Смерть у „РАЮ”

– Терміново до телефону. З Ужгорода.

Завдання давав заступник редактора газети “Закарпатська правда” Микола Рішко. Потрібно бути присутнім на судовому процесі у справі Федора Бунчі.

І я поїхав на Грабовець. Суд проходив у клубі лісокомбінату. Незважаючи на будній день, народу зібралося багато. Військові ретельно перевіряли перепустки. У тіснуватому приміщенні здебільшого сиділи працівники апарату райкому партії, їх дружини та знайомі. Біля вікон стояли озброєні вартові. Офіцер показав на лавицю. Мій колега із “районки” Карло Русин вважався неперевершеним кулінаром, майстерно готував шашлики. І коли велике начальство приїздило з Ужгорода до Міжгір’я, Карла обов’язково запрошували на Чорну Ріку, де він годував та веселив партійну компанію. Він був ”своєю людиною“ навіть серед військових, з начальником караула на “ти”. Цим я і скористався. Ми вийшли на ганок клубу. Внизу вирував натовп. Коли вели Федора Бунчу, несподівано зойкнула його дружина:

– Федя, правду говори про всю злодійську банду !!!

Натовп затих. Бунча зупинився, підняв голову, заплакав. Конвоїри підштовхнули його до дверей.

Перша половина дня пройшла досить банально. Уточнювалися деталі вбивства касирки лісокомбінату. Маючи при собі велику суму грошей, вона зайшла до власної квартири в центрі селища, де вже її чекав племінник Бунча. Він вдарив її по голові, ще живу заштовхав у лантух, вивіз на сміттєзвалище і закопав у тирсі, що горіла. Це вбивство сколихнуло все Закарпаття. Не вірилося, що людина, яка з відзнакою закінчила Мукачівський кооперативний технікум, заступник директора відділу робітничого постачання (ВРП) Міжгірського лісокомбінату, могла таке вчинити. За гроші, необхідні для гри у карти.

Понад вечір зустрівся з адвокатом Бунчі п. Васером.

– Як бачиться модель процесу? – запитав я адвоката. Він показав на копицю сіна, яка виднілася на крутосхилі.

– Острівець зламають, а основа, тобто злочин, залишиться… Я буду боротися до кінця.

Наступного дня у ході процесу на поверхню спливли…карти. Адвокат хотів знати, куди поділися СІМ ТИСЯЧ КАРБОВАНЦІВ, які Федір Бунча взяв від убитої ним касирки. На вимогу п. Васера у зал було викликано картярів. Це досить відомі люди в області. Працівники КДБ, прокуратури, військового комісаріату, обкому партії, лікарі, завідуючі складами у Мукачеві та Міжгір’ї. Грали у карти в підвалах ресторану “Карпатські зорі”, готелях, приватних квартирах, де відбувалися справжні оргії: запрошувалися гарні жінки, котрі в одязі Єви замінювали картярам стіл. Там нерідко ділилися посади, вирі-шувалися людські долі. Для того, щоб обійняти посаду першого секретаря райкому партії, посаду голови райвиконкому, судді, прокурора, начальника “безпеки” району потрібно було пройти таку школу. Безумовно, молодий та перспективний, але малоосвічений Федір Бунча мріяв про керівну кар’єру. Тому програвся у карти і потрапив у борги.

Суд закінчився через два дні. Федора Бунчу за умисне вбивство засудили до вищої міри покарання – розстрілу. Я написав судовий нарис “Гра без правил“. Допоки Микола Рішко читав мій матеріал, я курив у коридорі сигарету за сигаретою.

– Навіщо вплутав туди карти? – здивувався він, – потрібно було розповісти про вбивство, дати мораль і на тому завершити.

– Але…

– Публікувати не будемо, – зробив висновок заступник головного редактора. Ми вже надрукували інформацію районного прокурора.

Я згорнув свій нарис і піднявся у “Молодь Закарпаття”. У ті часи редактор Василь Горват вважався нетрадиційним журналістом.

– Будемо друкувати, – рішуче сказав він. Я залишився переночувати в Ужгороді, щоб зранку побачити у газеті свій матеріал. Однак, замість нарису передрукували із “Закарпатської правди”…інформацію прокурора Міжгірського району.

У Міжгір’ї зустрів розгубленого Карла Русина, – “районка” відмовилася друкувати його нарис. Вирішили скооперуватися і надрукувати матеріал з двома підписами. Редактор погодився за однієї умови : якщо дасть згоду перший секретар райкому партії Микола Сюсько.

– Ніяких нарисів, – вигукнув Сюсько і дав наказ передрукувати інформацію із “Закарпатської правди”.

Через кілька тижнів все забулося. І раптом дзвінок із турбази “Карпати”.

– З тобою хоче зустрітися Людмила Віріна, – сказав брат Михайло, який тоді працював на турбазі. Покидати гриби і Горгани, де вже стояла передосіння тиша, ой як не хотілося. Людмила Віріна, яка тоді була власним кореспондентом газети “Советская культура” по Україні, у Міжгір’я приїхала випадково, на відпочинок. Потім зустріч з Карлом, розслідування справи і нарешті публікація судового нарису в газетах “Советская культура” та “Лесная промышленность”.

