ТРУДОВИЙ СТАЖ ПОЖЕЖНИКА-РЯТУВАЛЬНИКА ДЛЯ ЮРІЯ ІВАНИКА ПОЧИНАВСЯ З ЧОРНОБИЛЯ 22 РОКИ ТОМУ

Пожежних першої шеренги, які першими вступили в бій з вогнем, що виник на четвертому енергоблоці атомної електростанції. Для ліквідації наслідків з усіх куточків України почали з’їжджатися люди різних професій. Були серед них і пожежники.

Майор внутрішньої служби Юрій Іваник потрапив туди того ж 1986 року, одразу по закінченню навчання у Львівському пожежно-технічному училищі.

Коли сталася аварія, курсантів ЛПТУ закликали вступити до лав ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Добровольців виявилося дуже мало. По закінченні училища за розподілом Юрій Іваник, як і декілька земляків, отримав призначення на службу в рідне Закарпаття. А перед самим від’їздом їм оголосили, що їх відкомандировують до Київської області... Через чотири дні вже були на посадах інспекторів Держпожнагляду пожежної частини по охороні Чорнобильської АЕС. Юрію Іванику випала робота здійснювати наглядові функції в машинних залах 1 та 2 енергоблоків. Службу несли вахтовим методом. Виконували звичайну пожежно-профілактичну роботу. В той час, саме монтували саркофаг четвертого енергоблоку, відділяли його стіною від третього. Питанням пожежної безпеки приділяли значну увагу. Було встановлено суворий протипожежний режим. На території станції заборонялося навіть паління.

Дози радіації на території були суттєві. На це навіть вказувало й погіршення самопочуття в особового складу.

Колектив був дружній, згуртований, ніхто не думав відмовитися від виконання поставлених завдань. Спочатку, з незвички, радіація давала про себе знати дертям у горлі, головними болями. Згодом організм адаптувався. Два рази на тиждень здавали кров на аналізи. Її показники стали погіршуватися вже після 6-ї вахти. Відчували погіршення апетиту, ходили як "сонні мухи". Результати медичних випробувань заперечували можливість встановлення постійного складу ВПЧ-2, як планувалося раніше. Великі дози радіації, які діставали люди, (на кожного припадало більше 25 рентген), змушували звертатися до лікарів. Обстеження проводили спеціалісти Всесоюзного радіологічного центру. Висновок такий: перебування в зоні неможливе упродовж року. В 1987-му Юрій Іваник отримав призначення в 35-ти кілометрову зону від епіцентру, на той час якраз проводилося будівництво міста Славутич, там він займав посаду начальника варти. Брав участь у гасінні пожеж у "рудому" лісі, на могильнику техніки... Їхня пожежна частина розміщувалася в двох вагончиках. В першому - зв`язок, начальник варти, навчальний клас, в другому - вартове приміщення. На озброєнні частини знаходилося чотири одиниці пожежної техніки.

Так і прослужив ще чотири місяці за недалекими межами 30-и кілометрової зони радіаційного забруднення, але природою таких меж не встановлено і в Славутичі також був підвищений радіаційний фон.

Зі слів Юрія Іваника, найбільше вражала безлюдна місцевість. Місто без людей, залишені напризволяще тварини, їх навіть бездомними не назвеш, жили прямо в будинках та квартирах самі. Складалося враження, що тут взагалі немає ніякого життя. Самі ж ліквідатори мешкали в гуртожитку. Умови проживання теж були досить незвичними. Вікна в кімнатах були наглухо зачинені темними занавісками та затягнуті поліетиленовою плівкою. Харчування було на високому рівні, питна вода довозилася. На перших порах навіть вмивалися мінеральною водою, добре, що її було в достатній кількості. Як таких розваг не було. Від нудьги, в період між вахтами, не знали куди подітися.

В 1987 році Юрій Іваник переведений для подальшого проходження служби в Закарпатську область. Він і надалі продовжує нести службу в оперативно-рятувальній службі краю, очолюючи СДПЧ № 4 м. Мукачево. Однак чорнобильське лихо зажди нагадує про себе - частими головними болями, підвищеним тиском, особливо у весняний період, коли сонце найбільш активне, поболюють очі.

Федір ФІЛІ

 

25 квітня 2008р.