ЕМІГРАНТКА

Інна Адамівна Ромберг... Російська емігрантка, художниця, дружина художника, мати трьох синів, один із яких став відомим майстром пензля в країні, далекій від Батьківщини його батьків.

Я почула це ім’я декілька років тому – це було і відкриттям, і здивуванням, бо вона колись працювала в тому ж самому місці, де я – в старому ужгородському замку, де вже понад 60 років існує краєзнавчий музей. Тут же, в маленькій кімнаті-клітиночці, вона прожила останні роки життя разом зі своєю зовсім старенькою і немічною матір’ю.

Трагічна доля, сильний незламний характер, невичерпна любов до людей і багато-гранний талант.

Я збирала будь-які відомості про неї і її чоловіка – Бориса Ромберга, але сторінки біографії кошлатились, не бажаючи складатися в єдине ціле.

Пошук привів мене до Львова. Єлизавета Ярославівна Гошовська, дружина видатного етномузикознавця Володимира Гошовського, відкрила завісу, що застеляла від мене цілі періоди життя Інни Адамівни. Вони добре зналися, дружили, і пані Гошовська довгі роки зберігала частину архіву, що залишився по смерті близької їй людини. В затишній львівській квартирі з привітною поважною господинею ми розбирали пожовклі папери з безліччю записів, замальовок, віршів. А потім були спогади, спогади, спогади...

Херсонес. Нереально далекий 1892 рік. В заможній родині Жозефіни й Адама Судравських народилась дівчинка. Ласкаве синє море, яскраве сонце, квітучі запашні сади і ще гувернантка фрау Анна. Таким залишилось дитинство у споминах жінки, що прожила життя, повне трагічних подій, життя, повне оптимізму. Вони з’єднались в ній в єдине ціле: смуги чорні і білі, хоча чорних було все ж таки більше.

Але в ті далекі роки... Люблячі батьки, домашня освіта і потяг до малювання. Це він привів талановиту юнку в майстерню Кузьми Петрова-Вод-кіна в Петербурзьке художнє училище Імператорського товариства заохочення мистецтв. Роки навчання, повні романтики, мрій і творчих задумів, дружба з тими, хто згодом зникне назавжди, розчавлений революційним чоботом. Серед них буде і Святослав Воїнов – діамант в короні Училища мистецтв, життя якого швидко і трагічно обірвалося на початку 20-х років ХХ ст. на Соловках. Пам’ять про цього неор-динарного митця Інна Ромберг пронесла через усе життя і щиро раділа, коли в кінці 60-х років його зацьковані і засу-джені полотна вийшли з підпілля і стали окрасою експозиції Руського музею в тодішньому Ленінграді.

Останні дореволюційні роки були щасливими, їх наповнювало новим радісним змістом і знайомство з майбутнім чоловіком Борисом Ромбергом (за фахом юрист він отримав ще одну освіту – художню, вчився там, де й Інна, але у знаменитого російського декоратора Л. Бакста). Весна 1914 р. В цей час вона знайомиться із знаменитим сходознавцем, етнографом, членом Петербурзької академії наук Сергієм Федоровичем Ольденбургом. І коли через рік, у 1915 р., Борис Ромберг відправляється з експедицією Ольденбурга в Центральну Азію вивчати печерні буддистські храми, Інна слідує за ним.

Революція 1917-го року увірвалась в їх життя непроханим гостем, як буревій, в одну хвилину зруйнувавши всі мрії і сподівання. Вони не сприйняли її і боролися проти неї. Борис в лавах Білої гвардії, Інна – сестрою милосердя в санітарному поїзді на тих же фронтах, де чоловік. В ці страшні і буремні роки народилися діти: сини Михайло та Борис. А покою і надії на вороття до світлого сталого минулого не було.

Хвиля еміграції виштовхнула родину Ромбергів в Туреччину, а згодом в Чехословаччину, де подружжя опинилося в еконо-мічно і соціально відсталому клаптику Підкарпатської Русі – Тячівщині. Угля, Терново, Ганичі, Нересниця... Тут вони пройшли свій хресний шлях злиднів і страждань.

Борис працював вчителем у найвіддаленіших селах, малював ікони, хоругви й іконостаси для сільських храмів, розписував стіни храму – монастиря Успіння Божої Матері в с. Домбоки. Намалював для цього храму і декілька ікон. Працював тут разом із Всеволодом Коломацьким. До речі, всі роботи, виконані Б. Ромбергом і В. Коломацьким, були зроблені безкоштовно.

А Інна працювала соціальним працівником чехословацького Червоного Хреста, опікувалась старими і малими, маючи сама 3-х синів на руках (в 1924-му в с. Угля народився молодший – Светік (Серафім).

Вона на диво встигала все: поралась по дому, опікувалась вихованням дітей, чоловіком, на ній трималося все, а ще цю привітну безвідмовну росіянку добре знали і любили в навколишніх селах. Вона знаходила час, сили і бажання на все. А ще – малювала, малювала, малювала. Клаптики паперу – на них простим олівцем малюнки і замальовки – чоловік, діти, сільська вулиця, цвинтар, ткаля, польові квіти... вона замальовувала все, що бачили очі, від чого йшло тихе світло і що тішило душу. В її архіві залишилось безліч записів – колядки, баяння, казки, народні вірування і рецепти народної медицини. Тут безцінний скарб, записаних в 20-х роках народних звичаїв і легенд. Вся ця спадщина ще вимагає обробки, систематизації і видання хоча б якоїсь невеличкої частки. Записи ручкою, олівцем, а поряд коментарі і міркування про почуте і записане. А ще вона збирала взірці матеріальної культури місцевого населення: ціла колекція, яка кочувала за нею із села в село, із міста в місто.

