Сергій Олеоленко: “На жаль, усіх пауерліфтингерів Ужгорода можна на пальцях перерахувати”

Зрозуміло, “Ужгород” не міг оминути увагою постать, мабуть, найсильнішої людини на Закарпатті, тож довелося порушити напружений розпорядок дня спортсмена, який щодня “розривається” між основною роботою, спортзалом та родиною, і попросити його розповісти нам про своє спортивне й особисте життя.
— Сергію, важко було здобути звання найсильнішого на “Карпатському ведмеді”?

— Важко в першу чергу через нестерпну спеку (змагання проходили в обідню пору на “відкритій” Театральній площі). Долоні здер до крові, адже потрібно було на швидкість носити важезні стокілограмові “валізи”, якорі, камені. В попередні роки мені не вдавалося виграти “Карпатського ведмедя” (посідав лише другі-треті місця), але так ставалося лише тому, що змагання на зразок “богатирських ігор” мають свою специфіку і, зрозуміло, дуже відрізняються від традиційного пауерліфтингу. Цьогоріч же я вирішив, що виграю цей турнір будь-що, і почав багато займатися із “богатирським” спортивним інвентарем: тягати “валізи”, піднімати камені.


— Звідки ви цей інвентар узяли, адже стокілограмові камені так просто в місті не знайдеш?

— Ох, це й справді було нелегко. Разом з організатором і неодноразовим переможцем “Карпатського ведмедя” Іваном Григоровським ми серед металобрухту шукали залізо, з якого нам переплавили “валізи”, з Ужа біля Кам’яниці діставали камені, десь купували величезні автопокришки — словом, зібрали інвентар з непотрібу. Та це нічого, адже змагання вийшли гарними і видовищними.

— Родина за вас вболівала? До речі, розкажіть трохи про неї.

— Звичайно, вболівала! Сім’я у нас поки не дуже велика, разом із дружиною Діаною виховуємо семирічну донечку Олю. Власне, виховує більше дружина, бо, як мені це не прикро, я досить мало часу проводжу вдома: до шести вечора працюю, а від шести до десяти чотири рази на тиждень тренуюся у спортзалі. Зате весь вільний час намагаюся приділити рідним, ми з ними любимо активно розважатися — катаємося разом на конях, роликах, лижах і ковзанах. До речі, кататися на конях я почав лише недавно, та, здається, виходить. От тільки тварину шкода — я ж важу понад 120 кілограмів!

— Хто ви за освітою?

— Математик. У принципі нічого дивного в цьому немає, оскільки мої батьки також математики, працюють в УжНУ. Вступив я на математичний факультет зовсім не тому, що хотів піти шляхом своїх батьків і стати педагогом.

Хоч математику я любив ще зі школи, але щоб учителем працювати — боронь, Боже! Я точно знав: хочу професійно займатися спортом, але, знаєте, все одно не можу похвалитися тим, що заробляю на спорті. Доводиться задля сім’ї мати основну роботу (Сергій працює в магазині автозапчастин — авт.), а пауерліфтинг і “богатирські ігри” тримати на другому місці.

— А з чого почалося ваше захоплення пауерліфтингом?

— Ще в школі я почав активно займатися спортом, правда, спочатку плаванням. Пам’ятаю, ми з хлопцями прийшли до фіздиспансеру (там щопівроку здавалися певні нормативи), де нам потрібно було на спеціальному тренажері потягнути з силою якусь мотузку. Я як потягнув! Переляканий лікар аж підстрибнув і почав кричати, щоб я йому обладнання не псував, — так я для себе з’ясував, що маю неабияку фізичну силу. Але розвивати її чомусь не став: під впливом модної на той час хвилі культуризму (як і більшість хлопчаків у кінці 80-х років) почав активно нарощувати м’язи.

— Займалися самотужки чи під чиїмось керівництвом?

