Михайло Баник: “Я навіть вдячний моїм недоброзичливцям, бо через своє несприйняття вони вберегли мене від багатьох хибних кроків”

Ми зустрілися в його оселі, що швидше схожа на мистецьку галерею, де постійно експонуються роботи митця. Вони написані в різні періоди життя й різною технікою: є з-поміж них і графіка, і живопис, звісно, є майстерніші й менш вдалі — по них видно, як ріс і вдосконалювався їхній автор. Та всі вони однаково дорогі йому, бо з кожною пов’язані певні переживання, в кожну вкладено душу. Пам’ятає й про ті, що нині знайшли місце в багатьох приватних колекціях та музейних експозиціях, а ще про сотні створених за його ескізами інтер’єрів громадських закладів у різних містах колишнього Радянського Союзу. Проте, напевно, найтрепетніші спогади в Михайла Івановича про акварель 15-річного сільського хлопчини, яка на дитячому вернісажі в Будапешті далекого 1941 року зайняла 1-ше місце. І з якої й почався його шлях у мистецтво.
— Михайле Івановичу, хто вас учив малювати і як ваш дитячий малюнок потрапив на виставку аж до Будапешта?

— Олівець, а точніше — ґріфлик, тримав у руках з 5 років, причому намагався повторювати все, що малював мій старший на 8 років брат-гімназист Іван, у котрого був хист до малярства… Тож своїм першим учителем вважаю його. Крім того, в Середнянській горожанці, де я навчався, малювання викладали на пристойному рівні. Одного разу вчителька сказала нам намалювати вдома хто як бачить світло ліхтаря. Я поставив перед собою гасову лампу і її світло “пропустив” через долоню. Це й зобразив аквареллю. Дуже старався. А потім мені повідомили, що моя робота потрапила на вернісаж “Світло ліхтаря — у світ мистецтва”, і разом із іншими учнями я поїхав у Будапешт на його відкриття, де був присутній регент. Він вручив мені подарунок — книжки, серед яких була й ілюстрована історія русинською мовою. А як переможець отримав право навчатися безплатно в художній академії (так тоді називали училище) в Будапешті. Але цьому не судилося статися — 1942 року з’явилася постанова, за якою представники слов’янських національностей не мали права навчатися в учбових закладах Угорщини. До того ж треба було допомагати батькові годувати сім’ю. Тому спочатку влаштувався на залізницю шляховим робітником, а потім пере- йшов у депо — там платили більше. І хоч був підлітком, працювати доводилося нарівні з дорослими. А у вільний час постійно робив замальовки.


— Художню освіту так і не здобули?

— Здобув, але не одразу, вже по війні. А до того два роки, з 43-го по 45-й, у складі робітничого батальйону був на примусових роботах на оборонних спорудах, після повернення додому — землеміром у районному земельному відділі й дуже радів тому, що видавав людям акти на вічне користування землею. Це було в 1945-му, коли наш край дуже недовго був окремою державою — Закарпатською Україною. А в 1946 році, з утворенням Закарпатської області, почали організовувати колгоспи… Того ж року в Ужгороді відкрилося музучилище, і я пішов туди на прослуховування.

— А чому в музучилище?

— Бо хотів пов’язати своє життя з мистецтвом. А оскільки закладу, де б вивчився на художника, ще не було, то подався в музучилище — співати любив не менше, аніж малювати. Коли Дезидерій Задор почув мій голос — а я мав гарний тенор, — одразу прийняв мене на вокал. Та мама, почувши, що вчитимуся на співака, пригрозила вигнати мене з дому. “Завжди будеш жебраком, бо співом на життя не заробиш, — сказала. — Іди на вчителя”. Не послухатися маму не міг, тому вступив до педучилища. І не пошкодував, бо рисунку тут учився в уже відомого Олександра Петкі. Саме він згодом порекомендував мені перейти на навчання у щойно відкрите художнє училище, де почав викладати. Нарешті моя мрія вчитися на художника здійснилася. А знань набував у видатних художників Йосипа Бокшая, Адальберта Ерделі, Федора Манайла, Ернеста Контратовича. Втім знов-таки довчитися на стаціонарі не довелося. За рік до закінчення училища мене викликали в облвно, і товариш Керча запропонував піти вчителювати, бо сутужно тоді було з педагогічними кадрами. “Потім довчитеся”, — сказав. Я погодився і поїхав на Рахівщину. Спочатку вчителював у присілку Сільський Потік та Чорній Тисі, а вже за рік став інспектором окружного відділу народної освіти по вечірніх школах і ліквідації неписьменності. Постійно вчився, працював над собою, бо соромно було чогось не знати. На педагогічній роботі залишався до 51-го року, викладав ще в Часлівській допоміжній школі-інтернаті. Та оскільки знав чеську, словацьку, угорську й трохи польську, отримав направлення на роботу в Закарпатський державний архів старшим науковим співробітником — перекладав документи на російську мову й систематизував архівні справи, в яких по війні був безлад. Отам я побачив історію! Там побачив і що таке комунізм. Правда, нікому про це не міг розповідати, а тримати в собі було несила. Тому звільнився і з часом улаштувався в музично-драматичний театр художником.

