СИН НЕ ПІШОВ У ШКОЛУ, БО ОДРУЖИВСЯ

Черговий рейд з виявленню таких “безбатьківських” чад провели цього тижня служба у справах дітей Ужгородського міськвиконкому, міський Центр соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді, освітяни та міліція. Керівник “дитячої” служби міста екс-міліціонер Сергій Просяник має в записнику кілька “проблемних” адрес, де батьки не переймаються вихованням власних дітей. Туди і їдемо.

Перша така “точка” -- на Шахті, неподалік онкодиспансера. Ці ромські бараки видно з дороги. Кілька хибар, які язик не повертається назвати людськими домівками. Купи сміття, в яких вовтузяться брудні худющі собаки. Побачивши незнайомців, серед яких -- і міліція у формі, з халуп повиходили місцеві “аборигени”-- в основному дітвора та хвацькі на язик, невимовно крикливі смагляві жіночки. Зав’язався діалог, що більше нагадує словесну перепалку:

-- Хто тут живе? Де ваші документи?

-- Неє документів, згоріли разом з хижов...

-- Де ваш син? Чому в школу не ходить?

-- Та він уже взрослий, сімнадцятий год. Женився вже, жона му беременная...

Як сказав би класик, питань більше немає!

САШКО З ГОЛУБИМИ ОЧИМА...

З Шахти їдемо в інший кінець Ужгорода -- на вул.Лермонтова. Тут стукаємо в зачинені двері чи то підвалу, чи технічного приміщення кількаповерхового житлового будинку. Те, що побачили, зайшовши усередину, шокує і вражає. У малесенькій кімнатці, де замість скла на вікнах -- поліетилен, на одному ліжку біля малого хлопчика хропе якийсь неголений чолов’яга. На іншому -- молодиця з немовлям. Голівка дитинки вкрита виразками. Чути, як сердешне хрипить, коли дихає (мабуть, з легенями біда). Поруч сидить чоловік років сорока з характерними “наколками” на руках, котрі видають його “зеківське” минуле. Обидва персонажі добре відомі представникам влади та міліції. 21-річна мама немовляти вже має одну дитинку, котру “здала” у Свалявський дитбудинок. Чергову народила нещодавно, але досі не зареєструвала. Каже, що не має паспорта. Тому і жодних грошей на дитину не одержала... Батько немовляти -- раніше судимий (каже, що років 5, як вийшов з тюрми). На запитання, де батьки 4-річного Сашка (того, що лежить на ліжку з чужим дядьком), жінка відказує, що то “подружка Зіта попросила з ним посидіти”, бо сама з другим немовлям лежить в інфекційній лікарні...

Сашко -- хлопчик симпатичний, світлоокий і з голубими оченятами. Чемно розмовляє з незнайомими дядями. Але видно, що дитинка потребує лікування і доброго харчування. Тож Тетяна Шерегій з “дитячої” служби міськвиконкому бере Сашка за ручку і веде до мікроавтобуса. Його відвезуть у міську дитячу лікарню, де відмиють, нагодують і пролікують. А стосовно горе-матері хлопчика будуть вжиті відповідні виховні заходи, не виключено, що її можуть позбавити материнських прав...

“У САДОК ДИТИНУ НЕ ДАМ, БО ТАМ ВОШІ...”

Наступна точка -- Радванка. Заходимо в одну з осель на вул.Дендєші. Бородатий ром притримує собак, аби ми зайшли в дім. Усередині -- страшенний безлад. Серед купи лахміття зауважуємо двох діточок, маленького хлопчика та його старшу сестричку. Вони двоє з семи діток господарів оселі. Було ще восьме, але померло. Коли дорікаємо батькам, чому діти живуть у такому холодному й занедбаному приміщенні, розкуйовджена господиня “бере на арапа”: мовляв, ви мене не вчіть жити, а гроші давайте! От і тепер 250 гривень на дітей мені не додали... Зате від пропозиції влаштувати маленьких у цілодобові ясла категорично відмовляється: “Я вже раз давала, то лиш вошей ся набрали!” Треба так розуміти, що в їхній хаті й воші від морозу вимерзли... Далі від крику жінка переходить ледь не до прокльонів на нашу адресу (вочевидь, з психікою не все гаразд), і ми покидаємо злощасний будинок.

ЖИТТЯ В ДИМУ

Неподалік заходимо в ще один. Ззовні він трохи ліпший за попередній, проте всередині від несправного опалення хата геть задимлена. У такому смороді разом із молодою мамою живуть двійко діточок, одне з яких щойно народилося. На газдівстві порається якийсь смаглявий чолов’яга з переламаним носом, який назвався батьком цієї молодиці. Хоча за паспортом вона Михайлівна, а того звати Анатолієм... Забираємо дядька в міськвідділ.

А там на нас очікує ще з два десятки дітлахів та їхніх батьків. Ось молода мама. Її двох синів затримали у шкільний час у салоні гральних автоматів. Молодиця бурхливо протестує, вимагає аби її та дітей не знімали на камеру. Демонстративно відвертається.

А ось -- двійко 14-річних хлопчаків. Це учні Перечинського інтернату, яких затримали в Ужгороді за скоєння крадіжки. Навіщо їм були потрібні гроші? Та трохи поїсти, і на гральні автомати... Чи знають про те, що кримінальна відповідальність настає з 14 років, і вони вже можуть “піти” в дитячу колонію? Обидва переглядаються і знизують плечима. Цікаво, чи отямляться тепер і перестануть красти, чи справді “тюрма за ними плаче”? Вибирати їм самим...

НЕ ХОЧУ УЧИТИСЯ...

-- Це вже другий такий рейд і не останній, -- розповідає начальник служби у справах дітей Ужгородського міськвиконкому Сергій ПРОСЯНИК. -- Невдовзі перевірятимемо дві ужгородські школи -- 13-ту та 14-ту, де навчаються ромські діти. Там велика проблема з відвідуванням, на момент перевірки в одній зі шкіл на уроках було лише 21 із 79 учнів. Ну, нехай десять осіб хворі, а де решта? Ромські діти просто не хочуть ходити у школу, і цю проблему ми самі, без залучення лідерів ромських громад, не вирішимо.

А загалом ця проблема в місті доволі гостра. За підрахунками освітян, понад півсотні ужгородських дітей, і не лише з циганських сімей, регулярно не відвідують навчальні заклади. Це сироти і діти з сімей, де батьки не займаються дітьми, так що сама дитинка вже не розуміє, є в неї мати й батько чи немає... Буває, що батьки просто не можуть сказати, де тепер їхній син чи донька. До таких горе-батьків застосовуємо санкції, нерідко порушуємо кримінальні справи, позбавляємо їх батьківських прав. Уже цьогоріч трьох дітей вилучено з таких неблагополучних сімей і влаштовано у школу-інтернат.

Володимир ПАВЛЮХ

Сайт УМВС в Закарпатській області

 

24 лютого 2008р.