 2 970 гривень, 500 гривень отримала з радянської книжки на поховання — всі ці гроші віддала Еллі на організацію похорону,— розповідає Світлана Феофанівна. — Вона сама запропонувала свої послуги, і я їй була за це лише вдячна. Та вже після похорону виявила, що зникла ощадна книжка, на якій були десять тисяч гривень, нажиті спільно моєю матір’ю та вітчимом. Ці кошти я особисто, в супроводі мами та вітчима, поклала на ощадну книжку в ощадбанку м. Мукачева 19 лютого 2004 року, відкривши рахунок 178007 на ім’я К. М. Максименка. Через те, що вітчим був практично сліпим, на ощадкнижці був напис "незрячий". Мама з вітчимом заповідали мені, щоб на ці гроші, коли настане час, я їх поховала і зробила надгробні пам’ятники.

Та книжки в квартирі я не знайшла. Запитала Еллу, чи не відомо їй, де ощадкнижка, на що вона відповіла, що нічого не знає.

Згодом мені стало відомо, що ще у липні 2007 року на доглядальницю моїм вітчимом, без відома моєї матері та мого, була оформлена довіреність, якою він уповноважував її бути його представником з приводу розпоряджень відкритого на його ім’я рахунка.

Витяг з довіреності: "...надаю представнику право представляти мої інтереси в будь-яких органах, установах чи організаціях.., подавати від мого імені заяви, клопотання, одержувати та поповнювати через касу банку будь-які суми без обмежень їх розміру, розписуватися за мене, одержувати довідки або інші документи про наявність грошових сум.., одержувати документи, що стосуватимуться моїх прав та законних інтересів, а також виконувати всі інші дії в межах та в обсязі, передбачених чинним законодавством України для токого роду уповноважень".

Довіреність була посвідчена державним нотаріусом Мукачівської державної нотаріальної контори за адресою довірителя у зв’язку з хворобою довірителя, поганим самопочуттям та на його особисте прохання.

Доглядальниця своїм правом уповноваженої особи повністю скористалася і поступово зняла з рахунка всі десять тисяч. 1 грудня, за двадцять днів до смерті Максименка, рахунок був закритий. Довідавшись про це, Світлана Феофанівна знову звернулася з поясненнями до Елли. На цей раз доглядальниця зізналася, що гроші з рахунка зняла вона. Причому цілком законно. Пояснювала це тим, що, мовляв, Максименко сам запропонував їй оформити на неї довіреність, аби віддати їй гроші за те, що вона гарно за ним доглядала. Знаючи вітчима, пані Світлана дуже сумнівається, що це було його рішення. Він навіть не захотів віддати їй книжку на збереження, оскільки гроші мали своє призначення. Але ж половина суми по праву належала дружині Костянтина Максимовича, матері Світлани. І він це добре знав. Крім того, навіть якщо він дійсно вирішив подарувати ці гроші доглядальниці, дуже дивно, чому протягом п’яти місяців жодного разу навіть не заїкнувся про це ні Світлані, ні своїй дружині...

Елла нічого не пояснила п. Світлані, чому вона спочатку приховала цей факт, однак пообіцяла до Новорічних свят повернути половину суми, тобто 5 тисяч. Та не зробила цього і досі і, як стало відомо Світлані Феофанівні, не збирається цього робити.

Вже тепер пані Світлана згадала, як ще влітку доглядальниця просила її принести документи на квартиру, мовляв, треба її переоформити на Костянтина Максимовича, бо він як інвалід ВВв І групи має великі пільги й менше треба буде сплачувати за комунальны послуги. Тепер жінка щиро радіє, що не зробила цього, бо ще невідомо, чи не відібрала б Елла і квартиру.

А Світлану Феофанівну чекав ще один удар: за той час, поки вона з матір’ю перебувала у Мукачеві, було пограбовано її квартиру в Ужгороді, злодії винесли всі гроші й золоті прикраси. Отже, жінка, вже сама пенсіонерка, залишилася з паралізованою матір’ю на руках без усяких заощаджень.

Пані Світлана наразі звернулася до прокуратури, аби притягнути Еллу до відповідальності й примусити її віддати хоча б половину грошей. Як вирішить Феміда — важко сказати. Однак морального осуду Елла Сопілканич, без сумніву, заслужила.

РІО

 

03 лютого 2007р.