— Тож нарешті зайнялися улюбленою справою?

— А я ніколи не припиняв нею займатися. Де б і ким не працював, не розставався з малюванням. У театрі ж зміг на ньому зосередитися і саме тут завдяки мудрому й талановитому наставнику Миколі Манджулі остаточно усвідомив своє покликання. Разом ми оформили декорації до багатьох вистав, а суто “моїми” були “Циганка Аза”, “Доктор філософії”, “Кремлівські куранти”, “Украдене щастя”. Як сказав на ювілейній, до мого 60-річчя, виставці пан Микола, мої задники ще й досі їздять по гастролях.

Та весь час хотілося випробувати себе як творця монументальних полотен. До того ж давно виношував задум картини “Останні дні фашизму” про страту групи антифашистів у Сянках. Був переконаний, що треба казати нащадкам правду про життя наших батьків. У 1956 році звернувся в обком партії і розповів про задумане для музею полотно. Мою ідею схвалили, і за кілька днів до мене в майстерню в Середньому завітали секретар обкому з художниками зі Спілки (не називатиму прізвищ, хай спочивають із Богом), аби оглянути вже розпочату роботу. В підсумку мені пообіцяли підтримку. А вранці, коли приїхав у Спілку укладати договір, почув: “Ми досвідчені художники і то не беремося за подібні полотна”. Не знав, що цією історією закрив собі шлях до мистецтва. Відтоді я навіть на лозунгах не міг був заробити на кусок хліба…

— Чому?

— Бо боялися конкуренції. І не лише мене. Загалом молодих митців не допускали на виставки. Це при тому, що кожен художник повинен радіти таланту… Якщо б я зробив цю картину, знаєте, як би зазвучав?! А скільки бруду на мене вилили, коли я розписав церкву в Косівській Поляні, — жити ж треба було! У “Закарпатській правді” з’явилася стаття “Якщо ти радянський художник, то не будеш служити батюшкам”. Тоді Бокшай виступив на мій захист: “Що ви хочете від хлопця? Він не член нашої спілки”… Довелося навіть поїхати за межі області, бо тут роботи за фахом знайти не міг.

— Ну не давали вам малювати, ви могли зайнятися іншою роботою…

— Е, ні. Так не піде. Я повинен бути собою, і ви повинні бути собою. Це Богом дано. Я ж художник і мушу малювати. Тому й поїхав. Майже 20 років пропрацював за межами області. Був театральним художником у Братську, проектував інтер’єри будинків культури, клубів, бібліотек, ресторанів у Рівному, Житомирі, Білорусі. І там проблем ніколи не виникало. Мене любили, зі мною рахувалися. Зв’язки з тими людьми залишилися й донині. Проте нічого в житті не буває марно. Робота за межами області збагатила мене враженнями, я здобув безцінний життєвий і мистецький досвід.

— А як удома?

— Роботу не давали, у Спілку художників не приймали, на виставки твори не допускали. Навіть мої однокурсники не простягнули мені руку допомоги, не сказали: ми тебе підтримаємо. Навпаки, повторювали: куди не пиши, все одно в Спілці не будеш.

— Писали?

— Правду шукав. Коли сказав Горбачову, що не є спілчанином, він зателефонував у Спілку художників СРСР і доручив розібратися. Сюди направили листа. Й обком партії зібрав художників визначити, чи Баник може бути членом Спілки… Виявилося, ні. Порадили ще набратися досвіду…

— А як ви потрапили до Горбачова?

— Його доповідь на зорі перебудови зародила в мені надію, що Радянський Союз стане цивілізованою європейською державою. Натхнений, я на одному диханні написав 4 акварелі — чотири пори року і відправив Горбачову. Через тиждень спецзв’язком отримав із ЦК пакет із запрошенням до Москви, де пробув 4 дні й спілкувався з Михайлом Сергійовичем та Раїсою Максимівною. Він справив враження дуже виваженої людини, а його дружина “підкупила” розумом і простотою. В Ужгород повертався за урядовим квитком, й оскільки в обком повідомили, що таким-то рейсом прибуває представник ЦК (прізвища не називали), то тут мене в аеропорту зустрічали з усіма почестями. Бачили б ви обличчя зустрічаючих, коли вони збагнули, хто цей представник ЦК! (сміється — авт.). Їхати на обкомівському авто відмовився й додому дістався на таксі. А квиток залишив на пам’ять.

