Цьогорічний лауреат премії Петра Скунця Віктор Новграді-Лецо – про творчість, премію та плани на майбутнє

Як ти дізнався, що став лауреатом премії Петра Скунця? Чи було це неочікувано?

Ця звістка для мене була повною несподіванкою, я якось не вірив в те, що таке можливо. Однак згодом, коли Ужгородська міська рада виклала допис про переможців премії в соцмережах і я побачив там своє ім’я, то тоді вже остаточно в це повірив. Але ще й досі усвідомлюю для себе цей факт, що от така висока нагорода випала мені цього року.

А якщо казати про те, звідки я дізнався про своє лауреатство, то цю новину мені повідомила Олена Канюка, директорка моєї рідної бібліотеки – Закарпатської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Федора Потушняка. Вона мені написала про це в месенджер і це був для мене тотальний шок. Мені надзвичайно приємно усвідомлювати те, що хай я зараз не поруч, хай я зараз у Збройних Силах України, однак директорка пам'ятає про мене, пам'ятає про свого підопічного.

Як відреагував на цю новину? Пригадай перші думки, відчуття в ту мить, коли дізнався, що став лауреатом.

Шок і спроба усвідомити те, що ця новина стосується не якогось там старшого поважного письменника з багатьма книжками, а саме мене — людини, яка буквально допіру випустила свою першу книжку і ще тільки-тільки починає якісь свої перші серйозні кроки в літературі оцим виданням.

Я був так зненацька захоплений тією новиною, що аж, певно, вже під вечір того дня, коли я дізнався про свою перемогу, усвідомив те, що це дійсно про мене, це дійсно про мою книжку і це дійсно правда, що я став лауреатом премії імені дуже великої постаті нашої закарпатської та й загалом української літератури – Петра Скунця.

Як думаєш, хто й за що висунув твою кандидатуру?

Мої колеги з обласної бібліотеки імені Потушняка, яким я дуже вдячний за багаторічну підтримку і за ті всі добрі справи, які вони зробили для мене. Власне, Закарпатська ОУНБ імені Потушняка завжди старається підтримувати молоді таланти і відкривати їх. Власне, багато в чому саме завдяки цій бібліотеці я творчо розвинувся і розвиваюся надалі. Зрештою, моя збірка «Кавалки душі», шлях якої до читача був дуже довгим, вийшла завдяки плідній співпраці бібліотеки з Ужгородською міською радою.

Мені надзвичайно приємно усвідомлювати те, що є така установа, яка не тільки дає людям можливість читати класні книжки, користуватися інтернетом, відвідувати заходи, а ще й підтримує молодь. Це дуже цінно!

Принагідно висловлюю щиру подяку всім моїм колегам, які над цими всіма вищеописаними моментами працюють, особливо хочу відзначити Євгенію Напуду, Мар'яну Грігаш, Вікторію Павлович, Юлію Соломонюк (вона, до речі, плідно попрацювала над оформленням збірки), Іванну Когутич-Гаврош і багатьох інших моїх колег, яким я надзвичайно вдячний за турботу й повагу до мене й моєї творчості. Хай я зараз далеко від Ужгорода, але з колегами я підтримую стабільний контакт і часто з ними раджуся або просто ділюся з ними своїми новими творами.

Які плани на майбутнє на творчому шляху?

Розвиватись і не зупинятись, це ось найголовніші плани. Власне, хочеться почати роботу над другою збіркою: планую у вільний від служби час потихеньку впорядковувати її та передивлятися тексти, які написані після 2019 року – це крайній рік віршів у збірці «Кавалки душі». За такий довгий проміжок часу (з 2019 по 2025 — шість чи скільки там років) виникло багато різнопланових, різножанрових текстів, які прагну впорядкувати в одну цілість, щоб бачити те, які тексти гідні читача, а які все ж варто відставити в сторону.

Також я поступово планую налагоджувати літературні контакти з українськими й не тільки поетами, оскільки хочеться вірити в те, що найближчим часом війна таки закінчиться і я зможу відвідати інші міста нашої прекрасної країни, щоб почитати там свої вірші й представити свою творчість не лише через соцмережі, а якось глобальніше. Не дуже сильно люблю загадувати наперед, однак все ж мені цікаво, якою моя творчість буде через кілька років і як вона пошириться світом.

Можливо, хочеш додати ще щось від себе?

Зараз я міг би дати сто тисяч мільйонів порад молодим авторам, однак обмежуся тільки трьома.

По-перше: ставтеся до творчості з максимальною відповідальністю. Не ховайтеся за масками і не вигадуйте собі емоцій. Будьте собою, виражайте себе у своїх віршах і висловлюйте в них всі свої думки, не сходячи з власних переконань і позицій. Література не пробачає помилок і будь-який проштраф, навіть найменший – і все, ти ніхто, ти на літературних маргінесах. Тож залишайтеся собою і виражайте те, що ви думаєте, не робіть з себе фальшивку.

По-друге: не зупиняйтеся. Де б ви не були, в якій обстановці чи обставинах — пишіть, творіть, розвивайте себе, читайте. Читайте не лише поезію, не лише художню літературу, а й історичні книжки, наук-поп тощо. І ніколи не зупиняйте творчий процес. Завжди пишіть, де би тільки вам не довелося бути.

По-третє: будьте свідомі того, що ви українські поети. Зараз у нас триває війна з нещадним ворогом, з москалями, мета яких — знищити Україну як націю. Тому будьте свідомі того, що ви українці, що ви – українські поети і своїми віршами, своїм голосом ви прикладаєтеся до нашої перемоги, показуючи всьому світу, що українська література, українська культура і Україна живе й надалі. Не піддавайтеся ні на які приманки, ні на які улесливі слова різних антиукраїнських сил, починаючи від русинських і закінчуючи проросійськими консервами. Усвідомте, що ви – український літератор і цей прапор ви мусите нести гідно в ім'я тих, хто загинув, в ім'я тих, хто живе, буде жити і буде писати вірші. Це найголовніше.

Вікторе, спасибі тобі за свої слова, думки, за твою творчість і за захист! Чекаємо з Перемогою додому!

Лілія Петерварі