СЕНСАЦІЯ. У Міжгір’ї було названо імена картярів. Але не всіх. Велике ужгородське панство залишилося “за кадром”. Біля читального залу районної бібліотеки вишикувалася черга. Але практичному Карлу вдалося роздобути один примірник газети.

– Даремно, хлопці, радієте, – сказав нам один знайомий міліціонер, – вони тепер за вас візьмуться.

Після тієї розмови відчули правдивість прогнозу. Незабаром батькам Федора Бунчі прийшов лист: його розстріляно. Міжгірський прокурор Леонід Гукалов став прокурором Ужгорода. Пішов на “підвищення” головний КДБіст району Михайло Глеба, Василя Густея відновили на посаді начальника карного розшуку. Терміново “замінили” першого секретаря райкому партії. Микола Сюсько став завідувати господарським відділом обкому партії. Військового комісара перевели в іншу область.

Повернулися на свої посади дрібні картярі – чиновники, завідувачі складами, лікарі, котрі втратили свої портфелі після публікації Людмили Віріної. Зате втратив спокій і Карло Русин:

– Вони стали моєю тінню, – розповідав мені якось. – Але я нікого не боюся.

Він був знайомий з багатьма прокурорами, адвокатами, військовими, з котрими любив перехилити чарку, котрих любив пригощати шашликом.

– При нагоді вони вмиють руки, – казав я йому.

Так воно згодом і сталося. Карла заарештували у “Карпатських зорях” під час обіду на очах багатьох людей, як великому злочинцеві, наділи на руки кайдани.

Суд був у Міжгір’ї. Колег із “районки” не було : боялися – райком партії повиганяє їх з роботи. Суд мав політичний відтінок. Уже йшла війна в Афганістані, літаками в Закарпаття привозили мерців. Це знали батьки і робили все для того, щоб їх сини туди не потрапили. І просили Русина “замовити слово” у райвійськкоматі. Розмова нерідко проходила за чаркою горілки. Карло обіцяв, пропонував, заходив до знайомих людей у погонах… Поки не зламав ребро під час падіння. Йому виплатили певну суму зі страхового фонду. Та як потім виявилося на суді, перелому не було, а тільки вивих. Це йому зарахували як шахрайство. Хабарництвом виявилися не тільки чарка горілки, розмови за “п’яним” столом в “афганській справі”, але й та баранина, яку високе начальство їло на Чорній Ріці.

Під час конфіскації майна у його тісній двокімнатній квартирі, крім полиць з книгами, нічого суттєвого не знайшли.

Драматично склалася подальша доля Карла Русина. Сім років таборів, як кажуть, “від дзвінка до дзвінка”. Дружина розвелася з ним, продала двокімнатну квартиру в Міжгір’ї, залишився один просто неба. Із “районки” ніхто з ним не хотів зустрічатися.

Згадую, знайшли ми його з Яремою Селянським, повезли в Сойми. Під Скалу, де можна було викупатися. Він настільки був фізично і морально знищений, що не міг спокійно говорити. Згодом повернувся у Мукачево, де ще мав батьківську “хатку”. Мало-помалу “вписався” у нове життя. Ще й нині іноді зустрічаємось:

– Нині за карти вже ніхто не карає, – не вгамовується Карло. – На кожному кроці стоять “однорукі бандити”, чекаючи на свої жертви.

А їх чимало. За ними людські долі, трагедії, драми. Ось і приклад. Приїжджала у Міжгір’я до бабусі гарна сім’я. Він колишній військовий, вона – вчителька. Мали все – сучасну квартиру, престижну іномарку, добру роботу. Щороку приїздили з дочкою у Карпати. І раптом зникло все. Спочатку програв машину, потім квартиру, повиносив і продав останні речі. Сім’я розпалася, дочка залишилася сиротою.

Інший приклад. Родина з високогірного села, досить підприємлива, мала непоганий бізнес. Поки син-старшокласник не захопився азартними іграми. Вкрав у матері ДВІ ТИСЯЧІ ГРИВЕНЬ … і програв. Мати “заробила” інфаркт.

На жаль, такі історії у різних варіаціях повторюються дуже часто. Ігрові автомати стоять під школами, в інших громадських місцях. І діти нерідко замість того, щоб сидіти на уроках, ховаються у залах ігрових автоматів.

По-різному борються люди із цим злом. У цивілізованій Америці гральний бізнес зосереджений в одному місці – Лас-Вегасі, у тоталітарній Росії – гральні автомати вивезено за межі міст, у Львові заборонено відчиняти зали з гральними автоматами під час шкільних уроків та занять у вузах.

Винятком є тільки Закарпаття. Схоже, наша влада не тільки закриває очі на заборонені ігри, але і сама їх заохочує. Бо хіба колишній директор школи, а нині губернатор Олег Гаваші не знає, що під стінами школи, на очах у дітей не можна дути горілку і грати в “електронні карти”?

Досить одного його розпорядження для того, щоб припинити це нехлюйство. Бо інакше драми, про які йдеться вище, можуть повторитися у будь- якому районі.

Іван МОКРЯНИН

Газета Трибуна

 

14 липня 2008р.