Я і Хрущову посилав до дня народження картину із символічною назвою “Оттепель” зі словами: “Посылаю как сыну украинского народа за ту оттепель, которую вы нам подарили”. Посилку поніс на пошту, а через 2 години секретар з ідеології вже був у мене вдома: “Як це ви наважилися відправляти товаришу Хрущову посилку без нашого відома?!”. Аби картину не вилучили, довелося збрехати, що про неї вже повідомив у Москву… Таким чином, вона “полетіла” до столиці військовим літаком.

— Хрущов відповів?

— Ні. Я отримав телеграму, підписану повноважним секретарем Хрущова: “Вручено адресату”.

— Брежнєву теж щось відправляли?

— Навіть не думав. А Ющенкові 7 місяців тому надіслав картину “Не розпинайте Україну”, яку намалював ще 2001 року й тоді адресував не йому. Та нинішні часи спонукали звернутися до Президента із таким закликом. Відповіді досі немає.

— Це правда, що ваша перша персональна виставка відбулася лише до вашого 60-річчя?

— Правда. Завдяки Євгену Кушнарьову, тоді ще інспектору ЦК партії. До того безуспішно намагався потрапити до секретаря ЦК КПУ Леоніда Кравчука. А тут дізнався, що в обком партії з інспекцією приїхав представник ЦК Кушнарьов. Я звернувся до нього й розповів про свої лихі пригоди. Він, уважно мене вислухавши, запросив до Бандровського. “Немедленно сделать выставку!” — були його слова… Спочатку, поки Кушнарьов був в Ужгороді, під експозицію мені виділили 13 кімнат у краєзнавчому музеї, тож я планував виставити тут усі свої роботи. А потім у цих залах терміново відкрили виставку угорської зброї, тож мені запропонували музей архітектури і побуту. Там представив 120 акварелей і живописних полотен.

— А на той час мали скільки?

— Близько 300. І коли люди побачили їх, зашуміли: “Де був Баник досі?”. Відтоді кожен свій ювілей відзначаю виставками. Щоправда, коли готувався до ювілейної, з нагоди 70-річчя, один із “корифеїв” навіть збирав підписи, аби мені не дозволили виставлятися в музеї Бокшая. Та я на нього не ображаюся — то його душа так говорить.

— Нині вам стало легше працювати?

— Лише тому, що багато часу віддаю Спілці майстрів народного мистецтва, головою якої вже є понад 20 років. Мене це тримає. Зі своїми ж недоброзичливцями вже не сперечаюся, проте і спокою їм не даю. Я їм навіть вдячний, бо через своє несприйняття вони вберегли мене від багатьох поганих речей. Наприклад, я, як дехто з них, не перетворював церкви на музеї атеїзму.

— Ви згадали про Спілку майстрів народного мистецтва та самодіяльних художників. Як їй нині ведеться?

— Важко. Бо народне мистецтво майже знищене. Колись були заводи, майстерні, цехи. Тепер де-не-де щось намагаються ентузіасти відновити.

А які в нас талановиті люди! Я їжджу по області й бачу вишивку, обробку шкіри, лозоплетіння, кераміку — на мільярдах сидимо.

— І нікому ті мільярди не потрібні?

— Потрібні. Але щоб вони прийшли, треба спочатку матеріально підтримати майстрів, дати можливість їм творити, не задумуючись, де взяти матеріал і де потім готові вироби продати. Що я можу зробити як голова Спілки, коли до мене звертається людина по матеріальну допомогу, — нема за що нитки купити, тканину?!

Наші народні промисли в плачевному стані. В нас поки лише багато про них говорять. Бачили б ви ту купу рішень облвиконкому про відродження народного мистецтва! А на ділі майже нічого. Сусідня Івано-Франківщина в цьому питанні далеко попереду нас, там керівництво області приділяє йому велику увагу. Подивіться лиш, скільки людей звідти продають у нас свої вироби.

За губернаторства Геннадія Москаля я хотів зробити “круглий стіл” з проблем народного мистецтва. Призначили зустріч усіх причетних, та губернатору довелося терміново виїхати в Київ. А за його відсутності мій виступ замінили іншим… Що тут скажеш?

— Який бачите вихід?

— Керівниками мають бути патріоти. Держава, котра не плекає народне мистецтво, не може називатися державою. Щоправда, останнім часом, за керівництва обласним управлінням культури Юрія Глеби, зрушення на краще відбуваються, і це вселяє надію. Та й ми не сидимо склавши руки, пропагуємо наших майстрів, організовуємо їхні виставки. 5 років тому вперше (!) народні умільці виставили свої роботи в Художньому музеї.

— Що б із власного життєвого досвіду порадили людям?

— Полюбити свою рідну землю й один одного. Ми ж один одного не любимо, тому нам так тяжко зараз. Не заздрити, а вірити людині треба. А ще я б хотів, аби наша молодь зрозуміла, що є господарем цієї країни. Аби старше покоління дало змогу молодим будувати свою державу, бо ми йдемо, а їм іще жити.

Олена МАКАРА, “Ужгород”

 

26 жовтня 2008р.