Щасливі полотна самобутнього митця із закарпатської Колочави

Хоч і невелике мали обійстя, як і всі колочавці наприкінці 50-их, але роботи завжди вистачало.
Та чи не найбільше раділа Меланія Андріївна. Адже з появою Павлика по-справжньому пізнала незримі таїни материнського щастя. Можливо, саме з її молоком Павло всмоктав все те, що має бути притаманне художнику високої проби. А саме: відчуття краси навколишньої природи, любові до Творця неба і землі, бо ж має багато робіт сакральної (релігійної) тематики, розуміння єства ближнього свого.

Досить уважно вдивитись в його полотна “Патріарший сонм православної Русі” та “Портрет юної красуні” і ви одразу побачите, з якою любов’ю виразно виписані портрети її священнослужителів. Кожній патріаршій постаті притаманні риси обличчя, які найкраще характеризували ті чи інші десятиліття минулих століть. До речі, Павло Павлович — художник-самоучка, маляр від Бога встановив їх постаті на передньому плані полотна, на задньому ж — у імлистій жовто-синій далечіні гордовито височать храми — безцінні пам’ятки православного зодчества, зведені на території Московії, України-Малоросії тих часів та інших слов’янських земель.

Одяг духовних отців також виписаний у стилі тих десятиліть, упродовж яких вони проповідували слово Боже серед православного люду. Переважають у Павла теплі кольори, які відчутно помітні і в пейзажних його картинах. Глядач, який вперше побачить портрет юної красуні, обов’язково відзначить глибину таланту Павла Ваколі. Її усмішка, оголені плечі і букет квітів у руках приємно підкреслюють ніжну доброту юного дитяти природи. Саме про таку мріє Павло Павлович по сьогоднішній день, бо ж так і не спромігся віднайти в людському коловороті свою єдину, свою суджену Богом і людьми…

Так і хочеться сказати, що доля Павла веде єдино правильною дорогою, знаючи про його нескінченний потяг до прекрасного. Кажуть односельчани і ровесники, що про нього в окрестах Ваколів вже говорили, коли йому сповнилось ледве шість рочків. Малював вугіллям, глиною, олівцем і рідкими на часі його дитинства фарбами. А як пішов до школи, вчителька Василина Павлівна Савка одразу запримітила в нього іскру Божу маляра.

А він таки тягнувся до світла пізнання краси природи і сущності людського буття. Про його дитячі малюнки було опубліковано низку матеріалів. Можливо, й вони дали поштовх розвою талановитого художника-самоучки Павла Ваколі. Принагідно хочу сказати, що райгазета “Верховина” й сьогодні тісно співпрацює з юними талантами Міжгірщини. Одне слово, Павло Павлович так і не спромігся здобути відповідну живописцеві освіту. Життєві турботи тогочасної багатодітної сім’ї Ваколів були понад усе.

Юнак, а опісля високої статури чорнявий опришок зі щирою посмішкою на вустах і за далеких мандрів заробітчанської долі не полишає своє улюблене заняття. Він пише й пише, його соковиті кольорами, наповнені душевним змістом доброти, порядочності і любовних страждань картини, охоче купляли у заробітчанина із Колочави мистецькі фанати Воронежської області РФ, Вінницької та Полтавської областей України. В милій серцю Колочаві три храми придбали його полотна сакрального живопису. Одне припало до душі й вірникам церковки в Негровець-Імшаді.

Серед шанувальників його творчих робіт є чимало жителів Одеси, Сум, Миколаєва, Вінниці та багатьох інших міст неньки-України. Важливо те, що йому замовляють написати ту чи іншу роботу, пейзажне полотно або портретний твір. А це вже є свідченням його таланту. До речі, педагог із Синевирської Поляни, депутат райради Валентина Рошко після одного разу побачених доробків Павла, щиро захоплюється його майстерністю. Її слова багато важать, адже й вона має низку робіт сакрального спрямування, які зберігаються у Св. Покровському храмі рідного села та власній колекції. А також у вигляді численних розписів у багатьох приміщеннях місцевої ЗОШ І-ІІІ ступенів.

Доречно нагадати, що Павло Ваколя не перестає вчитись: у природи, людей, колег по пензлю. За власним кресленням будує хату, пробує себе в різьбі по дереву, в скульптурі. В усьому сягає вершин художньої майстерності. Має власну книгозбірню, яку поповнює творами релігійної і міфологічної тематики, мистецькими виданнями минулих десятиліть. Бо ж добре розуміє, що школа вчить письму, а світ — розуму, вуз же тільки відшліфовує самобутній талант.

Йому усе вдається на творчій стезі, в повсякденному житті… Ось тільки не може налагодити особисте. Була б поруч вірна супутниця, кохана людина, безумовно, ще гарнішими, колоритними і одухотвореними були б його живописні полотна. Звісно, Павло Павлович ще не все втратив, сподівання на краще майбутнє дають розраду в роботі, наповнюють оптимізмом його творче і суєтне земне життя.

Є у Ваколі те, що ми називаємо іскрою Божою! Йому вдалось спіймати її ще в дитинстві, щоби згодом запалити свою мистецьку ватру. Тому й не дивно, що його картини навіюють душевний спокій, змушують замислитись над сенсом життя, світоглядним станом живописних речей. А це і є щастя: просте, земне, і красота земна полотен Павла Ваколі.

Василь БЕЛЕНЬ.
Фото з архіву Павла ВАКОЛІ.
"Верховина"

 

24 лютого 2011р. -->