ПРО ФУТБОЛ І ПОЛІТИКУ

Жаль, але така реальність, і тому наша, даруйте, така собі сіренька дійсність пов’язана з передвиборною каламуттю могла б бути розвіяна в певній мірі перемогою збірної по футболу. Але не сталося. Тому матчу суботньому передував інший: змагалися між собою на футбольному полі збірні польського сейму і нашої Верховної Ради. Поляки побили наших із розгромним рахунком – 6:1. А що характерно, що день перед тим польський сейм розпустив сам себе. „За” проголосувало 377 із 460. 54 були „проти”. Ото так, без шуму і „указів”. Для поляків стало зрозумілим, що кризу урядову можна вирішувати виключно з допомогою народу.

Окрім того, президент Лех Качинський відправив у відставку ще і 15 міністрів. Іде оновлення влади, і всім все зрозуміло, і ніяких майданів в Польщі не сталося. Про нашу тричі, здається, „розпущену” Раду можна хіба розмірковувати виключно в жанрі гумору. Але нам то не до сміху і, зрозуміло, що ота парламентська футбольна зустріч – це такі собі політичні фіглі, але все одно в душі то трішечки шкрябає. Але, як повідомило одне солідне інтернет-видання, наші депутати, чи то вже екс-депутати, взяли реванш на фуршеті опісля футболу. Ні, тут ми, ясна річ, неперевершені і це для нас святе, тут ми можемо. Ну і слава Богу, хоча скажу я вам, ці ж поляки, коли „на халяву” – також можуть піддавати, так би мовити, по повній програмі.

Ми ж вернімось на грішну землю, або, якщо правдивіше, до проблем насущних. Чому в наших обранців відсутня ота відповідальність за долю власної держави, долю власного народу, яка в їхніх польських колег, як видно, на першому плані? Розумію, що можливий закид з того боку, що, мовляв, Польща як держава здійснилася раніше, коріння ніби глибше. Можливо, але мені здається, що все воно в прямій залежності від виховання і культури, а ще, що не останню роль у свідомості тих же поляків відіграє церква. І ось все це в сукупності і дає, так би мовити, оте державне мислення. А в нас, як ми уже не раз підкреслювали, мізерна частка нашого політикуму може претендувати на визначення державників. А більшість просто політики, чи скоріше – політикани. І ось в них якраз ота частка свідомості, яка мала б бути державницькою, переорієнтована на власне забезпечення. І тільки так, а тому і тягне все це тільки на визначення олігархічне, де до здобуття власних статків долучається і політика, і ніяких тут секретів. І як би було не прикро про це говорити, ми виявились неготовими до участі політичних партій в управлінні суспільством. Не готові, і це треба добре усвідомити, а молодому поколінню, майбутньому нашому – добре проаналізувати ситуації, які домінували в нас з перших років нашої незалежності і розпочати формування політичної структури природним шляхом з чітко визначеними опорами на народну та соціальну складову. Знизу доверху, так би мовити, а другого шляху просто немає, бо це, що ми маємо сьогодні, назвати демократією дуже важко. І це є, і був наш шлях розвитку, це ми самі собі таке придумали і нині тримати гнів на когось навряд чи варто. Розумію, що дехто бачить „руку Москви”, а інші – Америки чи ще когось. Воно завжди ніби легше побачити ворога десь далеко, ніж подивитися собі під ноги. Я дуже добре пам’ятаю з’їзд, на якому НРУ переробляли на партію. А особливо мені запам’ятався різкий виступ проти цього ректора „Могилянки” пана Брюховецького. Він тоді кинув докір, і великий, В’ячеславу Чорноволу і, повірте, він мав рацію, бо майже все оте тоді прогнозоване ним збулось. Партії в нас почали плодитись як гриби восени після дощу. Мало того, їх почали дробити, бо хтось бачив силу, а ще амбіції партійної челяді. І пішло-поїхало і їде, даруйте, донині.

Такі реалії, але є тому рада, головне – хотіти поправити ситуацію і першим так, як між іншим, і пропонує Володимир Литвин, повернутися до мажоритарної системи виборів, себто так, як ми вибирали на початках незалежності. 450 округів, і в кожному всі вибирали одного. Можливо, щоб не забувати чи вчитися по ходу справи, ввести певний процент і за партійними списками, але з обов’язковою прив’язкою до областей і районів. А так, між іншим, вибирають в цій же Польщі. І не буде в цьому, якщо хтось так думає, повернення ніби в минуле. Далеко ні, розвиток демократичних процесів вже не зупинити, а ось економіку, даруйте, з „базарної” повернути таки на рейки ринкової мусимо. Політична воля народу мусить бути реалізована тільки шляхом народовладдя через вибори, і прозорі. Ось тоді й відбудеться отой зворотній зв’язок, або розуміння сторін.

Нині ми розділені, і це очевидно. І між владою і народом не те що межа, а таки прірва. А це річ неприпустима, бо до соціального вибуху вже не дуже далеко. І ми бачимо, що й ці ж партії далеко не єдині з народом. І винити тут нікого окрім самих себе, і я не хочу всі партії підганяти під одну лінійку, далеко ні. А головне, що традиції партійного життя, і зокрема, на Закарпатті, мають глибоке коріння. Мені приходилось покопатися в архівах політичного життя Закарпаття 20-30-х років минулого століття, і там я знаходив дуже багато цікавого. Це було в часи буйного роквіту „об’єднаних есдеків” на наших теренах і мені хотілося показати справжнє, так би мовити, обличчя соціал-демократії часів Масарика. Цікаві тоді були події: і вибори за списками були, і все було славненько. А чому? Та свідомість була на належному рівні і повага, і культура. Саме так, то чому б нам не піти шляхом своїх предків? Далеко не риторичне запитання, а тому ще раз наголошую, що інституції державні мають, і мусять запрацювати на користь власного народу.

І ми вже можемо започаткувати цей процес, оновивши нашу Верховну Раду хоча б на 25-30 відсотків і вже зараз, себто 30 вересня. Повірте, що маємо шанс, і можливо через одні чи більше вибори ми мусимо переформувати нашу Верховну Раду, воістину, на парламент, де ця ж опозиція буде складовою процесу, а не ворогом, як нині виходить. Важкий шлях? Безумовно, але іншого не дано.

Шануймося!

Ігор ГАВРИЛІВ

трибуна

 

11 вересня 2007р. -->