Вона жила і працювала, дбаючи про родину, але трагічні події дістали її і тут. 30 березня 1935 року в селі Терново раптово на 52-му році життя помирає Борис, її опора, надія, вірний друг, батько дітей.

Зціпивши зуби і скам’янівши від горя, Інна читає над тілом Псалтир і пише в ці дні вірші, повні смутку і болю, який тримає в собі.

Першого квітня Ромберга поховали. Пана вчителя і художника відспівував в тернівській православній церкві місцевий благочинний архімандрит Боголєп соборно з настоятелями 4-х приходів Тернова, Кривого, Нересниці, Вульховець. Співав хор російських емігрантів під керівництвом священика В. Потапова. В останню путь Бориса Федоровича проводжало все місцеве населення, вся тячівська російська емігрантська колонія, вчителі навколишніх сіл. Бідну нефарбовану труну селяни на плечах віднесли на сільський цвинтар. Ця сумна подія засвідчила повагу і любов, яку заслужив цей скромний вигнанець-росіянин в цих далеких краях.

А жінка покійного, залишившись з трьома осиротілими синами, працює далі і знов збирає по селах все, що відноситься до матеріальної і духовної культури. Відірвана від батьківщини, залишившись сам-на-сам із своїм невиліковним горем, шукає шляхи дати освіту дітям. По смерті батька відправляє всіх трьох в руський інтернат у Остраві, а сама залишається із старою мамою на Підкарпатській Русі.

В цей час вона працює як художниця. В 1936 році бере участь в черговій виставці Союзу Підкарпатських художників. Преса того часу відмічає її прекрасну роботу, представлену на цій виставці „Дівчина з Чумальова”. В цей час вона знайомиться з багатьма закарпатськими митцями, веде активне листування з професорами В. Богатирьовим і В. Вернадським.



Новий удар доля наносить їй в 1938-му. Окупація Закарпаття хортистами, закритий кордон з Чехословаччиною і неможливість спілкування з дітьми. Довгі роки вона нічого не знала за їх долі. Материнське серце боліло, вона страждала, але нічого вдіяти не могла. Це була найчорніша сторінка її життя. Роками не знати, де твої діти: чи ситі, чи вдягнені, чи мають притулок і хоча б якийсь дах над головою? Бог зберіг їй дітей. Напевно, вона довго і щиро просила його про це.

Вона знайшла їх в повоєнний час вже зовсім дорослими і самостійними. Середній, Борис, вибрав шлях служіння Господу. Він прийняв чернечий постриг, виїхав до Сполучених Штатів Америки, служив в Російському ортодоксальному монастирі в Джорданвіллі. Молився за матір. Мав намір забрати її до себе. Не поїхала – залишилась в Ужгороді, куди перебралась в 1945-му. Архімандрит Сергій (Борис) молився за неї за життя і по її смерті.

Туди ж, в Америку, виїхав і молодший – Светік (Серафім), отримавши фах лікаря-психолога.

Найстарший, Михайло, став відомим у Чехії художником, отримавши звання Народного, він продовжив справу батьків.

А Інна Адамівна назавжди залишилась в Ужгороді в колі чужих людей, які замінили їй рідних. Сім’ї Гошовських і Баренблатів, художники Павло Бедзір і Єлизавета Кремницька, письменник Іван Чендей, академік Ігор Грабар, з яким вона листувалася довгі роки.

Чуйна, відкрита жінка. Вона відгукувалась на кожне прохання, чужий біль ставав її.

В її записах залишились вірші:

„Как радостно воду черпать из колодца

И знать – она прибудет вновь

Из сердца людям раздавать любовь

И знать – она прибудет вновь.

І в них, мабуть, все – більше не додати.

Тут, в Ужгороді, вона стає нарешті справжнім науковцем, в 1945-му їй пропонують роботу в новоствореному Закарпатському краєзнавчому музеї. На посаду завідувачки етнографічного відділу вона приходить із великим багажем знань і своїми етнографічними колекціями. Петро Петрович Сова оцінив знання і бажання працювати цієї немолодої інтелігентної жінки. Але недовгим був і цей радісний час. Петра Сову змінив наступник – товариш Бесардинський, і дворянка Ромберг знов постраждала. На ній був гріх соцпоходження, еміграція і культурна перевага. Її не звільнили зовсім, а приставили доглядачкою до залів, де у вітринах були виставлені зібрані і передані музею її власні колекції. Те, від чого вона тікала з більшовицької Росії, наздогнало її тут, в Закарпатті, через багато років...

Життя її закінчилось раптово. Серце не витримало. 28 грудня 1969 року її не стало. Поховали Інну Адамівну в могилу матері на Кальварії.



Я ледь відшукала її, завдяки споминам Єлизавети Ярославівни Гошовської і Світлани Петрівни Совіної. На надгробній стелі – сонячний годинник. Стрілки вже немає. І могила потребує допомоги. Я стою над нею – розмірковую про життя. Воно у кожного своє. Але воно повинно бути світлим і добрим, як у цієї росіянки, художниці, емігрантки – без образ на людей і люті на світ.

А вечорами розбираю пожовклі папери з її архіву і вдивляюся в її фотографію. На мене дивляться добрі примружені очі старенької жінки, яку я не знала за життя. Шкода... Бо її життя – приклад, і воно заслуговує пам’яті.

Людмила САХАРОВА

P.S. Автор висловлює щиру подяку Єлизаветі Ярославівні Гошовській за збережений архів, добрі спогади про Інну Адамівну Ромберг і сприяння в роботі над нарисом.

Трибуна

 

03 грудня 2007р.