— Яке там керівництво! Це я тепер знаю, що для професійного зростання тренер є необхідним, а тоді ми з друзями прибрали кімнатку в підвалі, натягли туди кілька гантелей, штанг і так займалися. Через деякий час я зрозумів, що всі ці суворі дієти і тренування мені нічого, окрім красивого тіла, не дають, тобто я не відчував, що стаю сильнішим. Тоді й прийшла на думку ідея спробувати себе в пауерліфтингу, силовому виді спорту, де піднімають штангу в трьох вправах: присіданні, жимі лежачи та становій тязі.

— Яку вагу можете нині підняти й віджати?

— При зрості 184 сантиметрів і вазі 127 кілограмів присідаю з 400, віджимаю лежачи 260, а в становій тязі (де потрібно підняти штангу і випростатися) підні- маю 355 кілограмів. Приблизно з таким же результатом у 2005 році я виборов першість на чемпіонаті Європи з пауерліфтингу, який проходив у Сло-ваччині. А от для чемпіонату світу 2006 року моїх можливостей виявилося замало — я здобув лише четверте місце.

— Ви, здається, також брали участь у цьогорічних “Богатирських іграх” на Кубок Василя Вірастюка?

— Так, мене разом з Іваном Григоровським запросили позмагатися з відомими силачами. Думаю, виступили ми гідно — зайняли четверте місце. А ще відпочили, перейняли досвід колег-“богатирів”, поспілкувалися з усіма ними, зокрема і з Василем Вірастюком, котрий виявився простим і веселим хлопцем. Узагалі, “Богатирські ігри” кардинально відрізняються від традиційних спортивних змагань: через велику популярність у них вкладають величезні гроші, тож спортсмени мають змогу і відпочити у гарних готелях, і заробити на призових коштах. Нас з Іваном запросили на Кубок і наступного року, тож будемо активно тренуватися, аби здобути ще кращий результат.

— Багато у вас в Ужгороді колег-пауерліфтингерів? Як розвивається у нас цей вид спорту?

— Чесно кажучи, ніяк не розвивається, звідси і колег моїх можна на пальцях порахувати. Знаю, що на Закарпатті найкраща ситуація з пауерліфтингом у Мукачеві — там у цей спорт вклав усі сили Іван Дрогобецький, котрий залучив до тренувань багато обдарованої молоді. У нас, на жаль, такого фаната своєї справи немає. Та й що казати, коли у спортзалах ужгородських важкоатлетичних секцій навіть немає нормальних умов та інвентарю для тренувань. Я, наприклад, займаюся в одному з найкращих приватних спортзалів міста, але й там на мене вже скаржаться відвідувачі, мовляв, “виробляю” надто багато галасу, “залізного” брязкоту і крейдяного пилу (Сміється).

— А ви б не хотіли взяти приклад з Дрогобецького і підняти ужгородський пауерліфтинг на вищий рівень?

— Можна було б спробувати, але наразі в мене абсолютно не вистачає часу на щось, окрім тренувань, роботи й сім’ї. Можливо, в мабутньому я зміню думку, адже щороку бачу на “Карпатському ведмеді” десятки зацікавлених підлітків, котрі беруть у нас автографи і кажуть, що мріють бути на місці “богатирів”, але з різних причин не можуть собі дозволити займатися цим спортом.

— До речі, тренування з пауерліфтингу — дороге задоволення?

— Відносно дороге. Скажімо, звичайне робоче трико коштує близько 150 доларів, професійне — 250, а ще ж потрібні спеціальна майка, бинти тощо, словом, вийде з тисячу доларів (це не рахуючи плати за оренду спортзалу, поїздки на змагання і таке інше). Та нехай ті молоді люди, котрі бажають займатися пауерліфтингом, але не мають наразі таких коштів, не лякаються, адже початківцю не так потрібні дорогі трико, як спортивна настирливість і бажання працювати над собою.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Ужгород”

 

15 жовтня 2007р. -->